Потопельник, хуліганство, крадіж авта і ДТП — одна ніч з життя патрульного

З 2018 року 4 липня в Україні відзначають День Національної поліції, створеної в рамках реформи системи Міністерства внутрішніх справ у 2015 році. «Полтавська хвиля» з нагоди професійного свята вирішила більше дізнатися про роботу патрульних, так би мовити, з середини. Адже за красивою формою полісмена щодня стоять небезпека і ризик. Тож, привідкриваємо для вас завісу злободенної роботи полтавського поліцейського. Ніч виявилась насиченою — операція перехоплення, виклик на п’яний дебош та виявлення тіла.

Обережно: матеріал містить сцени смерті, інформацію, здатну розтривожити особливо чутливого читача та ненормативну лексику. Не рекомендовано до прочитання вагітним, людям з тонкою душевною організацією та неповнолітнім.

Наталія

Безпідставний ризик і геройство не потрібні

З речницею Патрульної поліції Полтавщини Наталією Костилевою зустрічаємось «на базі» в Розсошенцях, коли у переважної більшості полтавців саме закінчується робочий день – о 17:30 вже на місці.

«На територію, на жаль, потрапити не вдасться, — говорить прессекретарка. — Нам надали статус режимного об’єкта, тож без погодження зайти не вийде».

Вона нагадує полісмена з американського фільму: чорна форма, кашкет, жетон, дві рації.

«Одну взяла для вас, зможете весь час чути ефір, зрозумієте як усе відбувається. Намагайтесь запам’ятати інформацію — поліцейський має все почути і зафіксувати в голові з першого разу — це приходить із досвідом. Потім все почуте на слух починає фіксуватись автоматично».

Тим часом ми чекаємо доки в зміну заступить нічний патруль. Поліцейські проходять шикування та отримують інструктаж від командирів.

«Робота небезпечна. Тільки у фільмах це виглядає романтично — поліцейський мчить під сиренами і мигалками, затримує порушників… у житті все значно банальніше. Ти маєш постійно бути зосередженим на орієнтуваннях, які передають по рації, запам’ятовувати деталі, будувати собі стратегію дій. В деяких випадках ще на етапі передачі виклику диспетчер зазначає: дотримуйтесь заходів особистої безпеки. Це означає, що є або велика компанія, або є підозра, що порушник може бути озброєним. Патрульний має бути в бронежилеті та максимально уважним. Загалом, командири завжди інструктуючи наголошують: ваша основна мета повернутись додому до родини живими та неушкодженими. Безпідставний ризик і геройство тут не потрібні. Тільки тактика».

О 19:00 з автопарку починають виїжджати патрулі. Чергування почалося. Тим часом на моїй кишені оживає рація:

«Всім патрулям. Шукаємо зниклого. Хлопчик, 2014 року народження. Вийшов з дому у невідомому напрямку та не повернувся. Одягнутий в блакитні шорти, сіру футболку та сіру кепку. На щоці шрам».

Ми поки чекаємо на своє авто. Питаю в пані Наталії чи престижна зараз професія поліцейського.

«Так, хоча робота нелегка і фізично, і морально. Нічні зміни, смерть, алкоголь. Деморалізують і неправдиві виклики. Коли ти знаєш, що місто червоне [коли всі патрулі зайняті, а в черзі ще є виклики? ред.], приїздиш на виклик, а там людина говорить «я просто хотів, щоб ви приїхали і поговорили зі мною». А ти розумієш, що в цей час хтось, можливо, потребує реальної допомоги. Багато людей з першого набору пішли, коли прийшов другий. Це нормальний процес — хтось вигорає і йде, залишаються найвитриваліші».

Сьогодні багато охочих?

«Добори йдуть постійно — і завжди є поповнення. Люди хочуть працювати, захищати місто і його мешканців. Це радує. Окрім автомобільних у нас є ще й піші патрулі, зараз почнуть працювати мотоциклетні. Тож, місто може спати спокійно».

