Приберіть дітей від екранів – огляд епатажної постановки гоголівців «Король Лір»

У Полтаві презентували нову постановку Сергія Павлюка за пʼєсою Шекспіра «Король Лір». Трупа театру Гоголя працювала з текстом перекладу Юрка Андруховича. І хоча основні сюжетні лінії взяті з оригіналу, в режисерському бачені та акторському втіленні полтавців трагедія вийшла за рамки часу та простору і перетворилася на трагіфарс. Журналісти «Полтавської хвилі» побували на допремʼєрному показі вистави і готові трішечки привідкрити завісу для тих, хто квитки ще не придбав, або сумнівається.

Бенефіс Любченка чи кадрова криза театру?

Головну роль Короля Ліра зіграв старожил, заслужений артист України Олександр Любченко. Враховуючи, що прем’єру вистави глядачеві презентують напередодні дня народження актора та й безпосередньо в день його 60-річного ювілею можна припустити, що ця постановка є своєрідним бенефісом «ветерана» сцени.

Однак треба брати до уваги, що інших кандидатів, які могли би витягнути роль Ліра за типажем та харизмою в нас у театрі просто не залишилося. Відмова директору театру бронювати акторів, а часто й використання мобілізації акторів як методу чистки незгодних із політикою управління театром призвела до кадрової кризи. Але цей матеріал сьогодні не про менеджерські якості очільника театру.

Херсонський режисер Сергій Павлюк, який практично прописався на полтавській сцені, обрав єдино можливого актора, що міг би втілити цю роль у тих умовах, які склалися на сьогодні у театрі.

Що з того вийшло, поговоримо далі. Поки принагідно вітаємо Олександра Віталійовича з ювілеєм та бажаємо довгих років життя і творчої наснаги.

Перемога форми над змістом

Прочитання Павлюка вічної класики вкотре дивує. Полтавського «Короля Ліра» складно назвати виставою у звичному нам розумінні. Це хороше видовищне шоу розраховане на широкого глядача.

Мінімалізм у декораціях, який останніми роками стає фішкою багатьох театрів у цій виставі грає злий жарт. З одного боку він допомагає задуму режисера вивести дію на сцені за межі часу та простору. Як йдеться в анотації до вистави на сайті театру «…дія відбувається поза часом: може, це 17-те століття, а може, 19-те чи 21-ше…». Відсутність класичних королівських атрибутів: розкішних меблів, тронів, золота та шику звичних для палаців середньовіччя дійсно стирає привʼязку до часу та місця, розмиває в своїй умовності будь-які намагання ідентифікувати бодай натяки на епоху чи географію.

Посилюють цей ефект костюми: на сцені в якомусь сумбурі співіснують і сучасний чоловічий костюм ніби з секонду, і пишні жіночі сукні стилізовані під середньовіччя, і епатажні вбрання стиляг з останніх фешнвіків.

У світі, де для покарання саджають на дибу, водночас король зʼявляється до підданих на самокаті в супроводі свити, яка мусить його наздоганяти (привіт пасхалка на премʼєр-міністра Гончарука).

Так само дивує і мікс музичного оформлення, адже тут спокійно співіснують інструментальна музика та мотиви з The Devil & the Huntsman (Сем Лі та Деніел Пембертон), які роблять апофеоз вистави максимально епічним і змушують ворушитись волосся на спині та руках.

Груди, дупа, секс, БДСМ і ріки крові – приберіть дітей від екранів

Другу премʼєру поспіль на полтавській сцені глядачам показують голу дупу. Каштелян і коханець старшої доньки Ліра Ос (Артем Білокінь) у якийсь момент роздягається на сцені догола аби прийняти імпровізовану ванну. Це перший епічний момент, який запамʼятається глядачу. Другим епічним моментом відзначиться середульша донька Ліра – принцеса Ріґен (Марія Озерянко), яка топлес купається в крові графа Ґлостера.

Загалом акторський дует Ґонеріл та Освальда – це суміш розпусти, сексу, але водночас і повної відданості та вірності (щоправда тільки з боку каштеляна).

Крові, до речі, на сцені буде багато і буде вона не тільки на Ліровій доньці. Упродовж усієї вистави і аж до самісінького фіналу на акторах фактично ріки штучної крові. Сенситивного глядача ці картини можуть шокувати. А от для дітей, переселенців та військових загалом варто було би робити попередження на сайті та під час купівлі квитків, що у картині є сцени насилля та кровопролиття. Реалізм реалізмом, але час нині такий, що не зле б зважати на те, що глядач нині буває різний і зі своїми травмами і тригерами зокрема.

