«Мені все інше не важливе, аби тільки його обійняти»: історії тих, хто чекає з війни

«Тату, коли ти повернешся», «Коханий, чекаємо вдома», «Брате, ти як? Все ок?». Щодня тисячі українців намагаються зв’язатися зі своїми рідними, які вирушили захищати державу від російських окупантів. І хтось отримає у відповідь довгоочікуване: «Сумую за вами, скоро буду вдома», а хтось раз по раз оновлюватиме екран свого смартфона з непрочитаним повідомленням…

poltavska-khvilia_xcwi/W1MFvay7R.jpeg

«Полтавська Хвиля» поспілкувалася з жінками, які чекають на своїх захисників вдома.

Віталіна, Рівненська область, 19 років. Чекає на чоловіка Богдана, який служить у ЗСУ

24 лютого перевернуло мій світ. Війна змусила мене постійно боятися. Але не за себе. За родину, Україну…. Я вже з першого дня розуміла, що чоловік довго вдома не буде, день-другий і піде воювати. Дуже хотіла розтягнути ті миті, які він ще був поруч. Мене засмучувало, що ми ще не встигли натішитись одне одним, адже так мало одружені, всього рік… І ми так хотіли дитинку… А війна вже забирає його в мене.

На зміну паніці прийшла віра у майбутнє. Усе ж він живий, і він обов’язково повернеться додому! Замість страху тепер образа. Страшна образа на рашистів і їхнього вождя.

26 лютого Богдан просто поставив мене перед фактом. Приніс рюкзак і сказав збирати туди його речі. Обґрунтував це тим, що «там я зараз більше потрібен». Того ж дня він поїхав…

poltavska-khvilia_xcwi/ms8O0by7g.jpeg
Віталіна та Богдан

Я залишилася жити в селі з його мамою, сестрою та її дитиною. У мирний час я навчалася, а зараз за няньку… Але то нічого. Вірю, чоловік повернеться, і ми заживемо окремо.

А поки чекаю, часто плачу, дуже вже болить. Та не дивлячись ні на що, намагаюсь мати холодний розум і тримати себе в руках.

Розумію, що не повинна показувати йому, що мені страшно. Я — його надійний тил.

Він має бачити в мені розраду, а не заспокоювати мене. Радію його дзвінкам.

Зв’язуватись з ним намагаюсь щодня. Дзвонить один-два рази по 3-5 хвилин. Розмови короткі, «все добре, я люблю тебе». Багато говорити не можна. Один раз на тиждень він приїжджає на годинку чи дві. Ці зустрічі найбільш очікувані й приємні

Яна, Полтава, чекає вдома на кращого друга, який зараз в ЗСУ

Коли розпочалася війна, я була шокована. Не розуміла, як таке може відбуватися в цивілізованому світі. Стало дуже страшно, а трохи пізніше до цього додалася й ненависть до усього російського!

poltavska-khvilia_xcwi/59gcAby7R.jpeg
Яна

24 лютого, мені написав мій найкращий друг. Сказав, що збирається воювати, питав моєї думки. Тоді я підтримала його рішення. Я сказала, що він герой. Але не розуміла, що його можуть відправити аж у Донецьк, він же не військовий. Але друг пройшов коротку підготовку й зараз на передовій у східній частині України…

Зараз я переживаю максимально тяжко, страх і розпач, я не передбачала того, що його відправлять у саме пекло! Є трохи провина за те, що я начебто допомогла йому наважитись….Намагаюсь відволікатися від своїх думок за допомогою роботи.

Іноді нам вдається зідзвонюватись, але рідко, коротко та без подробиць. Намагаємося розмовляти на інші теми, типу погоди, здоров’я, відпочинку та сім‘ї…

Зараз живу сподіваннями, що скоро зможу просто його обійняти…

Катерина, 26 років, Полтава. Чекає на хлопця, який зараз в ЗСУ в одній із «гарячих точок»

Війна не була сюрпризом, принаймні для коханого. За вечір до того жахливого ранку ми якраз сиділи й обговорювали те, що наближається. Він наполягав, щоб я збирала речі і їхала на захід, до друзів, де більш безпечно. А я вперта, сказала, що нікуди не поїду — у мене тут батьки, робота, ще й два навчання зараз одночасно. Яка війна, як у мене стільки справ?

poltavska-khvilia_xcwi/_zTJAby7R.jpeg
Катерина. Фото: Facebook-сторінка Катерини

Та рано в ранці пролунав дзвінок йому на телефон: «Війна почалась, загальний збір».

