Згадати смак гарячої кави, або як допомогти дитині гратися самостійно

Коли я лише перебувала в прекрасному стані очікування сина, мій вагітний мозок малював фантасмагоричні картини майбутнього в стилі постерів про американських домогосподарок 50-х років. Ну, це коли чоловік виглядає задоволеним, ти красіііва вишиваєш хрестиком, а дитя мило посміхається і грається собі машинкою.

poltavska-khvilia_xcwi/voziWzFnR.jpeg

Ну ось тут середньостатистична мама і зрозуміє, в чому фантасмогорія. Бо чоловік, він же молодий татусь, періодично та й видає якісь ознаки позитиву, і ти буваєш дуже навіть нічого (не здригаєшся від переляку проходячи повз дзеркало), а от з останнім пунктом не все так ідеально...

Моє дитя довго відмовлялося гратися самостійно. Вірніше, спершу справа якось ішла. Син слинив іграшки, сварився з морквиною яка теліпалася на розвиваючому коврику і тішив материнське серце.

Та коли йому було близько року, він почав саботувати самостійні ігри. Точніше грався кілька хвилиночок, потім знову вимагав від мене «хлєба і зрєліщ». У подруг і приятельок історія була подібною.

Ситуація почала мене піднапрягати, коли малому стукнуло два. Я знала приблизні вікові норми і розуміла, щоооо пора, якби… І активно взялася за вивчення цієї теми. Що дізналася і які прийоми застосовувала поділюся в цій статті.

poltavska-khvilia_xcwi/iWuiWzK7g.jpeg

Для дитини гра – це основний інструмент, через який вона пізнає навколишній світ. Часто я зустрічала думку про те, що батьки повинні навчати дитину гратися самостійно. Чесно? Особисто мені ця думка не зайшла. Якось вона неприродно звучить. Ми з сином часто гралися на майданчику, де гуляла мама з донькою Вовиного віку. Мене приголомшувало, що те золоте дитя могло по півгодини гребтися лопаткою не залучаючи до цього маму, яка проводила цей час то з книгою то із в'язанням. Звісно, я попросила її поділитися своїми таємними знаннями. «Я їй просто не заважаю» — з посмішкою сказала ця диво-жінка. Я на хвилину зависла. Ця фраза показала мені більше, ніж десятки книг по дитячій психології. Зараз поясню.

Я була повернена на Вовиному розвитку, і, відповідно, регулярно підсувала йому цікаві займашки. Закінчили одну гру, а я пропоную йому другу; в тій же пісочниці поперед сина бігла копати ямки, щоб показати різницю між поняттями «глибокий-мілкий» (смайлик «рука-обличчя» в студію).

Перше, що я зробила – відчепилася від дитини.

Виділила час на заняття, поступово перевівши розвивайки з режиму нон-стоп у регламентовані по часу заняття. Перестала чіпати і направляти гру в ті хвилини, коли син грався самостійно.

poltavska-khvilia_xcwi/eFTWZkKnR.jpeg

Друге – почала залучати сина до своїх побутових справ.

Так, я у свій час теж клюнула на вудочку всіх «хароших жон і щастлівих матєрєй», і виконувала домашню роботу під час денного сну сина. «Баста, карапузіки», – сказала собі Інна і посадила сина кромсать банан іграшковим ножем, доки сама чистила картоплю. Спрацювало! Надалі список «кухонних розваг» розширився. Я висипала різні крупи на деко, і син їздив по них машинками, грузив у самоскиди і пересипав у відеречка; робила желе в якому потім загрузали машинки, а трактор їх рятував; запихали ватні палички у лійку для води, і ще багато чого з того на що був задатний відчайдушний материнський розум. Особливий успіх мали сенсорні коробки – ємності у які в довільному порядку накидані речі різні по текстурі, вазі, розмірах і так далі. Порпатися в них Володимир полюбляв і я цим користувалася. Це не те, щоб дуже економило час, але більшість домашньої роботи ми вже робили удвох і денний сон дитини я присвячувала собі.

poltavska-khvilia_xcwi/-sjxmzF7R.jpeg

Третій етап – хитромудрий.