Дмитро

Найважче не нести роботу додому

О 19:00 виїжджаємо на чергування з командиром третьої роти Дмитром. Він працює вже 5 років – з самого першого набору. Каже ще зі школи мріяв стати правоохоронцем, але навчатись довелось у Педагогічному. Три роки відпрацював за спеціальністю учителем історії, а після одруження почав шукати більш оплачувану роботу — став начальником відділення банку. Після реформи МВС зрозумів — це шанс почати з нуля і здійснити мрію. Дорогою розпитуємо про роботу та особисте життя.

Ви не розчарувалися в професії?

«Не розчарувався. Побачив під іншим кутом – так. Професію поліцейського ідеалізують, але, йдучи сюди, ти маєш бути готовий до того, що тобі майже увесь час доведеться працювати з негативом. Усміхнених і радісних заявників мало — від хорошого життя до поліції люди не звертаються. Майже завжди це пов’язано з горем, з криміналом. І до цього треба бути готовим. Так чи інакше, ти пропускаєш це через себе, комусь співчуваєш, десь гніваєшся. Важко переносити людський біль, людські страждання. Дехто не витримує, вигорає і йде з професії, або грубішає — всі ми люди, поліцейські не виключення».

Як це відбивається на сім’ї? Чи складно поєднувати роботу і родину?

«Складно. Дуже складно. Намагаюся з роботи виключатись вдома. Не нести цей негатив додому. Але це також не завжди вдається. Є зміни, які проходять відносно спокійно, коли немає надзвичайних подій. Коли ти на зміні не виїздиш на вбивство, травмування дитини – тоді більш менш. Але дуже важко, коли страждають діти. Ти маєш двоє своїх і коли бачиш, що десь або в умовах жахливих діти живуть, або не дай боже смерті дітей у ДТП. Це важко. Ти приходиш додому і прокручуєш це у голові».

Ну от спокійна зміна – це які виклики?

«Коли немає жертв. ДТП, крадіжки. Зараз, слава Богу, поменшало крадіжок з квартир. Статистики я не знаю, цим більше райвідділи займаються, але по викликах бачимо скорочення пограбувань квартир. Крадіжки в магазинах. Часто знову ж діти крадуть. Багато викликів на шахрайство. Сімейні сварки без жертв. Виявлення порушень ПДР, громадського порядку, рівня шуму. По шуму зараз багато викликів. На дворі тепло, молодь відпочиває у дворах, парках. Вікна в людей відкриті. Шум заважає. Такі виклики можна відбути і не думати про них. Важко узагальнювати – в цій професії немає одноманітності — ти ніколи не знаєш, що буде через годину чи дві, і планувати наперед нічого не можеш. Зараз все тихо-спокійно, поки ми з вами їдемо, а потім крик по рації і ти мчиш на перехоплення чи на розбій. Починається круговерть роботи, тут особливо нема коли відволікатись на сторонні думки. Жоден наступний день не схожий на попередній. Це мені в цій професії подобається».

Приїжджайте – у нас труп

На дворі сутеніє. Пів на дев’яту вечора. Місто потроху ̶з̶а̶с̶и̶н̶а̶є̶ ̶ пустішає. Люди хто по домівках, хто в рестораціях, хто у парках. Вулиці порожніють — прокидається рація.

«На Ворсклі між мостом і спортбазою Локомотив заявили про потопельника. Зв'язок!»

Відповів піший патруль, який чергує на Південному вокзалі. Вони прямують до місця пригоди. Туди ж направляємось і ми. Дорогою Наталія Костилєва пояснює:

«Завдання патрульної поліції охороняти місце пригоди. Максимально зберегти для слідчо-оперативної групи і криміналістів всю можливу доказову базу на випадок, якщо це кримінал. Тому тримайтесь осторонь — за патрульними».

Доки спускаємось до берега річки – вже стемніло. Навколо все заросле кущами та деревами, повітря важке, вологе і задушливе. Роями носяться комарі – залітають в очі, вуха, ніс. Заявники на місці. Це немолода пара: чоловік та жінка. Навколо розкидані якісь речі. Специфічне амбре, нестійка хода, голосна розмова і неповороткі язики видають, що люди явно вживали алкоголь. Кілька дволітрових порожніх пляшок, підтверджують здогадку журналістів. Тут і Шерлоком Голмсом бути не треба, щоб зрозуміти, прийшли в усамітнене місце відпочивати. Власне вони й підтверджують здогадку.

