Деяким пам'яткам не потрібен статус. Історія яківчанського «Ластівчиного гнізда» та її творця

«Дім художника», «будинок з химерами», «ластівчине гніздо» — ця садиба має багато імен та безліч скульптур, створених руками однієї людини. Віктор Комісаренко не був професійним архітектором чи скульптором — він був звичайним робітником, який закінчив п’ять класів школи, а після загибелі батька перебрав на себе обов'язки старшого в родині й мусив її забезпечувати.

Ми розповімо історію скульптора-самоука, який перетворив свій будинок на своєрідний «музей», про який знають не так багато людей, як могли б.

Маршрут — Яківці

Надворі сонячна днина. Перша за останні кілька днів, які запам’яталися безупинними проливними дощами та небом, затягнутим темними хмарами. Від центру Полтави до Яківців зовсім недалеко — близько семи кілометрів автівкою. Можна й автобусом добратися. Їдучи, трохи складно помітити, в який саме момент міські пейзажі змінюються на сільські ландшафти, всіяні невеликими будиночками, низькими парканами та садками. Вже за кілька хвилин ми у Яківцях.

Тихий і віддалений куточок колишнього села зустрічає цвіркотінням, пташиним співом та скреготом металу на будівництві. Здалеку чутно, як колеса потягів розмірено стукають об колії. Звичний шум міста тут не чути. Надворі спека, вітру немає. Він вперше за кілька днів притих. Десь неподалік, у невеликому дворі, оточеному гіллям вишень, перегукуються між собою сусіди. Трохи поодаль чути стукіт молотків — кремезні чоловіки ремонтують дах, перекрикуючи одне одного.

Ми знаємо адресу «дому художника», та щоб його знайти, необхідно йти не просто вглиб Яківців, а кілька разів звернути вправо, вліво і знову вправо. Потім знайти табличку з його адресою (звісно ж, на іншому будинку), минути його, аби врешті вийти до необхідної точки. І от ми на місці.

Кожен дім — особливий. Це не лише дах над головою, а й «зберігач» родинної історії та спогадів. Однак, будинок ніколи не визначає його жителів, а от вони його — так.

Понад пів століття тому в тодішньому селі Яківці оселилася родина Комісаренків. Їхній чудернацький будинок, обрамлений фігурами та ліпниною, яку створював його власник і скульптор-самоук Віктор Комісаренко, завжди вирізнявся з-поміж інших.

Чи є хтось вдома — ми не знаємо, тож стукаємо у вікно. З-за фіранки виглядає дещо старший чоловік. Нічого не відповідаючи, він запинає її назад. А вже за кілька хвилин очікування вітає нас на вулиці. Це нинішній житель цього будинку — син Комісаренків Олександр.

Балакіна, 8

Віктор Комісаренко народився у 1928 році і прожив 79 років. Він ніколи не навчався на архітектора чи скульптора, бо встиг закінчити лише п’ять класів у школі. Коли розпочалася Друга світова війна, Віктору було 11 років, а коли він почав працювати — близько 13.

Його мати не працювала, а родину годував батько. Тож, коли під час війни його звільнили з німецького полону, він разом із найстаршим сином Віктором відкрив жерстяну майстерню.

«Дід мій потрапив у полон під Харковом і їх чомусь строєм привели в Полтаву. І от йшла жінка, бабуся моя. Батько й кинув записку їй, вона пішла до тодішнього голови Полтавської адміністрації, німця. Він говорив російською. Бабуся пояснила йому, що в них п’ятеро дітей малих, годувати їх нікому, помруть усі з голоду. Ну він і сказав їй: “Неси сто яєць і десять курок. Для німецької армії”. Вони тоді жили, та і я там народився, на Балакіна, 8, там був такий маленький двоповерховий будинок. Ну вона й назбирала і там, і тут, у Яківцях», — розповідає Олександр.

