Тут мав бути матеріал, у якому українці говорять, що пишаються власною країною

Наближається 30 річниця Незалежності. А це означає, що скоро стрічки у соцмережах замайорять синьо-жовтими стягами, багато хто повитягує з шаф свої вишиванки, кожен обласний центр проведе урочисті заходи. Але редакція «Полтавської хвилі» працює на випередження. Ми поцікавилися у людей, що для них означає незалежність. Час підбивати підсумки.

Вікіпедія пише, що День Незалежності України — державне свято України, яке відзначається щороку 24 серпня на честь ухвалення Верховною Радою УРСР Акту проголошення незалежності України, що прийнято вважати датою відновлення незалежної держави Україна.

Але часто, за звичайними визначеннями стоять визначні події. «Які»? – запитаєте ви. Ми вам розкажемо.

1991

(Тамара, 56 років. Історикиня, очевидиця подій)

На 17 березня 1991 року було призначено Всесоюзний референдум. Михайло Горбачов намагався зберегти Радянський союз. Люди мали дати відповідь на запитання: Чи вважаєте ви необхідним збереження Союзу та дотичних республік як оновленої федерації рівноправних суверенних республік. Шість союзних республік відмовилися брати участь у проведенні референдуму. України серед них не було.

Але до цього запитання додали ще одне: Чи згодні ви з тим, що Україна має бути у складі союзу радянських суверенних держав на засадах декларації про державний суверенітет України. Крім того, обласні ради Тернопільщини і Львівщини вирішили провести регіональний референдум і додали питання: Чи хочете ви, щоб Україна стала незалежною державою, яка самостійно вирішує всі питання внутрішньої і зовнішньої політики.

Для мене як людини, яка народилася в період влади Брежнєва і формувалася в Радянському Союзі, до того ж навчалася на історичному факультеті, де відповідь на кожне питання розпочиналася з того, що з цього питання говорили класики марксизму й ленінізму, питання бути чи не бути Україні в Союзі було надзвичайно складним. Але все ж таки, я вирішила голосувати ЗА збереження Союзу. Хоча якраз напередодні цього референдуму по телебаченні показали фільм про голодомор 32-33 років. Мене цей фільм шокував. На той момент я уже знала про голодомор звичайно, але фільм бачила вперше. І в мене виникло питання: Боже, за що так наказали українців.

Незважаючи на це, на референдумі я поставила ТАК на перше і ТАК на друге запитання. Тобто я була і за збереження Союзу і за те, що Україна має бути в складі Радянського Союзу на засадах декларацій про державний суверенітет України. Мабуть, не тільки я, а і всі, хто сказав так на друге запитання не усвідомлювали, що це абсолютно різні твердження. До речі, на перше запитання так сказали 70%, а на 2 – більше 80 %.

А уже з 19 по 21 серпня в Москві була спроба державного перевороту. Консервативні сили, які не бажали оновлення Радянського Союзу оголосили, що Горбачов не спроможний виконувати обов'язки керівника. Я в той час знаходилася в декретній відпустці, слідкувала за всіма подіями. Уже тоді я розуміла – повернення назад неможливе. Щоб змусити людей мовчати і повернути все назад – необхідно повторити сценарій 37-38 років, тобто репресії. Але перевороту не допустили.

Ми довго чекали, що скаже Кравчук. Опозиція спонукала до активних дій, а Кравчук закликав до спокою. Тоді ми не знали, що була загроза військового вторгнення в Україну, якщо в Україні розпочнуться більш активні дії.

Саме ті події перевернули думки багатьох громадян РС. Стало зрозуміло, що назад не повернути нічого. І нічого вже не зберегти. Тоді, під впливом активних подій Верховна Рада прийняла Акт проголошення незалежності України.

poltavska-khvilia_xcwi/SSEZdfnnR.jpeg

Але бути чи не бути Україні незалежною вирішили вже на референдумі. Він відбувся 1 грудня 1991 року. Ставилося питання: Чи підтримуєте ви акт проголошення незалежності України. 90,32 % сказали ТАК незалежній Україні.

Ще зазначу, що напередодні референдуму повсюди в поштові скриньки кидали агітаційні плакати, активно говорили про те, що Україна годувала весь Радянський Союз. Тому самим нам буде краще.

На цьому ж референдумі обирали першого президента України. І майже 62 % віддали свої голоси Кравчуку. 2-га позиція була у Чорновола.