Його суть в тому, що коли син просив з ним погратися, я погоджувалася. Активно гралася хвилин 15, а потім поступово відсторонювалася, коментувала гру словами, не втручаючись. Потім просто сиділа поруч. Через кілька днів, у моменти, коли син уже був захоплений грою я говорила: «Доки ти граєшся, піду розвішаю прання. Якщо знадоблюся, я на балконі». Приблизно, через тиждень, я помітила, що з моменту, коли я пішла пройшло вже півгодини, а мене досі ніхто не кличе гратися.

Але, важливий нюанс – в період, коли мама відлучилася, а дитина грається, важливо все одно підтримувати контакт. У нас із Вовкою є кодове слово-питання «Порядок?». Я періодично заглядаю в кімнату, задаю його, отримую у відповідь: «Порядок», і далі роблю свої справи. Якщо дитина тривожиться, коли мама відходить, то можна користуватися пісочним годинником: «Дивися, коли пісочок досипиться, я прийду». І, бажано, не запізнюватися.

Поетапне впровадження програми зайняло у нас десь три місяці. Я думаю, що можна було б і швидше, але для мене важливо, щоб все відбувалося поступово і м'яко. Звісно, краще було б взагалі почати з раннього дитинства, але, що маємо, те маємо.

poltavska-khvilia_xcwi/dzd7WzKnR.jpeg

У самостійній грі я визначила для себе кілька важливих речей:

  • Іграшки потрібно періодично міняти. Хоча б діставати забуті з дна коробки, а ті, що проїлися на деякий час ховати. Давно не бачені забави – як нові, і гратися з ними цікавіше, а отже, гра продовжиться довше.
  • «Нова іграшка» не дорівнює «тривала гра». Для того, щоб дитина добре гралася зі свіжопридбаною грою самостійно, вона повинна погратися нею разом з мамою.
  • Добре, якщо в доступі дитини є нехитрі ігри-займашки. У нас є ціла тека із вирізками журналу «Мамине сонечко» (мій улюблений дитячий журнал. Якби треба було вирішувати, що взяти на безлюдний острів, я б взяла його). Коли у Вовки вичерпується фантазія, він просто вивалює їх на підлогу і грається. А я періодично їх сортую.

Якісний час продовжує тривалість самостійної гри. Дошкільняті потрібно хоча б півгодини на день абсолютної безроздільної маминої уваги. Коли вона грає з малям по його правилам без гаджетів і відволікання. Можна розділяти цей час в два заходи.

Ще краще, коли якісний час має з дитиною і тато. Але, це тема окремої статті. Бо лише за допомогою 30 хвилин на день можна знизити кількість істерик і перетворити маля з «реп'яшка», який без мами нікуди, на цілком самостійну індивідуальну одиницю.

poltavska-khvilia_xcwi/lWiSWkKng.jpeg

Ігри, які особливо подобаються маляті варто тримати в зоні його доступу. Тут все просто, захотіло дитинча помалювати, фломастери і аркуші із визначеного місця взяло.

Мама – не аніматор. Вона не повинна вилазити із шкіри, щоб дитяті не було нудно. Зрештою – трішки понудитися навіть корисно. Це активізує творче мислення.

Мама не повинна гратися, якщо вона не хоче. По-перше, це реально буває нудно. По-друге, не з кожним з нас у дитинстві гралися батьки, і тому не всі мають такий досвід. По-третє, багато з нас настільки зашкарубли в образі дорослої тітки, що не дозволяють собі дуркувати. Якщо в моменті гратися не хочеться, то варто признатися: «Сину, чесно, мені не хочеться гратися зараз в машинки. Але я із задоволенням з тобою почитаю. Або спечу печиво». Важливо, пропонувати альтернативу, коли це можливо. Гра через муку, самопожертву нікому не принесе задоволення.

Резюме: авторитетні вчені дядьки і тітки пишуть, що краще за все привчати дитину до самостійних ігор десь з року-півтора. Я ж думаю про те, що кожна мама відчуває потреби і ритми своєї дитини. Головне ж, налагодити своє життя так, щоб кожному члену сім'ї було максимально комфортно. Цікавих ігор дітям, а мамам гарячої кави.

Інна Радченко

Ще з рубрики: "Новини регіону"

Останні публікації

Обговорення

Написати коментар