Він був готовий. Спокійно одягався, збирав сумку, заповняв магазини...

А я сиділа в кутку і не вірила, все казала: «Мені на роботу, знову буду сонною на роботі», на що він сказав спокійно: «Катя, у тебе більше немає роботи. Все. Більше немає універу і навчання. У нас — війна!». І в цей час залунали перші сирени біля нашого будинку. До чи після, вже не пам'ятаю, ми чули й бачили винищувачі, а також щось схоже на вибухи. Досі не певна, що то було, та я відчула страх, паніку, відчай...

Я не знала, що чекатиме на мене та на мої справи, та я знала, що у нього одна ціль — якнайшвидше поїхати в саме пекло вбивати ворога. І він буде там. І якби я цього не хотіла через переживання за нього, я маю це просто прийняти. За деякий час по нього приїхала машина, він завантажив речі, весь у формі, готовий до бою... Я провела його спокійно, навіть трохи сухо, бо знаю — він не виносить жіночої істерики, і я маю бути стриманою. Плакала я після. Вже наодинці. Ранок 24 лютого — наш останній ранок разом. Який має статус «минуле життя»…

poltavska-khvilia_xcwi/QygxAbynR.jpeg
Катя та її хлопець. Фото: Facebook-сторінка Катерини

Так склалося, що чимала частина моїх близьких і друзів — зараз боронять нашу країну від ворога. Усі вони були готові, адже готувалися останні роки до цього постійно. Хто з 14-го, хто пізніше, але усі були готові. Ніхто не вірив, що ворог не нападе, вони готувались, чекали, й зараз там, де вони потрібні. Роблять усе для наближення перемоги. І я нескінченно сумую та пишаюсь кожним.

Я постійно сиджу з думкою, що мені насправді нема, на що жалітися. У мене все добре. Та інколи хочеться закричати, що мені важко, страшно і самотньо. Кожного дня я перевіряю новини з регіону, де зараз коханий.

Зв'язок підтримувати виходить не завжди, адже вони в бою. І мобільна мережа там пробиває рідко. Сама я, звісно, не дзвоню, можу тільки писати, і сиджу та чекаю... Бодай повідомлення, а інколи, якщо пощастить, навіть дзвінка...

Якось вдень прийшло повідомлення: «Сьогодні в мене був другий день народження, вони нас накривали, пів села відвойованого немає». Після таких слів серце наче зупинилось. Нормально на зв'язок зміг вийти лише через день...

Мені страшно за нього, я сумую, як ніколи, й мені усе, усе інше не важливе, аби тільки скоріше мати змогу його обійняти. Буває, мене навідують жахливі думки, адже життя зараз... Не можна бути впевненим у «завтра». Я намагаюсь гнати такі думки мріями про той день, коли наші герої повернуться, і як ми будемо їх зустрічати. Я знайшла собі трохи втіхи у домашніх справах: причепурюю постійно дім, двір, гараж, щоб коли він повернеться додому — він відпочивав та насолоджувався тим, як в домашніх справах все добре. Лише фізична праця здатна якось заспокоїти, лише фізична. Шкода, вдома усі дрова вже закінчились.

Є друзі, які на війні зараз зі своєю половинкою. Це неймовірно героїчно, як на мене. Та я приміряла роль тієї, що чекає вдома. Мій коханий — не великий романтик. Але на 8 березня він відправив мені кур’єром букет, який став для мене найдорожчим.

poltavska-khvilia_xcwi/QqMEAbynR.jpeg
Фото: Facebook-сторінка Катерини

В умовах війни, бою, бувши дуже далеко від дому, маючи проблеми зі зв'язком, він знайшов спосіб привітати мене, і ті тюльпани та дзвінок після перших тижнів розлуки вразили мене неймовірно...

