Навчання під час війни: як минають уроки в школах Полтавщини

14 березня учні Полтавщини повернулися до навчання. Дистанційно. Не всі. З вимушеними перервами на час повітряних тривог. Із поганим інтернет-зв’язком у селах. Із відсутністю зв'язку за кордоном.

Яке воно, навчання у новому світі. Яка вона освіта під час війни. «Полтавська хвиля» поспілкувалася з вчителями та дізналася.

Вчителю сьогодні потрібно бути не лише предметником, а й психологом

Тамара Григорівна, вчителька історії (Кременчук)

У нашій школі дітей не дуже багато додалося. Десь по учню-два. Як правило, це діти з Харкова чи з Сум.

Зараз батьки самостійно вирішують чи дитині долучитися до уроків чи відпочити, бо вночі була повітряна тривога. Від цього й залежить, скільки учнів присутні на уроці. Долучаються ті, хто виїхав за кордон. У моєму класі вчора на уроках були діти з Нідерландів, Австрії, Чехії та Польщі. В інших класах були учні з Литви та Латвії.

Я як класний керівник проводила зі своїми п'ятикласниками онлайн-чаювання під час канікул. Їм було потрібно це. Вони ділилися своїми тривогами та переживаннями. Розповідали як спускалися в сховища і несли з собою своїх улюбленців. Ми грали в ігри, аби якось відволіктися. Багато говорили.

Не скажу, що настрої в дітей однакові. У мене наприклад п'яті, восьмі та десяті класи.

П'ятикласники із задоволенням приєднуються до уроків, працюють. Я намагаюся запитувати дітей як їхній настрій на початку кожного уроку. Чомусь найбільше мовчать восьмикласники. Вони замкнені і подавлені. На контакт майже не йдуть. Працює на уроці зазвичай лише одна дитина. Щодо старшокласників, то вони активні. Висловлюють свою точку зору. Вони говорять.

Нам зараз всім важко. Стресують всі. Вчителю сьогодні потрібно бути не лише предметником, а і психологом. Незважаючи на те, що ми в університетах проходили невеличкі курси з психології, особисто мені цих знань зараз не вистачає. Ми працюємо по різні сторони екрану. Якби діти поруч були їх можна було б обійняти чи взяти за руку. А так, буває, що у відповідь на питання чуєш лише гнітючу тишу.

Зауважу, що ми отримали вказівку не проводити жодних тестів, самостійних та контрольних і опитувати тільки тих дітей, які бажають працювати.

Усі уроки ми намагаємося закінчити на позитивній ноті. Ми бажаємо один одному хорошого дня, тихої ночі. Ми віримо, в перемогу. Віримо, що скоро зустрінемося в школі!

Коли по вуха занурююся в роботу — легше проживається день

Ліза Андріївна, вчителька молодших класів (с. Супрунівка, Полтавська ТГ)

Це фото було в жовтні зроблене. Це ми на альбом випускний фотографувалися. Тепер у мене і фоток немає. Одні скріни з пам'ятками, як вижити під час артобстрілу

Працювати зараз нелегко, бо не бачиш дітей, важко пояснити матеріал на відстані, важко отримати фідбек. Перевіряти роботи, розмито сфотографовані в темряві — ще той квест.

Але я дуже рада, що з моїми учнями все добре. Та й коли по вуха занурююся в роботу — легше проживається день. Щоправда з онлайн-уроками біда, бо інтернет не тягне, навіть не завжди діти можуть подивитися відео, які я їм надсилаю.

Діти тримаються. Настрій у них бойовий, принаймні в тих, з ким спілкувалася онлайн або по телефону. З мого класу до Польщі ніхто не виїхав, то вчаться майже всі. Один учень у Німеччині, але навчається разом із нами.

У мій клас діти не додалися, але в інших разом є десь близько 10 нових дітей, якщо не помиляюся.

Батьки не просять замінити дистанційне навчання на очне, бо ніхто не хоче ризикувати життям дитини. Та в принципі це й не можливо, враховуючи те, що школи зараз обладнані під притулки для біженців.

Труднощі — це сирени під час уроку. Але час такий. Треба працювати

Катерина Іванівна, вчителька української мови та літератури (Полтава)

Спершу було обурення. Як працювати. Сирени. Але після першого уроку, коли побачили дітей і зрозуміли, що вони всього цього потребують – процес пішов.

Діти з Польщі заходять. Але не так активно як ті, хто в Україні. Взагалі це залежить від якості інтернету. Заходять в кого є можливість. Багато хто ж у села виїхав.

Взагалі у класи додалося небагато дітей. Але може, тому, що у нас школа маленька. Колеги з більших шкіл говорили,, що у них кількість учнів у класах зросла.

Ми тримаємо зв'язок з усіма. Списуємося. Маємо надію на краще. І на те, що все буде Україна.

Вона говорила і плакала. Як і всі ми

Після спілкування із кременчуцькою вчителькою я отримала аудіоповідомлення в телеграм. На початку повідомлення її голос був спокійний. А потім зірвався. Вона говорила і плакала, а я слухала і плакала разом з нею.

«Хотіла ще додати, що сьогодні вперше була загально національна хвилина мовчання. Багато класних керівників написали, що під час неї діти плакали. Навіть десятикласники».