«Важко жити у брехні»: полтавські представники ЛГБТ про свою орієнтацію, любов та День усіх закоханих

Ми далеко не філософи, та до дня всіх закоханих спробували розібратися, що ж таке кохання.

Нам допомогли звичайні полтавські студенти, які змушені приховувати свої почуття від суспільства та власної родини. Як воно, любити й бути прикутим до суспільної моралі — у нашому тексті.

Орієнтація — не хвороба

Даша, 18 років, студентка першого курсу полтавського університету

З дитинства мама говорила мені, що потяг до людей своєї статі ненормальний і так не має бути. Тому я довго не могла прийняти свою орієнтацію. Хоча, оглядаючись у минуле, розумію, що дівчата завжди цікавили мене більше ніж хлопці.

Намагаюсь не приховувати свою орієнтацію, бо вона частина мене. Про це знають всі мої друзі, більшість знайомих, двоюрідний брат. А нещодавно дізналася мама. Якщо чесно, я дуже боялася розмови з нею, адже пам'ятала її слова про ЛГБТ. Очікувала гіршої реакції, а насправді вона, попри шок, сказала, що любить мене такою, якою я є.

Зі своєю теперішньою дівчиною ми познайомилися через спільних друзів. ЇЇ звуть Валерія, вона на два роки старша. Ми разом уже сім місяців і сподіваюсь, це лише початок.

З гомофобією я не стикалась, бо ретельно фільтрую своє коло спілкування. І навіть коли гуляємо з дівчиною на вулиці й тримаємось за руки, жодного разу не чули нічого поганого. Скоріше навпаки — роблять багато компліментів.

Орієнтація — це не якась хвороба, тому на повсякденне життя вона не впливає. Єдине, чим я відрізняюсь від гетеросексуальної дівчини те, що її вдома чекає хлопець, а мене - дівчина.

Насправді Полтава достатньо толерантна, хоча іноді й зустрічаються люди зі «старими» установками. От, наприклад, мій сусід-одноліток завжди говорив, що категорично проти ЛГБТ, але коли дізнався про мою орієнтацію сказав: «Виявляється, представники ЛГБТ такі ж, як інші люди». Він намагається це прийняти, не дивлячись на установки, які йому вклали батьки.

Мені хочеться, щоб у нашій країні прийняли закон і дозволили одностатеві шлюби. Я мрію освідчитися людині, яку кохаю, і створити з нею сім'ю.

Раніше я думала, що кохання — це відчуття метеликів у животі. Але нещодавно зрозуміла, що насправді це не про шалені пристрасті, а про комфорт, спокій, затишок, тепло.

14 лютого буду святкувати зі своєю дівчиною. Хочу купити їй подарунок, сходити в кіно, прогулятися. Банально, але головне — разом.

Моя орієнтація — це як слабка мігрень на фоні

Артем, 18 років, студент другого курсу полтавського університету

Вперше я усвідомив свою орієнтацію в 14 років, коли почав спілкуватися з широким колом людей, і зрозумів, що мене приваблюють представники моєї статті. Без зайвого шоку прийняв це.

Про те, що я гей, знають лише друзі та «перевірені» знайомі. Рідним не розповідаю, бо навіть не знаю, якої реакції очікувати. Думаю сказати, коли вже матиму власний будинок, а поки що нехай і мені, і батькам буде спокійніше.

Із прямою гомофобією не стикався. Лише іноді на мою адресу «прилітають» якісь підколи, але це зазвичай від друзів і то, з добрим наміром. Думаю, я жодного разу не був жертвою гомофобії, бо розумію кому і що можна говорити.

Моя орієнтація впливає на моє життя. Доводиться думати про це кожен день, це як слабка мігрень на фоні. Живеш у постійному страху за те, що скажуть, що зроблять, якщо дізнаються.

Також сильно напружують питання про дівчат з боку близьких та батьків, через це доводиться постійно жити в брехні.

Я думаю, Полтава просто ігнорує той факт, що ЛГБТ-спільнота взагалі існує. Що є, що нема, як то кажуть. Але тут, як і в іншому подібному місті, можна зіткнутися з гомофобією. У Полтаві просто відсутні організації, які б проводили чи то прайди, чи якісь інші події, щоб хоча би привернути увагу до цього.

