«Все життя помістилось у маленьку сумку» — як сум'яни з-під обстрілів вибираються (фото, відео)

З Сумської області з 8 по 18 березня шість разів організовували «зелені» евакуаційні коридори. За цей час на Полтавщину перевезли понад 90 000 мешканців Сум, Конотопа, Тростянця, Краснопілля, Лебедина та Великої Писарівки. «Полтавська хвиля» проїхала одним із таких коридорів, аби поспілкуватись із людьми, які вимушені полишати своїх рідних та обжиті роками домівки, рятуючись від окупантів, які нищать усе на своєму шляху.

Всю ніч ми в редакції чатуємо на інформацію від голови Сумської облвійськадміністрації Дмитра Живицького: відкриють чи не відкриють коридор. Адже вже кілька разів поспіль перемовини про евакуацію зривались в останній момент. Майже о 3:00 ночі є перша звістка — МОЖЛИВО коридор відкриють. Чекаємо далі. Підтвердження надходить аж о 7:48 ранку

Фактично по тривозі ми підіймаємо оператора та журналіста. Попереду дорога і багато переживань. Ми не маємо бронежилетів. Із захисту: прескарта ЗСУ, камера та хенд-мейд жилети «PRESS». Дорогою намагаємось знайти альтернативні варіанти підготовки матеріалу. Дякуємо колегам із Суспільне.Суми. Домовляємось про взаємодопомогу.

До Лохвиці доїхали дуже спокійно. Заправили повний бак на трасі — жодних обмежень за кількістю бензину.

— Пального наразі вдосталь. А от паперу в туалеті немає, — жартує заправник.

Приємно попережартовувались із хлопцями на блокпостах. І застрягли... в Лубнах. Ну як застрягли — просто основна магістраль через місто на Лохвицю повністю перекрита. Об'їзд — не скажемо де, але це дуже не зручна, вузенька, ґрунтова дорога, де й одному протиснутись важко, але нам на зустріч ще й постійно їхали цивільні автівки, які спозаранку виїхали з Сум, щойно відкрили проїзд. Емоції від перекритого шляху подекуди складно передати цензурними словами — адже роз'їжджатись доводилось буквально під кутом 45 градусів мало чи не по парканах. В одному місці праворуч від стежки-дороги припаркувався Жигуль. Його власник тихо й мирно говорить з кимось, всім видом своїм показуючи — мені байдуже, що не розминетесь. Я вдома.

Двічі продерлись дном машини об дорогу з таким звуком, що жили стигнуть. Проклинали все на світі, але далі їхати треба: по-перше, тут не розвернешся, по-друге, є мета. А люди важливіші за автівку.

Суми — без паніки, але швидко

У Сумах люди збираються коло пам'ятника Альоші — так його називають в народі. Насправді він називається Меморіал Вічної Слави Сум. Сьогодні у підніжжя постаменту, спорудженого на честь перемоги над нацистською Германією збираються люди, які втікають від інших окупантів, що йдуть колонами з росії та білорусі. Нацизм сьогодні швидко змінюється рашизмом.

Кажуть, полишили за спиною все: передусім не наживне — майно, житло, а чоловіків і батьків. Їм евакуюватись не дозволяють. Але більшість їхати й не збиралась.

«Хтось же має боронити землю, — каже Максим. — Залишаюсь берегти місто і проводжаю своїх дівчат», — чоловіка заливають сльози, він намагається їх заховати в обіймах.

До місця збору людей підвозять з усіх районів міста. А також із Конотопа, Тростянця, Краснопілля, Лебедина та Великої Писарівки. Автобуси на сумських та полтавських номерах уже чекають на пасажирів. Сумські сьогодні відвезуть людей і завидна ще до закриття коридору мають повернутись з «гуманітаркою» з Полтавщини.

120 кілометрів, шість годин, безпека

В дорозі знімати категорично заборонено. Кілька днів тому в Тростянці окупанти вирішили, що в автобусі хтось знімав на телефон їхні блокпости. Колону затримали, й зрештою відібрали в усіх телефони та на очах у тростянчан спалили.

Колона заледве від'їхала від Сум, коли в місті знову почали лунати вибухи — в телеграм-каналах одразу з'являється інформація: палає лако-фарбовий завод. Густий дим огорнув Суми.

124 кілометри від Сум до Лохвиці люди долають аж з 6 годин. Швидше рухатись колона не може: це майже пів сотні автобусів та понад 600 автівок. Зупинятись не можна, обганяти не можна. Просто рухатись поволі вперед у невідоме.