«Сиділи, нікого не трогали. Отдих у нас тут, — розповідає жінка. Вона більш притомна, намагається будувати розповідь логічно і послідовно, хоча часто збивається. Язик не дуже охоче її слухається. — Потом я пошла купаться. Жарко, хотіла трохи остудиться. Пройшла пару метрів і наступила на труп», —жінка замовкла. Очевидно додати їй більше нічого.

Чоловік на розповідь реагує бурхливо. Не зрозуміло чи то він збуджений ситуацією, чи зляканий. Його розмову зрозуміти важко, але дізнавачам вдається так-сяк його розпитати. Він сидів на березі, почув як його компаньйонка кричить. Допоміг їй вибратись на берег. Потім вона викликала поліцію. Все.

Чекаємо слідчо-оперативну групу, рятувальників, криміналістів. Пані Наталія пояснює — у таких викликах справа завжди першопочатково кваліфікується як умисне вбивство. Лише після вердикту судмедексперта вона може або підтвердитись, або перекваліфікуватись. Наприклад у нещасний випадок, якщо людина потонула сама. Тим часом ніч повністю заволоділа містом. Під деревами на березі темінь взагалі непроглядна. Добре, що ми з камерою та світлом. Звичайним ліхтариком тут особливо не підсвітиш. Ситуація моторошна. Але пейзаж казковий.

Наталю, як швидко звикаєш до такого? До тіл, убивств, того, що треба їхати на місце злочину?

«Я можу сказати тільки за себе. Мені пощастило. В мене дідусь був військовим і виховував він мене як військовий. Я звикла, що наказ є наказ, обов’язок є обов’язок, статут є статут. І це не обговорюється. Може тому мені було легко адаптуватись. Можливо тому, й цю професію обрала. А до ситуацій з загиблими теж швидко звикаєш. Людина взагалі швидко звикає до нового. Треба мати звісно міцну психіку, витримку, інколи певну долю здорового цинізму. Інакше може поїхати дах. Людям вразливим до крові точно не треба йти до поліції».

На місце прибув дільничний. У нього вихідний, але це його ділянка. Каже, що несе відповідальність за неї передусім перед собою. Тому приїхав одразу як дізнався. Слідом з’являється слідчо-оперативна група.

— Це ваші речі? — питають у заявників, показують на штани, куртку, рюкзак, які лежать неподалік.

— Ні, — відповідає жінка, — наші всі при нас.

Слідчий починає перевіряти кишені одягу, торби. Шукає документи, здогадуємось ми. Але ні документів, ні якихось примітних речей типу гаманця, годинника, цінностей немає. Кілька старих пожмаканих газет, скручений у трубочку блокнот, ручка. Стара мідна баночка з під цукерок монпасьє — такі випускали ще в радянські часи — у ній залишки розчинної кави, запальничка, ножички, небезпечна бритва, вологі серветки, моток дроту, шматочки мотуззя. Всі речі брудні — наштовхують на думку, що належать або безхатченку, або людині, що перебувала у складних життєвих обставинах.

Тим часом чоловіки вже полізли у воду в тому напрямку, куди показує жінка. Підсвічуємо нашим софітом — берег тут мокрий, слизький і уривчатий. Слідом за службовцем до води кидається й нетверезий чоловік. Його намагаються зупинити, але марно. Він тут же оступається, підсковзується і падає у воду. Втім швидко встає. Видно, що поліцейські нервують — ніхто не хоче замість одного потопельника отримати два. Але обійшлося. Від падіння водою йдуть неслабкі брижі і хвилі. Наш ліхтар вихоплює у воді якісь обриси. Ще дві хвилини тому ми підсвічували в тому напрямку поліцейським – там нічого не було. Всі, хто прибув на місце події до останнього сподівались, що жінка наступила у воді на колоду, помилилася. Але сумнівів більше немає – у воді тіло.