Добре, що театр нарешті почав виходити за рамки. Однак є острах, що в такому темпі вистави Павлюка можуть стати пародіями на деякі зі знахідок Віктюка. Певні відсилки до епатажного українського режисера мимоволі зчитуються й в окремих костюмах героїв. Варто поглянути лише на Герцога Бургундії, який за стилем нагадує концепцію «я на себе вдягну все найкраще одразу».

Епатажу додають і чоловіки у сукнях. Їх упродовж вистави цілих три. Попри те, що виглядає це, на думку авторів матеріалу, красиво, але й зловживати цим не варто.

Треба зробити ремарку, що ані голі мужчини, ані закривавлені жіночі груди не виглядають у виставі вульгарно. Вони цілком органічно вписуються в концепцію і не сподобаються, мабуть, тільки цілковитим снобам. Єдине побоювання, що для масового глядача, на якого й орієнтована вистава, ці сцени можуть стати ключовими, позаяк мораль постановки розкрита доволі слабко, а для неспокушеної мистецтвом людини буде не те що неочевидною, а й просто загубиться на фоні яскравих картинок.

Сценографія: ходіння по муках

Якщо вже взялися говорити про форму, то варто відзначити й загальне оформлення вистави та окремі мізансцени.

Доведеться заспойлерити, але художнє рішення з велетенським «парашутом» під стелею заслуговує уваги і подяки режисерові. І хоча спочатку біле полотнище над головами акторів здається простяцьким рішенням у напрямку до мінімалізму в декораціях, спосіб і форма, в якій її обігрує та використовує впродовж вистави Павлюк дійсно прекрасні. Тканина то перетворюється на стіни палаців, то на гори й ущелини. У моменті, коли весь світ захоплює буря, видовище дійсно захоплює. Музичне, світлове оформлення в купі з грою тканини, крізь яку заледве продираються актори, обʼєм і заповненість сцени стають майже кінематографічними.

Згодом вона перетвориться на піднебесні хмари, на яких зустрінуться всі загиблі через Лірове самодурство. Картина також красива, лірична. Ідеально обігране полотнище знову додає атмосферності. Хоча настрій і загалом втілення цієї сцени нагадує кадр з фіналу одного порівняно нестарого російського фільму. Але, можливо, автору тільки здалося.

Є й моменти, які відверто дратують. Зокрема звичні вже для постановок Павлюка ходіння «по муках». З вистави у виставу ми бачимо мізансцени, в яких актори вервечкою один за одним ходять з лівої куліси в праву, потім з правої – в ліву. Цікавий колись іще у «Майстрі й Маргариті» хід починає відверто набридати. 

Приїдається також використання люка на сцені. Якщо на початку вистави частина глядачів дивується, як ціла велика людина поміщається у маленьку скриню, то вже після пʼятого-десятого-двадцятого разу нидіння акторів вгору-вниз, вгору-вниз стає максимально тривіальним та нецікавим.

Те ж саме стосується і води. Театр тільки недавно почав використовувати її на сцені. Ми бачили багато води у «Конотопській відьмі». Ми бачили басейни з водою та глиною у «Лимерівні». І в «Лірові» без води також не обійшлося. Хоча й у значно меншій кількості.

В бій ідуть тільки..? Трішки про акторську гру

Який же то буде огляд вистави, якщо в ньому не буде субʼєктивної думки автора про акторську гру. Варто почати, звісно, з Короля Ліра.

Маститий і заслужено Заслужений Олександр Любченко. Як уже йшлося на початку, альтернатив на цього персонажа у театрі не було. Зокрема й за харизмою і за типажем. Однак, автору акторська гра пана Олександра видалась якоюсь нерівномірною. На початку вистави погляд короля Ліра чомусь панічно блукав по залу та сцені, не фокусуючись ні на чому та ні на кому конкретно. Здавалося актор чи то розгублений, чи то хвилюється. Сцени з агресією, на мій погляд, давалися Любченку важко.

