Майже місяць в метро: вагітна харків'янка розповіла про життя під обстрілами

Російська агресія в Україні когось змусила одягти військову форму і йти служити, когось — шукати будь-які можливості для допомоги іншим, а когось — полишити домівки й рятуватися.

Ліля та її родина — серед останніх. Дівчина на останніх тижнях вагітності в яскравих тонах уявляла собі як буде опікуватись новонародженим сином, але, на жаль, плани окупантів зруйнували її мирне життя. Разом зі своєю родиною дівчина тривалий час переховувалася у харківському метро, а коли стало зовсім нестерпно — вирішила їхати з міста.

«Полтавська Хвиля» поспілкувалася з Лілею, аби її історія стала одним із зафіксованих доказів воєнних злочинів росії проти мирних українців.

poltavska-khvilia_xcwi/gKnz7WsnR.jpeg

День перший: початок

23 лютого мій тато мав їхати вночі закордон до його матері. Саме в цей час ввели надзвичайний стан і нам повідомили, що вночі на кордоні його ніхто не пропустить.

Я вмовила тата поїхати хоча б о п’ятій ранку 24 лютого. Усю ніч мені було якось неспокійно, заснути вдалося лише о 4:00 ранку.

А вже близько 5:00 ранку я прокинулася від гучних звуків схожих на вибухи. Почала будити чоловіка, але той сказав, що все добре. Проте «бахкання» не стихало.

Щоб переконатись, що мені не вчувається і дізнатись що власне відбувається, зайшла у Facebook-групу «Усі мами Харкова». Там дівчата теж писали про те, що чули вибухи у різних районах міста.

Я зателефонувала батьку, аби він негайно повертався додому і нікуди не їхав. Як виявилося, він уже їхав у таксі. І тут, як розповідає батько, таксист різко завертає автівку, прямує до початкової точки й відмовляється від замовлення. Мало того, він так і не довіз батька до дому, висадивши його напівдорозі. Татові довелося йти пішки, під звуки вибухів. Це було дуже страшно.

На щастя, додому він дістався неушкоджений.

Інформації про те, що відбувається, й досі не було, і ми з чоловіком вирішили зібрати всі речі в одному місці — документи, якийсь одяг, дитячі речі, цінності — на випадок, якщо доведеться кудись тікати.

Близько 9:00 ранку ми вже розуміли: почалася війна. Увесь цей час, уже кілька годин поспіль, за вікном щось бахкало. Ми дочекалися, поки стихло, і одразу вирушили до бабусі. Забрали її та її кота до нас додому. Також прохали приїхати й батьків (вони живуть на іншому кінці міста), але ті поки відмовились.

poltavska-khvilia_xcwi/F9uknWsnR.jpeg
Ліля з чоловіком. Фото: особистий архів

Перша сирена

Кілька разів лунала сирена. Потім ми вже звикли до цього звуку, але перший раз було дуже страшно.

Близько обіду, якраз коли знову залунала сирена, ми побачили натовп, який поспішав в укриття. Мій чоловік вирішив перевірити його, аби зрозуміти чи можна там ховатися. Але через пів години прийшов засмучений: розповів, що мені, вагітній, там буде дуже погано. Вирішили йти в метро.

Вперше ми туди спустилися 24 лютого увечері, коли сирена лунала якось особливо голосно. Нам до метро від дому йти хвилин 5, тож ми взяли із собою пледи, бабусю та кота і рушили.

Ми планували піти лише на годину-дві, а довелося залишитися аж на кілька днів. Бо у місті постійно щось вибухало, чулися постріли, було дуже страшно.

poltavska-khvilia_xcwi/LNCpHZynR.webp
Фото: Sergey Kozlov / EPA / ТАСС

Ми ночували прямо на сходах. Ми ще якось пристосувалися до таких умов, але бабусі було дуже важко. Тим паче в метро доволі холодно, особливо там, де тунелі. На нашій станції стояв потяг, охочих впускали у вагони. Але всередині теж було дуже зимно, тож ми вирішили ночувати вище, біля турнікетів.

27 лютого ми повернулися додому. Але ненадовго — будинок постійно трусило, неподалік щось вибухало, аж скло на вікнах дзвеніло. Тож ми вирішили йти в метро вже назовсім. Бабуся спускатися з нами відмовилася й залишилася у квартирі.

Два тижні у метро

У метро ми жили майже місяць. Спершу вдвох, а потім до нас змогли дістатися й мої батьки. Мені змогли знайти розкладачку, яка дуже прогиналася. Тож, чоловік збігав додому і взяв для неї подушку, яку я підкладала під спину.