Службовець підхоплює його під руку і прямує до берега. Через намул з важкою ношею в руках рух йому дається важко. Нетверезий чоловік тим часом не може стримати почуттів. Він спочатку кричить від жаху, потім кидається допомагати, дорогою повчаючи патрульних як їм треба діяти в цій ситуації.

«Ось така вона наша служба, і опасна і трудна», — коментує службовець, діставшись до краю води.

Патрульні з берега допомагають дістати тіло на землю. Перед нами худорлявий, невисокий чоловік 35-40 років у червоних плавках і, чомусь, шкарпетках.

«Нашу роботу тут закінчено», — шепоче Наталія, і ми крізь зарості кущів і дерев прямуємо до машини.

Тут ми попросили трохи часу, щоб перекурити. Не щодня стаєш свідком таких подій.

«І все-таки мені не дає спокою питання, — кажу я. — Чому він у шкарпетках? Хіба людина йде купатись у шкарпетках? Навіть нетверезий зазвичай роздягається».

Наталя стинає плечима:

«Ми не ведемо слідство. Ми зробили те, що мали — причини смерті та обставини події будуть встановлювати слідчі. Їдемо далі».

На годиннику 22:40.

Дмитро

Рятуючи людину, не думаєш чи врятуєшся сам

Небезпека життю поліцейського часте явище?

«Буває по-різному. Кожен поліцейський має турбуватись про свою безпеку. Це догма. Але бувало всякого. Потрапляли на озброєних один на один, і на п’яних з ножами. І бувало активісти блокували патруль – їх пів сотні, а нас двоє і ми в кільці. Була ситуація, коли тримаєш людину на висоті, намагаєшся врятувати і розумієш: відпустиш – людина загине, не відпустиш – можете впасти обидва. Розумієш, що тобі немає за що вхопитись і якщо він похитнеться, ви полетите до низу, але ти все одно тримаєш. Хіба можеш відпустити? Не можеш. Принаймні я не можу».

Тож більше негатив чи позитив?

«Дуже індивідуально. Багато вигорають. Через той таки ж негатив. Негатив на роботі. Негатив від людей. Якщо п’яний каменяр нагрубить комусь чи вб’є когось – ніхто не казатиме, що всі будівельники поголівно негідники. З поліцією інакше. Якщо патрульний потрапив у ДТП – маємо нищівний шквал коментарів, новин, дописів: поліцейські перебили всі машини. Наприклад, так було з пріусами. Але ж ніхто не знає, що патрульна машина, вона не має спочинку. Денна зміна заїхала, машину заправили, оглянули і вона поїхала на нічну зміну. 24 на 7, 7 на 365. Ті ж пріуси, вони —наїздили по 600-700 тисяч кілометрів, вичерпали свій ресурс. Більшість з них просто замінили на нові — ні фізично, ні морально вони вже не могли витримати цей режим. Так, кожне авто регулярно обслуговується, але воно не вічне. Були випадки, коли машина відмовляла просто посеред дороги. Все — приїхали. Натомість і ЗМІ, і блогери і коментатори свято переконані і поширють інформацію, що поліцейські такі-сякі – порозбивали всі пріуси. Це деморалізує. Хтось не витримує. Для мене – це життя. Я люблю свою роботу і можливість допомагати. Навіть попри низьку зарплату. Таких також багато. Ну і різноманітність. Немає двох однакових змін, не має двох однакових днів, не має двох однакових викликів».

Поліція, рятуйте — порушення режиму тиші

Попри пізню годину вечора п’ятниці рація мовчить.

— Це завжди так?, — питаємо.

— По-різному буває, — говорить пані Наталія. — Загалом як для п’ятниці то не дуже звична тиша.

— Затишшя перед бурею, — бурмочу собі під ніс…

— Не виключено, — підхоплює Наталя.