Ключова помилка режисера – вкотре поставити подружжя Любченків у партнерство. У спільних сценах на початку вистави Тетяна Любченко у ролі графині Кента затьмарила чоловіка і рівнем майстерності, і експресією, і харизмою. Коли подружжя Любченків зустрічається на сцені –це майже завжди програшна позиція для Олександра Віталійовича. Тетяна на сьогодні одна з найпотужніших актрис театру (не без заслуги директора театру Андрієнка, який продовжує нищити колектив).

Треба зауважити, що ситуація кардинально міняється після антракту. Любченко у першій та другій дії – це абсолютно різні персонажі. У своєму божевіллі король Лір прекрасний. Він викликає всю гаму почуттів: і гнів, і жаль, і співчуття.

Але у цій виставі йому так і не вдалося стати головним персонажем. Усю увагу глядача на себе забрали молоді актори, гра яких була майже довершеною. На передній план неочікувано вийшов Артем Білокінь. Павлюк вирішив розділити класичного персонажа Освальда на двох братів Артема та Семена. Так у виставі зʼявилися Ос і Вальд.

Саме Артем у ролі Оса показав шалене акторське зростання. Небагатослівна роль другого плану стала однією з ключових у виставі. Його короткі монологи дійсно щирі та майстерні. Органіка, з якою він поводиться на сцені, захоплює. Навіть у момент повного оголення немає ні розгубленості, ні знічення. Впевнена та послідовна гра.

Натомість всі три актриси, що зіграли доньок Ліра, здаються слабкими та непереконливими.

Юліана Романова, яка втілювала на сцені образ старшої доньки – Ґонеріл не відзначилася зануренням у роль. Образ la femme fatale, на думку авторів статті, виявився невдалим. Чи то Юліані було некомфортно в цьому амплуа, чи то режисер приділив акторам замало часу – сцени видаються натягнутими та напруженими.

Олександр Князь, який зіграв чоловіка старшої сестри Герцога Олбані також залишає байдужим. Гра його настільки посередня, що часом здається, ніби актор загалом не розуміє куди він потрапив і де його речі. Цілковите відчуження на сцені справляє враження, що власне роль йому або не зрозуміла, або просто не подобається.

Єдине чим запамʼятається глядачу Марія Озерянко у ролі середньої доньки Ліра Ріґен – купання топлес у штучній крові після того, як вирвала очі графу Ґлостеру. Видовище безумовно епічне і нетривіальне, особливо для заскорузлого й консервативного колективу гоголівців. Але не хотілося б, аби такі сцени ставали центральним – все ж архізадача у виставі має виходити за межі банальної демонстрації гузиць та грудей.

Натомість Сергій Жмурко в ролі Герцога Корнвелла, чоловіка середульшої доньки Ліра радує цікавими знахідками на сцені. Його гра невимушена та рівна. Він цікавий і потішний, а у своїх натяках на певну бісексуальність Герцога цілком переконливий.

Утім родзинкою всього видовища став Сергій Козубенко у ролі Едмунда – бастарда Графа Ґлостера (Сергій Зінченко). Молодший син, позашлюбний. У своєму відчаї та прагненні встановлення справедливості (справедливості специфічної, якою вона має бути з точки зору всіма ображеного та приниженого байстрюка) він настільки переконливий, що попри те, що мав би бути антагоністом – викликає щире співпереживання глядача.

Навіть у плетиві інтриг, які зрештою призводять до цілої низки смертей, його хочеться обняти й пригорнути, заспокоїти і втішити. Обтяжений ярмом обра́з, жадоби і прагнення влади, змушений плазувати перед батьком та його друзями – монологи Сергія настільки проникливі, настільки розпачливі, наскільки собі можна уявити відчай людини, що опинилась на межі. Це стовідсоткове відкриття сезону і, напевно, театру загалом.

Ще одним харизматом, який продемонстрував чудову гру, став молодий актор Богдан Глік у ролі старшого брата Едґара. Хоча сама роль менш емоційна та яскрава сама по собі, але Богданові вдалося витиснути з неї все можливе. Гадячанин, який встиг уже попрацювати в різних театрах України, на гоголівській сцені також показав високий рівень.

Сюжет (обережно, спойлери)

«Король Лір» — легендарна п’єса Вільяма Шекспіра, що очікувано сповнена драматизму. Ця історія не зовсім про короля, радше про батька, який припустився помилок і не зміг впоратися з наслідками.

