«У гостях класно, але дуже хочеться додому»: історії полтавок, які перетнули кордон

Чотирнадцятий день війни. Ранок кожного українця починається з читання новин. Потім ми поринаємо у воєнні клопоти,та й у буденні починаємо повертатися.

Бо організм потребує сну, й переглядати новини цілодобово — важко. Бо дитині хочеться гратися, а не дивитися на налякану маму. І головне — усім хочеться жити. Бо планів на майбутнє, як виявилося, більше ніж думалося до 24 лютого.

Кожна родина зараз усе більше починає піклуватися одне про одного — телефонувати далеким родичам, давнім знайомим. А кожен чоловік переконує дружину вивезти дітей у безпечне місце. Що відчувають жінки в момент, коли зважуються покинути дім, місто, кохану людину?

Приймати такі рішення не просто. А ще більш не просто їхати і відчувати себе зрадницею. Говорити про від'їзд друзям і у їхньому мовчанні також чути оте "зрадниця".

З цими важкими думками українські жінки вирушають у далеку дорогу. Покидають будинки, які облаштовували, прощаються із рідними, які залишаються. Їдуть у невідоме.

«Полтавська хвиля» поспілкувалася із полтавками, які виїхали з країни. Ділимося з вами їхніми історіями.

ІСТОРІЯ 1. Дитина та постійні вагання. Марія

Вагання

Перше, що хотіла би зауважити — я не хотіла їхати. Мене чоловік вмовляв, але я була категорично проти. Бо залишаюся впевненою, що могла б допомагати в Полтаві, як і робила це до від'їзду.

До Польщі, після того як почалася війна, нас запрошували друзі-партнери чоловіка по роботі. Спершу з'явилася думка відправити туди доньку з бабусею. Коли бабусю нарешті вмовили — я почала збирати доньчину валізу. І вперше з початку війни заплакала. Бо я збиралася відправити свою дитину в іншу країну і не знала, коли знову зможу побачити її, та й чи побачу взагалі.

Саме це підкосило мою впевненість. А потім я з малою пішла до магазину по харчі. Там побачила напівпусті полиці та зрозуміла, що іншого виходу немає. Треба їхати.

Я прийняла рішення. Далося воно мені дуже важко.

Дорога

Їхали ми з друзями трьома автівками. Дорога до Львова зайняла дві доби із зупинками на ніч у гуртожитку Вінниці та якомусь маленькому готелі поряд зі Львовом.

Дорога складна, особливо з дитиною. Багато блок-постів, ускладнювали усе черги та закриті дороги (коли ти плануєш маршрут за допомогою гугл-карти, але ця дорога виявляється закритою й доводиться їхати в об'їзд ще зайвих 200-300 км).

Найрозумніші?

Найбільше нервувало те, що дорогою траплялися "найрозумініші". Вони об'їжджали затори по зустрічній смузі та вклинювались наперед черги, що ще сильніше віддаляло нас від перетину. Ми могли стояти в одному заторі по чотири години, так було під Тернополем.

Ночівля

Звісно, в гуртожитку ми не мали люкс-умов, проте нам було все одно, ми просто хотіли зайняти горизонтальне положення та трохи відпочити.

А на третій день шляху нарешті дісталися до кордону.Там наші чоловіки попрощалися і поїхали додому. А друзі з Польщі допомогли перетнути кордон.

По той бік країни

Після перетину кордону нас привезли в центр для біженців на базі школи. Там ми трохи відпочили, попили чаю і поїли. Одна родина їхала з собакою, то навіть не прохаючи про це, нам принесли цілий пакунок корму для тварини.

Ставились дуууже гостинно і сердечно, за що я щиро вдячна. Звісно там ми теж бачили невдоволених земляків, яким не подобалась їжа, які не хотіли стояти в черзі бо вони "постраждалі", чула навіть про спроби крадіжок із магазинів, при тому, що всіх годують безкоштовно.

Далі наші друзі відвезли нас до Варшави, забрали по своїм домівкам на ночівлю, нагодували і дуже турботливо ставились до нас, розпитували про ситуацію в країні, підтримували.

Життя у Польщі

Наступного дня (це вже четвертий) ми рушили до кінцевої точки нашої мандрівки — в невелике село на північному заході Польщі. Там дача наших друзів, яку нам дали в користування на невизначений період. Вони наготували нам їсти, наповнили холодильник продуктами, придбали все необхідне для життя від шампунів до рушників і постільної білизни. Їхню допомогу важко переоцінити.

Ми тут обживаємось, пройшли селом, подивились магазини, непогано розуміємось з місцевими, бо з польською українська подібна багато в чому. Власники будинку постійно телефонують і питають, що нам треба і що привезти, приходять сусіди з тим же питанням.

Якщо чесно, у мене трохи шок від цього. Я маю онлайн-роботу, намагаюсь потроху працювати, але часто важко зібратися з думками, перестати читати новини і переживати за коханих чоловіків, які залишились вдома. А ще дуже сильно гризе почуття провини, що я не вдома, що я не плету сітки чи не роблю "коктейлі".

Якби не мала дитини, не виїхала б нізащо, сиділа би на сухарях із коханим в підвалі. Але обрала безпеку для неї. Серце розривається навпіл від цих сумнівів, але маю надію, що через тиждень-два ми вже зможемо повернутися. Бо в гостях класно, але дуже хочеться додому.