Звісно, мені б хотілося мати таку сім’ю, як і всі інші — коли є двоє люблячих людей та діти. Проте, озираючись на ситуацію у нашій країни, я розумію, що це не вдасться у найближчі 15, а то й більше років. Якщо буде шанс переїхати в країну, де повністю відкриті до ЛГБТ, обов’язково його використаю. В кожному разі мене не лякає перспектива життя без дітей з коханою людиною при цьому, не в ступаючи в шлюб.

День усіх закоханих святкуватиму на вечірці з друзями. Сприймаю його як звичайний день. Вважаю дарування валентинок та подарунків дуже милою традицією.

До 9 класу я вважала, що гетеросексуальна

Аліса, 20 років, студентка четвертого курсу полтавського університету

Процес прийняття своєї орієнтації зайняв у мене майже два роки. До 9 класу я вважала, що гетеросексуальна, згодом ідентифікувала себе як бісексуалка, а пізніше — як лесбійка.

Я пройшла через доволі тяжкий момент прийняття себе та своєї справжньої сутності, адже наше суспільство та його негативні настрої до ЛГБТ-спільноти дуже міцно засіли в моїй свідомості. Відкрити у собі потяг до своєї ж статі було чимось дивним, але я дуже рада, що це сталося — тепер я не брешу собі.

Усі друзі, а також одногрупники та більшість колишніх однокласників знають про мою орієнтацію. Поки що я не готова відкритися родичам, як не готові й вони прийняти цю інформацію.

Мої останні стосунки закінчилися минулої осені, тривали вони близько трьох років. З колишньою дівчиною ми несподівано познайомилися у Твіттері, хоча ніхто з нас не шукав у той момент стосунків. Ми подолали випробування часом та відстанню, адже на той момент жили у різних містах. Не дивлячись на розбіжності у певних темах, ми мали багато світлих, позитивних моментів разом.

Я стала ініціаторкою розриву, адже почала відчувати, що ці стосунки не роблять нас обох щасливими. Думаю, ми виросли за ці роки разом, змінилися, тому не могли далі рухатися в одному напрямку.

Із гомофобією я стикалася лише в інтернет-просторі, адже у реальному житті намагаюся бути обережною та не показувати будь-яких проявів у поведінці, які б вказали на мою орієнтацію. Коли читаю в інтернеті негатив на свою адресу, або ж не відповідаю взагалі, або роблю це чітко і стримано.

Вважаю, що ніхто не повинен вказувати кому як жити, кого любити та як себе поводити.

На жаль, Полтава, як і вся Україна, все ще дуже гомофобна. Процес викорінення стереотипного та пострадянського погляду на життя триватиме ще років 15 як мінімум. Але толерантні люди також є, їх доволі багато і це не може не радувати.

Не можу сказати, що моя орієнтація сильно впливає на життя. Єдине, треба постійно приховувати та наче стидатися своїх почуттів. Життя у страху дуже втомлює. Доволі важко брехати рідним людям, хотілося б відкрити їм свою душу, поділитися певними емоціями та історіями, але, на жаль, у кожній розмові на тему любові та моїх стосунків я можу лише жартувати або відмовчуватися. В інших аспектах орієнтація ніяк не впливає на мою особистість, це просто частина мене, як і колір моїх очей.

Я не часто думаю про майбутнє, живу сьогоднішнім днем. Ніколи не мріяла про шлюб або дітей, лише можу припускати, що це бажання одного дня з’явиться і я зроблю це. Але поки що думаю скоріш про кар’єру та можливості, які чекають на мене.

День всіх закоханих цьогоріч не святкуватиму, адже не маю пари. Але, можливо, проведу цей день із друзями або родиною. З тими, кого люблю.

Не всі герої матеріалу розповіли родинам про свою орієнтацію. З цієї причини, а також з міркувань безпеки, деякі імена у тексті змінені.

На останок, хотілося б сказати, що ми не вибираємо кого любити, так само як не вибираємо в якій родині народитися. Час змиритися з тим, що представники ЛГБТ-спільноти навчають наших дітей, їздять із нами у громадському транспорті, лікують наших батьків і ходять у той самий офіс, що і ми. Навіть у такому маленькому місті, як Полтава.

Ілюстрації Романа Нікітченка