Назбиравши продукти, жінка повернулася до адміністрації. Батька Віктора змусили написати розписку, що проти німців воювати не буде, і відпустили. Опісля ж він орендував будиночок навпроти колишнього кінотеатру «Полтава». Саме там батько разом із сином відкрив жерстяну майстерню.

«Там були розбомблені будинки, вкриті залізом. От з цього заліза вони й робили відра, ночви і всяке таке, із жерсті. І потім ходили по селах і міняли їх на продукти», — додає Олександр.

Віктор з батьком бралися за будь-яку роботу, аби прогодувати родину: ремонтували запальнички та ножі німців, клали дахи, ремонтували дрібні речі. А коли хлопцеві виповнилося 13, він вже добре вмів працювати з жерстю. Надворі була війна, родина велика, а ситуація скрутна, тож аби не померти від голоду, Віктор пішов далі навчатися… бо там давали їжу.

«Пішов не в училище, але не пам’ятаю, як це називається. Це йому вже років 13 було. Він вчився там тільки через те, що там хліб давали. Казав: “Я там дахи клав і кров’ю плювався. Від голоду”. Бо був найстарший, інші всі молодші були», — пригадує розповіді батька Олександр.

Віктору було 15 років, коли загинув його батько. Оскільки він був найстаршою дитиною в родині Комісаренків, саме на нього лягла відповідальність за турботу про сім’ю.

«Війна почалася і після цього він (Віктор, — авт.) вже не вчився. Бо його батько у 43-му помер, він форсував Дніпро і в них влучив снаряд. Поки він доплив до берега, а до того ж і плити треба було тільки вперед, бо позаду кгбшники стояли. Якби він назад поплив – його тут же ж вбили б. Розстріляли. І він у 43-му помер. Тож на мого батька лягла оця вся підтримка й годування всієї родини», — розповідає його син Олександр.

До кінця свого життя чоловік безупинно працював, і не покидав роботи навіть після виходу на пенсію. А до того ж облаштовував родинний будинок, який став однією з принад не лише Яківців, а й Полтави загалом.

Диканський, 1

«Ластівчине гніздо» підлаштовується на лад своїх господарів — він все ще яскравий і ніби «живий», однак віддає приємною утомою і ніби ховається від чужих очей за розлогим листям дерев. Вхід до подвір’я охороняють музики. Звісно ж, не справжні, але хто буде сперечатися з цими реалістичними постатями?

Олександр чимось схожий на батька. Такий же веселий і впевнений погляд, світлі очі. Чоловік посміхається, розповідаючи про нього. Якби можна було коротко описати Віктора зі слів його сина, це виглядало б приблизно так:

Багато працював. І після роботи теж. Не пив, не курив. Всіх священників знав. До московського патріархату не ходив. Читав літературу про всесвіт і любив довгі розмови про свої задуми.

Однак коротко не будемо. Хоч Віктор Комісаренко встиг закінчити лише початкову школу, чоловік постійно читав і завжди знаходив теми для розмов з абсолютно різними людьми. Вдома у нього завжди було багато наукової літератури про хімію та всесвіт.

Він не лише збудував для своєї родини будинок, а й перетворив його на справжнісінький музей, витвір мистецтва, «дім з химерами», хоча сам чоловік і не любив, коли його так називали. Він не мав відповідної освіти, наставника чи такого доступу до інформації, який є нині в нас. Однак він багато читав, вигадував і намагався втілити ці вигадки в життя.

«У нього задуми були такі — щоб його все зробити, треба було 200 років прожити», — сміється Олександр.

Ділянку в Яківцях чоловік придбав понад 60 років тому — у 1959. Саме там, на провулку Диканському, 1, побудували оселю для родини Комісаренків. До нової оселі вони заїхали вже в 1972 році.

Будинок не схожий на інші, його легко помітити й важко оминути. Він ніби одна суцільна скульптура, відточена композиція, дещо недомальована картина, яку не встиг завершити митець. Його стіни обплетені деревами й квітами, листям клену та гронами винограду. Не справжніми, а скульптурними, створеними з будівельного розчину.