ІСТОРІЯ 2. Подорож до Берліну та шок. Ната

Станція «Полтава-невідомість»

Дорога була дуже важкою. Щоб ви розуміли — з Полтави ми їхали 20 годин. Але мені пощастило, бо мала сидяче місце. Це ідеальний варіант, зважаючи, що люди всю дорогу в проході перебували, їхали стоячи.

Як відбуваються зараз посадки на вокзалах бачили всі — потяги затримуються — хто перший займе місце, той і залишиться сидіти. Вагони переповнені. Їдуть навіть у тому тамбурі, де туалет. Сидять під дверима.

З Полтави перед Києвом і після того як його проїхали — вимикали світло. Забороняли користуватися мобільними телефонами. У цих точках потяг повільно йде. Коли сирена, то взагалі зупиняється.

Львів не треба боятися

Головне, що повинні знати люди, які їдуть до кордону — не лякайтеся, як вийдете з потягу у Львові. Бо вокзал переповнений людьми. Перед самою будівлею гаряча їжа і вогнище. Розумієте, люди там у різних станах перебувають.

Кордон перетинати теж можна по-різному. Ми у Львові згуртувалися і звернулися до таксистів. Вони везуть туди, де менші черги, бо мають спеціальну моніторингову карту. Ми опинилися у Польщі за годину.

Польща-Берлін

Польща. Там є гаряча їжа, засоби для гігієни. Дітям дають пачками цукерки та печиво. На кордоні дуже багато волонтерів і вони намагаються допомогти.

Те, що ти проходиш кордон і потрапляєш до теплого вогнища і гарячої їжі дуже класно. Ще там є пледи та спальні мішки. А всі залізничні станції обладнані пунктами прийому біженців.

Багато волонтерів у жовтих і помаранчевих жилетах. Обов'язково гаряча їжа. Багато води.

До речі, у Польщі школи переобладнали під пункти прийому. Душові, одяг який можна брати, капці, мило. Поляки переживають і щедро діляться тим, що мають.

З Польщі я рушила до Берліну.

У Вроцлаві сіла на потяг. Уявіть картину: спочатку заходять люди з квитками, сідають. А потім наші починають трамбуватися з паспортами. Перша хвиля людей зайшла, але потяг стояв, поки не сіли всі, хто мав їхати. Це класне відчуття.

Уже перед Берліном потяг зупинили. У нас перевірили документи і посадили на електричку. Ми спокійно заїхали в місто.

Ложка дьогтю. Лейпциг

Я доїхала до табору в Лейпцигу. Там відкрили центр для біженців. Це такі великі білі бараки, схожі на виставкові павільйони. Вони обнесені залізним парканом. Довкола лише асфальт.

Туди привозять автобусом, а потім у бараці потрібно почекати поки зроблять тест на коронавірус. Чекати довго, бо після тесту треба зареєструватися, отримати гігієнічні засоби. Уже потім поселення.

Заселяють у кімнати по 5-6 людей. Найбільше вразив душ — це кабінки без дверей, де немає навіть гачка. Температура — нуль градусів. Авжеж, там є обігрівачі. По ідеї вони б мали обігрівати щось. Але там настільки холодно, що не можна зняти куртку, не те щоб покупатися.

Чесно, я втекла звідти на вокзал. Там матраци накидані й можна поспати.

Але в той момент уже перестаєш відчувати себе людиною. В безкоштовній зоні почуваєш себе другим сортом: втратили дім, триває війна і тут такі задвірки Європи. Я зараз хочу ніколи не відчувати такого як сьогодні. Те що відбувається з нашими за кордоном — це теж окрема тема і величезна травма.

Західна Німеччина: біженці? Ні, не чули

На заході Німеччини на вокзалах вже немає волонтерських пунктів. Там такої підтримки вже немає. Звісно люди готові допомогти, але, наприклад, розраховувати на якусь безплатну їжу чи туалет вже не доводиться. Не знаю, де та межа проходить. У той час, коли Берлін захлинається, на заході країни тихо. Зараз ми вже в безпечному місці і тепер починає нагрібати втома, відчуття ніби болить кожна клітинка твого тіла.

Стрес наздоганяє. Але тепер паралельно з'являється почуття провини за те, що тобі далося врятуватись і почуватись у безпеці.

Дістатися верхнього поверху

Уявіть собі шістнадцятиповерхівку. В ній є робочий ліфт. Біля нього стоять дві людини. Одна з них вирішує дійти до шістнадцятого поверху пішки, а інша сідає на ліфт. Та, хто йде пішки стомлюється, буває — зупиняється. Буває, вагається і хоче таки перечекати, аби поїхати тим ліфтом. Але зрештою, не без зусиль, долає потрібну відстань і опиняється на потрібному поверсі.

Та ж людина, що сіла на ліфт може рухатися швидше. Але не враховує одного — ліфт може зупинитися будь-якої хвилини. А може обірватися і полетіти вниз.

Чомусь думається, що ми всі, наша армія, волонтери, діти, навіть тварини, які ричать на ворога — рухаємося сходами. Не без поразок, але впевнено і до кінця.

А ліфт, який обрали для пересування росіяни — скоро обірветься. Його просто знесуть з нашого спільного дому. Треба лише трохи терпіння.

А зараз дбайте про безпеку! Робіть все можливе де б ви не були і підтримуйте своїх. А сваритися - якщо комусь дуже схочеться - будемо після перемоги :).

Слава Україні!