Батьки та чоловік спали на матрацах та ковдрах.

poltavska-khvilia_xcwi/yMkTHZy7R.jpeg
Фото: objectiv.tv
poltavska-khvilia_xcwi/qMzoHZy7g.jpeg
Фото: objectiv.tv

Людей в метро багато було. Лише на нашій станції — близько 2 тисяч. Спали усі по-різному: були бабусі, які прямо на сходах, без нічого. Були й родини, які приносили розкладні стільці, надувні матраци тощо. Що у кого було, тим і користувалися.

Для дітей волонтери облаштували дитячі куточки, де діти малювали, гралися.

Багато було з домашніми тваринами. Але це трохи дискомфортно, бо собаки й коти дуже метушилися під час обстрілів. Іноді собаки бігали за котами. Особливо голосно було ввечері…

poltavska-khvilia_xcwi/1KAmnZsnR.jpeg
Лілія. Фото: особистий архів

Щодо гігієни: усі намагалися облаштувати собі місце проживання, як могли.

Жінки гріли воду в чайниках, мили голову. Прали в тазиках.

Також були проблеми з туалетом. У чоловіків було чистіше, ніж у жінок, та й черги менші. А у нас, по-перше, деякі викидали памперси, серветки, прокладки в унітази, чим постійно забивали вбиральні. А по-друге, дуже багато людей — на таку кількість туалет нерозрахований. Відтак постійні черги. Мене іноді з животом пропускали, але було таке, що й півтори години стояла, терпіла.

Нам відносно пощастило, що квартира була лише в 5 хвилинах, тож раз на кілька днів з шостої ранку до дев’ятої (було відносно тихо), ми бігали додому. Там приймали душ, я мила волосся. Могли щось приготувати швидко.

poltavska-khvilia_xcwi/YAz0NZyng.jpeg
Фото: objectiv.tv

Щодо їжі: мій чоловік ще в перший день придбав багато консервів, крупи — тоді ще магазини працювали. Також у нас в морозильній камері вдома було м’ясо, у перші дні його готували та їли. Також в метро іноді привозили гуманітарку: але там по-різному. В один день видавали кожному на руки, в інший треба було йти одній людині від родини. Також кілька разів чоловік виходив у супермаркет, але то було дуже небезпечно і довго — бо черги величезні.

Щодо електроенергії: позаяк метро не розраховане на таку кількість людей, було складно. Звісно, там у деяких місцях були розетки, люди поприносили багато перехідників, і облаштували такий «куточок електроенергії», де можна було зарядити телефон чи, наприклад, нагріти воду в чайнику. Підключали навіть мікрохвильовки.

Звісно, була величезна черга, тож намагалися заряджати хоча б мінімально.

Щодо лікарів: через холод багато людей захворіло. У нас майже всі кашляли. Я теж застудилася, була навіть підозра на запалення легень. Раз на кілька днів до нас приїжджала терапевтка, слухала хворих, могла дати якісь ліки.

poltavska-khvilia_xcwi/nvaANZs7g.webp
Фото: Sergey Kozlov / EPA / ТАСС

Життя після метро

17 березня стало геть нестерпно через невідомість і невизначеність. Зрозуміти, що буде далі й коли це все скінчиться було неможливо. Ми зважили всі за та проти й зрештою вирішили їхати з міста. Ключовим у рішенні стало зростання кількості обстрілів. Були вибухи й поруч з нами. Під час одного з них у мене ледве не загинув чоловік — якраз тоді, коли він пішов додому, щось вибухнуло біля метро. На щастя, чоловік вже встиг забігти у будинок, але якби він запізнився всього на хвилину…

Нам допоміг виїхати мамин товариш, який саме займався перевезенням людей з Харкова у Полтаву. Вирішили їхати двома автівками: за кермом нашої був мій чоловік. А попереду їхав наш знайомий. Їхати містом було дуже страшно… Бачити напіврозвалені будинки, чути постріли та вибухи…

Хоч трохи видихнути я змогла лише у Полтавській області. А ще ми заїхали по дорозі на заправку, і я накупила хотдогів на 300 гривень. Це було так круто і смачно, я їла і плакала. Сльози котились мимоволі, самі собою.


poltavska-khvilia_xcwi/zDwWnWsnR.jpeg
Ліля. Фото: особистий архів

Те, що пережила Ліля та її родина, а разом із ними сотні тисяч інших людей, складно навіть уявити. Нині Ліля з сім'єю в безпеці. Готується до пологів, лікує застуду і понад усе на світі сподівається, що її дитина житиме вже під мирним українським небом.


Нагадуємо, що в інформаційному потоці, важливо не розпорошуватись на сотні джерел, аби зберігати спокій. Ми замість вас моніторимо всі офіційні джерела та оперативно збираємо в одному місці всю найсвіжішу та перевірену інформацію:

Не забудьте також підписатись на наш телеграм-канал, у якому ми даємо тільки важливу інформацію про перебіг війни.

Ярослава Фоніна

Ще з рубрики: "Соціум"

Останні публікації

Обговорення

Написати коментар