Подвір’я скочується вниз. Вузька стежина веде нас вниз, попід хатиною, до вхідних сходів. Обабіч лежать старі будівельні матеріали, а перед будинком — невеликі сараї. За дворищем простяглося поле.

Ґанок будинку прикрашають постаті кобзарів, а бокові стіни — соняшники з людськими обличчями, хатини й сільські пейзажі. Віктор протягом багатьох років безупинно прикрашав свою оселю.

Вона стала знаковою для яківчан — протягом десятиліть місцеві приходили до цієї оселі, аби відвідати господарів, разом відсвяткувати якусь подію та, звісно ж, зробити пам’ятні світлини, які нині стали спогадами. Цілі покоління виросли поблизу Комісаренків, не полишаючи нагоди залишити свій слід у цьому домі.

Олександр пригадує — батько постійно й багато читав. Водночас працював на заводі, а всі свої скульптури створював у вільний від роботи час. Його складно було назвати типовим робочим, адже своїм задумам він приділяв не менше часу й зусиль, аніж звичній праці.

«Батько вісім годин працював на роботі, а потім приходив тут і копав, клав стіни, бетонував. Сам. Дах крив, бувало таке, що й до чотирьох ночі. А на сім він вже йшов на роботу. Я не знаю, як він видержував це все. Єдине що, купол у залі – це прийшли родичі, людей вісім, і ото вони за день, не присідаючи, забетонували. Ну майже все, трохи там лишилося. А так він зробив його сам. А в інших кімнатах він і опалубку сам робив, і бетонував».

Віктор Комісаренко продовжував працювати над будинком своєї мрії протягом багатьох років. Для своїх скульптур він використовував розчин, до якого додавав цемент, вапно і глину. Попри відсутність відповідної освіти, чоловік сам вчив хімію та створив фарби для своїх фігур, використовуючи лише йому відому формулу для її виготовлення.

На жаль, Віктор не встиг пофарбувати будинок повністю, однак ті елементи, яких встигла торкнутися його фарба, досі залишаються яскравими та не вигорають на сонці, хоча їм вже понад пів століття.

Віктор був не лише вмілим скульптором, а й чи не найкращим у Полтаві жерстяником свого часу. Навіть після того, як чоловік пішов на пенсію, його кликали на місцевий турбомеханічний завод, аби він навчав людей працювати з тонким металом, а на його витвори час від часу приходили дивитися чи не всі робочі.

«Ти у війну, роблячи із жерсті, вижив і не помер з голоду. І як вже твого батька не стало — ти родину прогодував цією жерстю», — сказав колись Віктору його давній друг Шульман, пригадує Олександр.

Для побудови оселі чоловік ніколи нічого не брав із заводу, хоча, певно, можливість і мав. Матеріали для роботи завжди купував, а всі документи на них зберігав. Для побудови цієї оселі Віктор повністю докладав зусиль, роблячи все сам, або за допомогою родини. Різьблені вхідні двері, вкриті гіпсовими кронами ягід, він теж створив сам.

Заздрісники та поціновувачі

Олександр роздратовано відмахується, коли його будинок називають «домом з химерами». Говорить, що він цього «прізвиська» не розуміє.

«Оці химери… Батя ненавидів це. Хто його придумав? Місцеві називають будинок "ластівчине гніздо" й багато назв там було. Придумали багато», — додає чоловік.

Випадково зачепивши Олександра за живе, дізнаємось, що заздрісників у батькового таланту було багато. Навряд чи відомо, ким вони були, але люди лізли прямо у подвір’я, ламаючи паркан і скульптури. Віктор же продовжував їх ремонтувати, не зважаючи уваги на інших.

Попри це, багато людей продовжують відвідувати Яківці, аби подивитися на оселю Комісаренків. Олександр сміється, розповідаючи, як інколи бачить близько двох десятків людей на велосипедах, які стоять роздивляються дім. Найбільше їх приїздить улітку. Аби побачити «дім з химерами», люди з’їжджалися не лише з різних куточків області чи України, а й приїздили з Канади, Німеччини та Франції.

