Я врятувався і мені соромно: як подолати синдром провини вцілілого
Я вірю в те, що люди, які за життя творять багато різних капостей, у наступному житті стають деревом. Як по мені, це велика мука – бачити світ із висоти сойчиного гнізда, мати сотні вікових кілець, і, при цьому не мати можливості зробити з місця навіть крок.
Людині в цьому, я вважаю, пощастило. Ми можемо бігти підтюпцем, ходити на пальчиках, здійснювати вечірній променад, і, врешті-решт – тікати. Немає нічого більш природного, ніж прагнення бути в безпеці. І немає більшої удачі, ніж можливість це собі забезпечити. ООН стверджує, що за час війни за кордон виїхали близько двох мільйонів наших співвітчизників. Скільки з нас стало «внутрішньопереміщеними», думаю, годі й порахувати.
Людина, яка врятувалася з філії пекла на землі, по ідеї, повинна відчувати полегшення, радість і безпеку. Насправді ж, більшість з тих, хто уникнув воєнних дій, переживають зовсім інше: безпорадність, сором, фонову тривожність, апатію і нестерпне почуття провини. Сюди ж проблеми зі сном, апетитом та саморегуляцією.
Вимальовується типова картина синдрому провини вцілілого. На нього страждають ті, хто став безпосереднім або опосередкованим (через телебачення, наприклад) учасником травмуючої події, але на даний момент фактично перебуває у безпеці.
«Я з сім'єю зараз в безпеці й, за великим рахунком, наші будні мало змінилися. Але я не можу дозволити собі звичні радощі: цукерки до кави, бо думаю про людей, які голодують, зробити манікюр, бо соромно перед тими, хто лишився без житла. Та я навіть, голову себе змушую мити, бо це наче зрада тих, кому тяжко зараз».
На провину вцілілого найчастіше страждають емпатичні люди — ті, які гостро відчувають чужу біль. А ще, в генетичній пам'яті більшості з нас (психогенетика, ніякої екстрасенсорики) живі сліди про попередню війну, тому нам всім зараз тяжко, навіть тим, хто далеко від безпосередніх бойових дій.
«Я врятувалася і мені соромно. Таке відчуття, що я зрадила».
Давайте подумаємо про те, яку неочевидну користь державі може принести людина, яка покинула епіцентр бойових дій?
1) Вона не заважає нашим військовим. Подекуди вони змушені займати стратегічно менш виграшні позиції для того, щоб не наражати цивільних на додаткову небезпеку.
2) Не споживає продукти, воду і медикаменти там, де їх і так обмаль. Може звучить трохи цинічно, але, що є то є.
3) Не здійснює додаткове навантаження на медичну систему, там, де лікарям і так є чим зайнятися.
4) Зберігає власне життя, здоров'я та працездатність, а також життя своїх дітей, а отже, генетичний фонд нації.
Не так уже й мало, погодьтесь?
«Я практично не сумнівалась, коли їхала за кордон, аж доки не поговорила з сестрою. Вона відверто мене засуджувала. З одного боку я розумію, що рятувала сина, а з іншої – почуваю себе зрадницею».
Так, трапляється, що рятуючись, люди наштовхуються на нерозуміння та осуд оточуючих, часто навіть найрідніших. Що я можу сказати з цього приводу?
Рішення про «їду-не їду» повинно прийматися із внутрішньої дорослої частини. Це тоді, коли ти свідомо приймаєш рішення, беручи на себе відповідальність за всі наслідки, які воно матиме.
Тримати себе в цій позиції вміють не всі (а особливо у тривожних ситуаціях). Багато хто скочується в дитячу позицію, де має місце «від мене нічого не залежить» і «ти мене кидаєш, і я робитиму все, щоб ти залишився».
Тут можуть зустрічатися маніпуляції, образи і намагання вивести на почуття провини. Крім того, людина, яка не вміє сама працювати з власною напругою буквально буде скидати її на інших.
Що з цим робити? Нічого. Люди говорять з іншими з огляду на свої травми, і якщо ви не психотерапевт, і вам не заплатили за терапію, ви не мусите вирішувати чужі проблеми.
Доросла людина самостійно вирішує питання власної безпеки. Якщо ви вважаєте, що поїхати необхідно, значить це і правда так.
«Мені нічого не загрожує зараз, але я не можу позбавитися відчуття того, що я не роблю вкладу в загальну справу. Розумом розумію, що я не можу покинути однорічну дитину й податися партизанити, але все одно відчуваю себе неробою».
Від того, що прямо зараз ви в теплі і добрі, ви не стаєте меншим українцем. Зараз якраз підходящий час, аби закинути свій «синдром Бога» під лавку.
Почуття провини – це нормально, але не потрібно дозволяти собі застрягати в цьому відчутті. Об'єктивно не кожен може тримати в руках зброю і ефективно нею користуватися.
У звичайному житті більшість із нас не має проблем із самовизначенням, кожен має свою роль у суспільстві, яку виконує по мірі сил. Зараз, коли зовнішні опори руйнуються, багато хто задає собі питання: «Хто я? Чим я можу бути корисним?».
У дечому я фаталістка, і вважаю, що кожен із нас завжди перебуває на своєму місці так, щоб максимально віддати світу свою користь. Тому тут важливо задати собі координати: я роблю все, що можу, виходячи із теперішніх можливостей і самовідчуття.
Що спроможний зробити кожен, хто не готовий тримати в руках зброї?
- Дбати про себе. Країні потрібні здорові люди.
- Працювати над своїм емоційним станом. Бо наразі це єдине, що ми можемо контролювати на 100%.
- Продовжувати свою діяльність. Якщо ви можете робити всій внесок у кругообіг коштів у бюджеті, то цим обов'язково варто займатися далі.
- Воювати в кібервійськах.
- Займатися дітьми – вкладатися в тих, хто формуватиме нову, здорову від радянських наративів українську генерацію.
- Постити патріотичні мемчики, які добряче піднімають бойовий дух.
- Допомагати армії фінансово.
- Якщо зараз перебуваєте за кордоном, то можна допомагати тим, хто теж планує виїхати – інформацією, власним досвідом.
- Можна брати участь у проукраїнських мітингах.
- Здати кров, особливо,якщо Ви носій мало поширеної групи.
- Вступити до територіальної оборони.
- Надати комусь прихисток.
- Допомагати продовольством воїнам і постраждалим, волонтерити.
- Почитати сусідській бабусі хороші новини.
- Підтримати того, хто поруч. Якщо Ви прожили день, в якому хтось заспокоївся, посміхнувся, надихнувся після контакту з Вами – він прожитий з користю.
Прочитала нещодавно притчу про мурашку.
Коли на вогнищі хотіли спалити пророка Аврама, маленька мурашка набрала в рота води і виплюнула її на ватру. Її запитали: «Для чого? Ти така маленька, чим ти допоможеш?» — вона відповіла, — «Може дуже і не допоможу, але коли Бог запитає мене, що я зробила коли карали пророка, я відповім, що все, що могла. А головне, я показала на чиєму я боці».
Правда, сильно? Якщо кожен з нас зробить хоча б мінімум з того, що може, ми наблизимо перемогу! Миру Україні! І до зустрічі!