Перша зупинка в Лохвиці. Через шість годин люди нарешті мають змогу встати, пройтись розім'ятись і сходити до туалету. Тим часом лохвичани заправляють евакуаційні автобуси. Все безплатно. Тільки диспетчер бігає від автобуса до автобуса, записує для обліку хто скільки заправив.

— Вам їхати не страшно? — питаємо в одного з водіїв.

— Не страшно. Немає коли думати про страх. Треба їхати — їдемо. Зараз час такий. Діватись нікуди, — відповідає, сідаючи в автобус.

Неподалік від одного автобуса стоїть жінка з сином. У них в руках по кілька хот-догів та стаканчиків із чаєм. Історія її така ж як і в більшості тут: до останнього відкладали від'їзд, бо вірили, що все скоро закінчиться.

— Ми жили в Сумах, потім в передмісті, у дідуся — думали там буде тихіше. Але там врешті було ще страшніше. З неба гриміло, свистіло, падали Гради. У мене двоє синів. Заради них я мала виїхати, — говорить Тетяна.

Навіть тут, на мирній Полтавщині ще не всі почуваються у безпеці. Хтось каже, що заспокоїться, тільки перетнувши кордон.

— Я знаю, що зараз вже ніде не безпечно. По всій країні бомблять. І сюди ми під'їздили — була повітряна тривога. Але все ж це краще, ніж коли вибухи поруч чуєш. Зараз поїдемо за кордон. Будемо шукати роботу, щоб не стати тягарем для української економіки. А як тільки переможемо — поїдемо з Сергійком назад, до тата, — говорить Наталя.

Чоловіків призовного віку в евакуаційні автобуси не беруть. Тож жінки з дітьми тут в переважній більшості самі. І кожна мріє якнайшвидше повернутись додому. Коли запитуєш про це — на очах у кожної набігають сльози. Це важко.

Довга дорога на захід

Коли всі заправились, колона рушає далі. Наступна точка коридору — Лубни. Сюди автобуси доїздять вже вночі близько 22:00. Людей зустрічають правоохоронці, військові, тероборона та рятувальники. Кожен намагається допомогти хоч якось: беруть на руки дітей, допомагають нести сумки та валізи, супроводжують на вокзал.

Тут у вестибюлі вже накритий «шведський стіл». Волонтерка Юлія каже, в Лубнах нині люди дуже об'єднані, а готують майже на всіх підприємствах, де є кухня. Долучаються і звичайні лубенці, і підприємці.

— За кожною людиною своя історія, залишена домівка і втрати. І хочеться по можливості кожного підтримати чим можемо. Я вважаю, що зараз, коли в нас трішки хоча б краще, мусимо допомагати тим, в кого зараз гірше. І так має бути скрізь.

На роздачі стоїть кремезний бородань. Він вигукує кумедні кричалки про суп, який розливає у великі пластянки.

— Всі тут робимо, хто що може, — говорить Віталій. — Жінки готують. Я роздаю. Тут всі ми: он моя дружина, ось старший син і донька десь тут, — відповідає на питання, чи підтримують його вдома.

Люди беруть каву, бутерброди, той таки суп і якось зіщулюються. Намагаються забитись у куточок, ніби їсти ось так на вокзалі це щось сороміцьке.

— Взагалі не знаємо, куди їдемо, — розповідає Тетяна. Все покинули. Все життя помістилось у маленьку сумку, брали найнеобхідніше. Там залишився чоловік. Тому зараз я рятую життя дитини. Але щойно з'явиться можливість, як тільки стане тихо — ми повернемось.

Повернутись додому хочуть усі. Дехто залишається на Полтавщині, поближче до дому, аби повернутись можна було якнайшвидше. Більшість людей після того, як усі поїли і зігрілись кавою виходять на перон. Цій евакуаційній колоні можна сказати пощастило. Вони мали їхати до Львова приміською електричкою, яка затрималась у Полтаві. Натомість приїздить Інтерсіті. Люди зможуть доїхати у максимально можливих за цих обставин комфортних умовах.

Сльози, обійми, прощання. Сьогодні вокзали України — це місце горя, надії та розлук.

«Обережно, двері зачиняються. Наступна станція — Львів!»

Нагадаємо, що в інформаційному потоці, важливо не розпорошуватись на сотні джерел, аби зберігати спокій. Ми замість вас моніторимо всі офіційні джерела та оперативно збираємо в одному місці всю найсвіжішу та перевірену інформацію:

Не забудьте також підписатись на наш телеграм-канал, у якому ми даємо тільки важливу інформацію про перебіг війни.