За Кравчука, я думаю проголосували через чутки про те, що якщо до влади прийде Чорновіл або Левко Лук’яненко (а це ж колишні в’язні і в них списки є всіх комуністів), то вони розпочнуть переслідувати комуністів і комсомольців.

Звичайно я розумію, що якби до влади прийшов Чорновіл – Україна б пішла зовсім іншим шляхом.

poltavska-khvilia_xcwi/zcU8Dfn7R.jpeg
poltavska-khvilia_xcwi/nsFQvB7nR.jpeg

2004

(Микола, 35 років. Учасник подій)

Тоді все було інакше. Зараз не так воно і сприймається. По-перше, я був на виборах. Сам бачив оті всі фальсифікації, і мене тоді переповнювало відчуття несправедливості. Хотілося з цим щось робити. Спочатку ми гуртувалися у Кременчуці, а уже потім поїхали у Київ. Саме там я відчув, що українець. Нас було дуже багато. Ми були об’єднані однією ідеєю, спільними гаслами.

poltavska-khvilia_xcwi/TfuQvf7ng.jpeg

Знаєте, я там вперше щиро заспівав український гімн. Вперше зрозумів його суть. І після того, як ми спільними зусиллями досягли свого, після того, як Ющенко став президентом – жодного разу не пожалкував про свій вибір. Бо там у мене вперше з’явилося розуміння, що країну створюють люди. І мабуть, насправді не в 91-му, а в 2004 почалася для мене історія незалежності.

2013

(Олена, 42 роки)

Я тоді в школі працювала. Коли все починалося. Пам’ятаю нас зібрали в учительській і сказали, що завтра ми повинні прийти на мітинг. Нічого не пояснювали. Просто надійшло таке розпорядження і його потрібно виконати. Ну треба, то треба. Зазвичай бюджетники без зайвих питань виконують “рекомендації” з гори, бо можна без роботи лишитися.

Ми пішли на майдан Свободи всім колективом. Там була купа народу – вчителі, вихователі, медики. Поки стояла – мені подзвонила сестра. Вона запитала, чи сказали нам чого туди зігнали. Бо нас зараз по телевізору показують. Я одразу не зрозуміла. Уже потім дізналася, що вночі в Києві студентів побили, а нас “поставили” на підтримку президента.

poltavska-khvilia_xcwi/rMU_vf77g.jpeg

Розумієте, було дуже соромно там стояти. Було відчуття, що робиш не правильно. Але стояли, бо роботу боялися втратити. Таке вже мислення – рабське. Увечері ми з подругами ходили на Євромайдан. А вранці на роботі старалися не говорити про це.

Потім нас "забов’язали" вийти ще на одну акцію протесту. Директор зібрав нас в учительській і сказав, що йому самому не подобається все це. Але його попередили – ти поганий керівник, якщо не можеш оранізувати своїх працівників. Отак ми і ходили на майдан та антимайдан.

А коли у Києві загинули перші люди – я віднесла заяву на звільнення. Уже розуміла, що не можу просто ходити на оті антимайдани. І знаєте, я нікого не звинувачую. Мої колеги теж були заручниками ситуації. У кожного з них були діти, родини. Тому вони боялися. Кожен з нас чогось боїться. Сміливість треба виховувати в собі. Тільки тоді ми зможемо щось змінити.

Замість висновків

Незалежність – це коли ти не боїшся у своїй країні висловити власну думку і за це тебе не поб‘ють, не покарають, не посадять (Айна, 20 років. Харків).

poltavska-khvilia_xcwi/MrdXDB7ng.jpeg

Незалежність –це насамперед свобода. В усіх її проявах (Анатолій, 30 років, Полтава).

poltavska-khvilia_xcwi/M1EuvB77R.jpeg

Незалежність – це свобода вибору. Як би банально це не звучало, але починаючи від того, яку олію купити і закінчуючи тим, в якому домі жити (Юлія, 28 років, Чернівці).

poltavska-khvilia_xcwi/C8MrDB77R.jpeg

Незалежність – це коли відчуваєш себе в безпеці. Можеш говорити зручною для тебе мовою. Можеш обирати (Оксана, 32 роки, Донецьк).

Коли ми хочемо кращого життя, очікуємо, що хтось його нам забезпечить: потурбується про дорогу, відсутність корупції, якісну медицину. Але чи зміниться щось без нашої участі? Як показують історії вище - навряд.

Катерина Ткаченко

Ще з рубрики: "Новини регіону"

Останні публікації

Обговорення

Написати коментар