Щойно відвезли одних поранених – з’явилася потреба забрати новоприбулих. О пів на другу ночі екіпаж одноголосно погоджується продовжити рейс.
Дорогою жартують, що цей автобус – місце національного змагання, хто кому має дякувати більше. Парамедики і лікарі на прощання дякують кожному за подвиг і бажають здоров‘я, ті в свою чергу дякую за чуйне ставлення і поступ. Хтось із екіпажу видає, що в такій атмосфері 20 годин на ногах не відчувається: вдячність наснажує.
Долею випадку чоловіки з усіх куточків України, з різних напрямків фронту опинилися в одному автобусі. Я підходжу до кожного. Попри втому, вони охоче говорять, попри втому, я охоче слухаю. З цих історій можна зіткати плетиво братерства в боротьбі. Чи не всі з моїх співрозмовників вперше Донеччину побачили, коли прийшли її обороняти на фронті. Лише 48-річний Микола із 72-ї окремої механізованої бригади Чорних Запорожців прожив у Донецьку 21 рік. Напередодні появи зелених чоловічків купив трьохкімнатну квартиру за 60 тисяч доларів. Втратив. Із чотирма дітьми довелося стати вимушеними переселенцями і оселитися на Київщині. Повномасштабна війна застала в електричці. О 04:30 якраз їхав на роботу. Під супровід канонад ворожого сповіщення про свої імперські наміри повернуся додому. Розмова з дружиною була короткою. Та, з якою побрався через тиждень після знайомства і прожив понад двадцять років в шлюбі, прийняла вибір йти в ЗСУ.
Із будівельника на бульдозері видався непоганий солдат на БТРі. Микола отримав своє поранення, коли разом із трьома побратимами йшов у розвідку.
Максим, який ішов першим, загинув одразу. Микола був другим. Отримав поранення. Виходу не почули.
Свій день народження 4 лютого святкував в окопі у Водяному.
«На війні, – каже, – тих днів народжень не злічити. Лягаєш живий – свято. Прокидаєшся – свято. Був приход, а ти вцілів – свято» .
Вітаю Миколу з днем народження, отим справжнім, чоловік сміється. Життя продовжується.
На сусідньому ліжку нашого мобільного шпиталю лежить 25-річний Сергій із Врадіївки, що на Миколаївщині. У хлопця ампутація. До повномасштабного вторгнення будував в Чехії монолітні мости. Тепер стрілець першої роти 53-ї окремої механізованої бригади імені князя Мономаха. Воював ще у 2018-му в Широкіно. Був інструктором на гранатометах Мг - і Мк 19.
«Штурмували другу позицію, одну відбили, пішли на іншу. Зайшли, спалили дві бехи. Ворожа піхота накивала п’ятами. Закріпилися на позиції. Командир дав наказ стояти там до ранку. Прилетів безпілотник і скинув бомбу. Потрапив в бліндаж, якщо можна так назвати абияке укриття поміж тоненьких акацій.
Влучило прямісько на ногу. Довелося ще 40 хвилин лежати: не давали вийти – обстрілювали. Турнікет наклав одразу. На стабпункті нічого було врятувати – ногу роздробило», – ділиться хлопець.
Навпроти лежить 43-річний Руслан із Хмельниччини. До війни займався будівництвом – тепер кулеметник 53-ї бригади. Не встиг зарядити – отримав осколкове в живіт, таз та ноги. Впала в кількох сантиметрах. Окупанти крили безбожно.
Я проходжу по салону до гальорки, де сидять поранені. Їм не потрібні системи або крапельниці, однак їм теж не солодко довелося. Навпроти – великий і дужий аграрій із Жовтих Вод, що на Дніпропетровщині. Із кучерявою шевелюрою і козацькими вусами. В руці, на якій туго перев’язана рана відсутнього великого пальця, тримає булочку із сиром. Іншу руку, із пов’язкою на шиї, продірявив навиліт осколок снаряду. На вигляд років п’ятдесят. На відміну від побратимів, не хоче про війну ні слова.
«Давай про землю поговоримо? От у мене багато землі, проженемо цю наволоч, і буду засівати», – говорить. Він сміється, жартує, і їсть ту булочку з неабияким апетитом.
Я не бачу кольору його очей. Я їх взагалі не бачу. Його обличчя – закривавлене решето. Наслідок від осколків. Поряд сидить чоловік із пневмотораксом – легеня пробита. Тримає в руках баночку із власною кров‘ю – дренаж.
Парамедики пропонують сік, воду, інші смаколики і навіть є нагода покурити – водії готові спинитися на тих кілька хвилин. Здається, усе спокійно, добре, найгірше у них позаду. Але ні. Найгірше – невідомість. А вона попереду, бо кожен із поранених має намір після лікування і відновлення повернутися у стрій.
Автобус «Австрійка» минає військову техніку. На ту мить здається, що фронт поглинув усіх.