Король вперше постає перед глядачами на електросамокаті, у супроводі чималої свити, демонструючи глузливі атрибути влади: перерізання червоної стрічки, благословення молодят, висадження дерева тощо, і все це під пильними очима фотокамер.

Дізнаємося, що Лір уже немолодий і на схилі літ прагне розділити своє королівство між трьома доньками. Таким чином він хоче звільнитися від відповідальності, але залишити свій статус. Як справжнісінький самодур, він наказує дівчатам описати, як сильно вони його люблять, щоб отримати за це родючі наділи. Дві старші сестри легко впоралися з цим завданням, тоді як молодша — Корделія — була небагатослівна. Нездатність доньки описати свої почуття так розізлила короля, що той її зрікається. Він цінує видиме, а не дійсне.

Ця сцена викликає дивні відчуття. Чи достатньою є така мізерна причина, щоб назавжди відмовитися від рідної доньки? Мабуть, головний персонаж і справді самозакоханий дурень. Якби ж він знав, чого йому коштуватиме така пихатість.

Корделія, хоч і без приданого, все ж виходить заміж за французького короля, котрий цінує її чесноти, а не володіння, і покидає рідну країну. Після цього Лір нарешті бачить свої помилки. Йому не раді ні в палаці старшої доньки, ні у замку молодшої. Навіть навпаки — отримавши владу і статус свого батька, вони обидві бачать у ньому лиш загрозу, якої необхідно позбутися.

Сестер не можна назвати дурними. Вочевидь, вони просто перейняли від короля все найгірше. Прощаючись з Корделією, жінки плачуть, але називають таку кару заслуженою і радять їй навчитися догоджати своєму чоловікові. У той час як самі зраджують своїх суджених з придворними, слугами, байстрюками й ще бозна-ким.

Утім довго втримати маску лицемірства їм не вдалося. Глядачі швидко розуміють, що у цих жінок немає совісті — тільки апетит. Старша Гонеріль відбирає у свого чоловіка військову владу й заводить роман з позашлюбним сином графа Глостера. Середня сестра Реган не поступається їй у жорстокості. Одна з найбільш вражаючих сцен вистави, коли Реган виколює очі графу Глостеру й напівоголена упивається своїм безглуздим вчинком.

Союз сестер розпадається таким само абсурдним чином, як і утворився — через чоловіка. Обидві хотіли мати позашлюбного сина графа Глостера. Про нього хочеться поговорити дещо детальніше.

Едмунд з першої ж появи на сцені викликає симпатію. Через свій статус байстрюка хлопець позбавлений всіх привілеїв і змушений бути слугою, терпіти знущання й зневагу суспільства і рідного батька. У першому акті глядачі встигають зрозуміти, що цей лиходій відіграє значну роль у долях інших персонажів. Однак його злі наміри мають справжній мотив, хлопець не є злим від народження, він став таким через соціальний порядок, проти якого свідомо бунтує.

Головна мета Едмунда — відібрати володіння Глостера у свого старшого законнонародженого брата. Плетучи вишукані інтриги, герой запускає низку подій, які зрештою приводять його до власної смерті. Зло неминуче обертається проти самого себе.

Це єдиний лиходій у постановці, який зрештою викликає співчуття глядачів. Впродовж усієї вистави Едмунд носить на шиї чорний повідок. На думку автора, він символізує образу на батька і прагнення помсти. Лише після щирого каяття Едмунд позбувається символічної попруги й стає справді вільним.

Повернімося до нашого головного героя. У вигнанні Лір божеволіє й вбиває свого блазня. Це перше вбивство у виставі, воно справляє ефект несподіванки й викликає мурахи. Країну тим часом поглинає хаос війни, що насувається — Корделія з військами Франції прийшла рятувати свого батька. Коли дівчина знаходить Ліра, той заледве її впізнає. Однак щасливий момент возз’єднання батька і доньки тривав недовго.

Далі події розвиваються дуже швидко і приводять нас до кінцевої сцени, де Лір оплакує своїх доньок. Король занадто пізно визнає свої помилки, коли вже нічого не можна виправити.

Наскрізною темою вистави є думка, що люди схильні звинувачувати у своїх нещастях зорі, затемнення, власних дітей, але не самих себе. Тоді як істина в тому, що все, що з нами трапляється, є наслідком наших прийнятих рішень. А кожен вибір тягне за собою відповідальність.

Раніше ми писали рецензію на аматорську виставу про джаз, коктейлі й нещасливе кохання.