«Красива сукня. Хай війна закінчиться й тоді куплю». «До стоматолога треба. Але то вже після війни». «Пора вже здоров'ям зайнятися. Та ні, не зараз. От як буде миииир». Фрази не для красивого слівця, до речі. Цілком реальні роздуми абсолютно реальних людей. Та чого далеко йти! Приймаю парі, що подібна думка проскакувала в кожного, хто зараз читає ці рядки. А це означає, що з'явився привід трішки поговорити про таку штуку як «синдром відкладеного життя».
Суть цього явища полягає в тому, що людині складно жити тут і зараз; вона живе мріями, планами та ілюзіями про те, що в майбутньому будуть більш сприятливі обставини для того, щоб реалізовуватись, втілювати мрії та бути щасливим; постійно відкладає на «хай колись».
Як проявляється синдром відкладеного життя?
- Існує прив'язка до якоїсь конкретної події в майбутньому, після якої на голову гарантовано впаде щастя;
- систематичне відкладення в часі реалізації планів, втілення навіть доступних мрій, очікування «того самого» моменту;
- ідеалізація майбутнього, наче зараз іде репетиція або пишеться чернетка прекрасного далекого;
- ігнорування або ж навіть заборона на задоволення в моменті – «От складу сесію, тоді й буду життю радіти, зараз ніколи».
Звести симптоми цього синдрому можна до одного слова – «очікування». Причин його виникнення немало: серед найбільш поширених – невпевненість в собі (не роблю, а отже і не несу відповідальності за результат), перфекціонізм (якщо робити неідеально, то краще взагалі не робити) та навіть установки, які ми отримали в дитинстві.
Та і класифікують його по-різному: хтось вважає, що це невроз, а хтось називає його захисним механізмом. Як на мене, це вже вторинно. Головне ЯК людині з ним живеться. Якщо якість життя, ступінь реалізованості влаштовує – то це прекрасно! Якщо ж ні – його можна коректувати.
Штука це явно не смертельна, але не дуже й приємна. Відверто псується якість життя, втрачаються можливості, фокус уваги змінюється з цілком реального «зараз» на ефемерне «колись». А ми-то тепер як ніхто знаємо, що те «колись» настає далееееко не гарантовано. Багато хто з нас жив із цим синдромом пліч-о-пліч давненько, але війна спровокувала його появу в ще більшої кількості людей.
Війна нерозривна з відсутністю стабільності, невизначеністю та туманними перспективами. Буквально не зрозуміло, що буде далі. А нашій психіці потрібна опора, орієнтир, до якого треба рухатися в надії, що, досягши його, все буде ок. Цим і є оте наше «після війни». А до моменту досягнення цієї точки, дехто ставить своє життя на паузу. Без сумніву, не всі наші бажалки та плани можна задовольнити тут і зараз. Але мова про ті ситуації, коли людина не дозволяє собі навіть доступних радощів.
«Батьки в окупації. А жити не можу я: не впхну в себе смачну їжу, не дивлюся кіно, дратують солов'ї. Недавно засміялась, а потім сама себе зупинила, бо чого радіти? Радітиму, коли батьки в безпеці будуть. Записалася до психолога, бо зрозуміла, що жити так не можу».
«Як війна почалася, не робила манікюр. Не можу. Як це – війна і манікюр? Вії, нігті, губи – це для мирних часів. Закінчиться війна, тоді вже і зроблю, з чистим серцем».
У самій фразі «коли закінчиться війна, тоді…» багато безпорадності та завмирання. Коли ми завмираємо, то наче перекриваємо собі кисень, вмикаємо режим самообмеження. Пасивно чекаємо розв'язки замість того, щоб закочувати рукава і всіма можливими способами пришвидшувати цю розв'язку, або хоча б покращувати своє життя доступними способами.
Крім того, оте вічне «після» висить над головою як дамоклів меч, і створює всередині величезну напругу. Згадайте свій стан, коли нарешті зробив те, що давно відкладав – нізвідки з'являється море енергії, наче всередині починає працювати маленька атомна електростанція. Це і є та енергія, якою розряджається внутрішня напруга. А якщо уявити, скільки ресурсу стоїть за отим «після», цілком реального, який можна направити у свій розвиток, реалізацію чи заробіток грошей, то відразу спадає на думку як?
Як працювати із синдромом відкладеного життя?
- Найефективніше, звісно, зі спеціалістом. А якщо синдром набуває крайніх, загострених форм, то це ледь не обов'язковий варіант (звісно якщо в планах жити яскраво і насичено. Не у всіх є таке бажання, до речі).
- Самостійно можна прорефлексувати на тему: «Чому я забороняю собі те чи інше. Що я при цьому відчуваю?» Найчастіше це почуття провини та сором. З ними й працювати. Або: «Коли я відкладаю цю справу, чого я боюсь?».
Це не дуже приємні внутрішні діалоги, проте вони можуть допомогти витягнути на поверхню істинні причини синдрому і прицільно діяти щодо них.
З більш практичних моментів:
- Дозволити собі. От прямо так, в голос сказати: «Мені можна!». Ми часто відчуваємо безпорадність перед обличчям війни та можемо впадати в дитячу позицію. Дитина шукає дорослого, який би підтримав, сказав, що робити далі. Можна допомогти собі самому з позиції внутрішнього дорослого. Саме з нього і сказати: «Давай, можна, роби!».
- Концентруватися на теперішньому. Намагатися проживати кожен свій день максимально усвідомлено!
- Щодня обирати дрібничку, яку треба буде втілювати тут і зараз. Треба зробити неприємний дзвінок – телефонуй просто зараз. Це дає старт для нової стратегії поведінки та підкріплює її. З часом «треба-зробив» буде все більше й більше!
- Якщо є спокуса відкласти якесь дільце, то варто встановити собі часові рамки: «Якщо потім, то коли конкретно? В четвер до 9 ранку, ні хвилиною пізніше». Важливо ловити себе кожного разу, коли захочеш відкласти щось на прекрасне майбутнє.
- Добре працює складання планів. Розподілені в конкретних часових рамках завдання більш видимі для нашої психіки та не складаються на звалищі «колись я…», формуючи напругу, про яку ми говорили раніше.
- Важливо свідомо концентруватися на моменті: з'їсти морозиво концентруючись на кожному відчутті в тілі, зосередитись на заході сонця так, наче тобі треба буде розповісти про нього в деталях. Це важливо для тих, хто обмежує себе в задоволеннях. Потрібно тішити себе безпечними способами. Це допомагає зберегти свою стійкість у непрості часи.
Як би не прекрасно було думками в майбутньому, живемо ми в кожний конкретний момент.
Щоразу, обираючи бути тут і зараз, втілюючи маленьку мрію, сміючись або щиро ридаючи, донатячи на тепловізори та бажаючи окупантам повне спіднє кліщів – ми обираємо жити. Хай не завжди так, як мріялось, але по-справжньому, красиво, у всьому багатоманітті теперішнього. Живімо ще й для того, щоб вшанувати пам'ять тих, хто знову й знову дає нам можливість це робити. Перемоги нам! Все буде добре!