Форми є — робити нікому

Багато елементів будинку, які повторюються, мають відлиті форми, які зробив сам Віктор.

Однак його син не дуже охочий до скульпторства. Говорить, йому ближче до душі інше. Любить чоловік попрацювати з електронікою, поремонтувати автівки. Та й до виходу на пенсію він працював на СТО автоелектриком.

«В мене руки не з тієї сторони виросли до цього. У мене більше до проводочків, до електроніки. З дитинства. Мене перший раз током лупонуло, як мені три роки було», — сміється Олександр.

Із захопленням чоловік розповідає, як перший приймач зібрав. Тоді йому було лише 12 років. Не без краплі гордості додає — все зробив сам. Без нічиєї допомоги.

«З дитинства в мене воно так залізло. Хобі. Без паяльника я довго не можу», — трохи замріяно говорить чоловік.

Зараз же Олександрові складніше працювати над тим, що йому подобається. Після коронавірусу здоров’я у чоловіка погіршилося, тож здебільшого ремонтує автівки старим знайомим.

Якийсь час чоловік тихо оглядає подвір’я. Здалеку чутно сирену — в області оголосили повітряну тривогу. Після неї все навколо стихає, і ми мовчимо. Потім же чоловік розповідає, що живе в будинку сам. З дружиною розлучився, доньки живуть окремо, а батько й мати померли.

«В мене мати з села була. Він її привчив ходити на вистави в театр. І як їм тяжко не було, але, в основному, хоча б раз у місяць після цього будівництва і роботи, вони йшли в театр. На концерти ходили. Старалися не пропускати», — захоплено пригадує Олександр.

Раптом він змовкає. Дивиться в сторону, а потім, повернувшись назад та трохи опустивши руки, додає:

«Вже як старші стали, особливо, як сестра померла, то вже нікуди не ходили. А сестрі 37 років було. Рак. В принципі, вона його на той світ загнала. Він робив їй пам’ятник. Сама розумієш, як це — доньці пам’ятник робити».

Будинку Комісаренків понад 50 років. Деякі скульптури, на жаль, руйнуються та ламаються, а відновити їх наразі немає можливості. Олександр говорить, що подвір’я вже має не такий вигляд, як раніше. Десь вицвіли фарби, десь пішли тріщини.

Обійшовши будинок, Олександр вказує на стіни. На них зображена сільська місцевість: люди пасуть корів, хати, вкриті соломою, луки. На даху — сонце.

«Це те, що він любив. Оце все — вихідні й після роботи. Так, щоб десь там сидів, відпочивав — такого в нього не було».

Цей будинок вже став символом Яківців. Окрасою Полтави. І міг би стати, наприклад, музеєм. Якби не одне «але».

«В принципі, це все можна відновити, тільки ж… У мене зараз ні здоров’я, ні фінансів. Ви знаєте, мені пропонували відновити це все. Тільки потім воно переходило б у власність міста. А в мене дві доньки. Звісно ж, мене такий варіант не влаштовує», — підсумовує чоловік.

Можливо, у майбутньому, доля «дому художника» й зміниться. Однак, деяким пам’яткам не потрібен офіційний статус, аби їхня історія була варта уваги.

Віктор Комісаренко пішов з життя 17 років тому. За ним пішла і його дружина Ніна. І хоча творця «ластівчиного гнізда» з нами більше немає, пам’ять про нього живе й досі. Варто лише зазирнути на тихий провулок у Яківцях, повернути направо, трохи наліво й знову направо, і знайти її у будинку, який митець втілював пів століття.

Робота над цим матеріалом стала можливою завдяки проєкту Fight for Facts, що реалізується за фінансової підтримки Федерального міністерства економічного співробітництва та розвитку Німеччини.

Раніше ми розповідали історії полтавських родин через сімейні фотоальбоми.