Я не думала, що у 21-ому столітті, що в наші роки на нас випаде така доля — чекати коханого з війни. Я із захопленням спостерігала мужність жінок, які чекали чоловіків зі східної України усі ці роки, коли ті у відпустку приїдуть додому, і вважала, що така роль мене не спіткає.

А тепер...

Стільки жінок, дівчат, молодих мам, матерів чекають вдома на своїх героїв! Навіть якщо ти в теплі та в комфорті — тобі страшно. Ти на той телефон молишся, аби скоріше отримати новини. І аби вони були гарними...

Мої повідомлення коханому зараз виглядають так: «Вбивай ворога і повертайся. Буду відгодовувати тебе. Я пишаюсь тобою.Чекаю. Вдома…»


Власний досвід кореспондентки. Чекає чоловіка, який служить в ЗСУ

Для мене війна почалася о 5-ій ранку, зі дзвінка стурбованого шефа. «Яся, сьогодні лишаємося вдома. Почалася війна». Зізнаюсь, спершу не повірила. Спросоння мені здалося, що це якийсь дивний, несмішний жарт, але через кілька секунд почало доходити страшне усвідомлення... Війна... Розбудила чоловіка, кілька слів про те, що сталося, і от він вже «на телефоні». Комусь дзвонить, з кимось про щось домовляється, паралельно збирає речі. Робить це похапцем, багато чого забуває (через пару днів повернеться уже за рюкзаком і складе все необхідне), наказує збиратись і мені — бо, на його переконання, у Полтаві небезпечно.

Сама думка про те, що я поїду з рідного міста, залишу незрозуміло де його, моїх батьків та бабусю, викликала істерику. І я навідріз відмовилася збирати речі. Чоловік не слухав моїх ридань, наказав через годину бути з сумками, а сам кудись поїхав. Згодом він перетелефонує мені й заспокоїть. Скаже, що то про всяк випадок, розповість, як і куди рятуватися, раптом прийдуть орки, і що взагалі робити зараз.

А сам поїхав захищати Україну.

Перші дні на самоті — це суцільний жах, невідоме і постійні молитви до-цього-не-надто-віруючої.

Так вже повелося, що я з дитинства боюсь темряви, але війна відігнала ці страхи кудись далеко. Бо тепер щоночі, замість того, аби видивлятися якісь примари, я мучилася від переживань. Хотілося швидше заснути, аби на ранок побачити повідомлення від чоловіка: «Усе добре». Хотілося постійно йому дзвонити, але стримувалася. Розуміла: не до цього. Дуже злилася, коли він надовго зникав з мережі. Але то від страху за нього. І щоразу, коли він подавав знак, що в порядку, від серця відлягало.

Згодом стала звикати до цього стану. Страх за коханого нікуди не дівся. Але зараз розумію — він не може інакше. Він би не відчував себе нормально, якби сидів зараз вдома, якби «відкосив» (хоча здоров'я у нього прямо благає залишитися вдома цілком законно, без всяких «відкосів» тощо). Він би не зміг сидіти вдома, розуміючи, що десь там гинуть за нашу свободу його друзі, побратими...

Тепер кожен ранок у мене починається з повідомлення: «Усе ок?» і очікування відповіді, із коротких дзвінків та рідкісних «мемасиків». Буває, що чоловік приїжджає додому, але ненадовго, і щоразу з ним дуже боляче розлучатися...

Та все ж я вірю у перемогу. Вірю, що скоро це все закінчиться. Він повернеться додому, живий, неушкоджений. І що наші діти не знатимуть того жаху, який переживаємо ми зараз.


Нагадаємо, що в інформаційному потоці, важливо не розпорошуватись на сотні джерел, аби зберігати спокій. Ми замість вас моніторимо всі офіційні джерела та оперативно збираємо в одному місці всю найсвіжішу та перевірену інформацію:

Не забудьте також підписатись на наш телеграм-канал, у якому ми даємо тільки важливу інформацію про перебіг війни.

Ярослава Фоніна

Ще з рубрики: "Соціум"

Останні публікації

Обговорення

Написати коментар