Ми поволі їдемо по кільцю. Дивимось навколо, чи все нормально. Годинник світиться цифрами 23:30. Піднімається вітер — закручує невеликими торнадо по асфальту та тротуарах пісок, целофанові пакетики. Починає гримати і блискати. Буде гроза.

«Вулиця соборності. Театр Гоголя. Порушення режиму тиші. Близько півсотні людей. Дотримуйтесь заходів особистої безпеки».

Ми прямуємо на виклик. Те, що режим тиші порушується, чуємо ще від рогу Гоголя і Небесної Сотні. Заїжджаємо до центрального входу. Зрозуміло, чому люди звернулись до поліції. Це не просто гучний відпочинок – справжня какофонія звуків. Знаємо, що часто люди люблять перебільшити масштаб події, аби служби приїхали швидше – з цим стикаються і правоохоронці, і лікарі, і рятувальники. Але тут дійсно понад півсотню людей. Розбилися на кілька груп, кожна з яких намагається переграти і перекричати сусідів. Врізнобій грають десь зо 5 гітар, одна з них акустична, підключена до підсилювача й колонки. Тут же барабан, тамтам, ще якісь інструменти. І кожна компанія чимдуж співає свою пісню. Двоє патрульних ідуть шукати, хто з цієї гучної компанії здатен вести перемовини. Пояснюють, що шум заважає мешканцям прилеглих багатоквартирників. Спати з таким сусідством дійсно неможливо. Кілька людей зголошуються на конструктивний діалог, радяться з поліціянтами куди краще вирушити для продовження гулянь, щоб не заважати людям поруч.

Багато хлопців і дівчат явно не тверезі, але не агресивні. Сміються, кокетують з поліцією, з журналістами. Просяться у кадр, позують. Кажуть «ми полтавська субкультура, давайте знайомитись». Але є й такі, що не проти, м’яко кажучи, «побикувати».

— На якій підставі ви нас знімаєте?

— Ви знаходитесь у громадському публічному місці і порушуєте правопорядок, — демонструємо редакційні посвідчення, пояснюємо, що право на знімання гарантоване Конституцією та законами про пресу. Це ж підтверджують і поліціянти.

— Я юрист, вопщє-то, — говорить юнак з шипованим браслетом на руці. — Якщо це відео кудись потрапить – вам мало не покажеться.

Зрештою компанія, прибравши на прохання поліції за собою пляшки та інше сміття, розподіляється на кілька груп: частина пішла в напрямку Корпусного парку, ще одна група до Парку «Перемога». З десяток людей намагається втиснутись у кросовер, припаркований перед фасадом театру. І як не дивно їм це вдається.

— Там за кермом один із перемовників, — помічаю. — Він п’яний, як чіп.

Тим часом водій вже завів авто, перемкнув передачу і був готовий їхати. Але до машини підійшли поліціянти. Пояснили, що кермувати у такому стані неможна. Трохи посперечавшись, водій заглушив авто. Компанія вивантажилась і пішла до Робін Гуда.

— Наталю, а хіба не простіше було б дати йому рушити, а тоді зупинити? Це б уже точно був протокол.

— Ми так не працюємо (сміється). Ми не каральний орган, а превентивний. Якщо є така можливість — Наша мета передусім запобігти правопорушенню, а не зафіксувати його. Патрульні провели розмову, попередили про наслідки. Зараз поставимо на зирці екіпаж за рогом. Якщо вони повернуться і знову спробують поїхати, — тоді покарання уникнути вже не вдасться.

Ми провели поглядом компанії, які залишили площу, знову сідаємо в авто — почався чималий дощ.

— Я завжди і всюди всім наголошую: нетверезий водій — це потенційний убивця. Дуже жорстко сама до цього ставлюсь і іншим так кажу. Якщо ви побачили, що людина з явними ознаками сп’яніння сідає за кермо — одразу дзвоніть у поліцію та повідомляйте, де, яка машина, за можливості – номери. Ви можете навіть не називатися і не надавати свої контакти — закон дозволяє заявнику бути анонімним. Але таким дзвінком ви можете врятувати комусь життя, — продовжує речниця патрульних, доки ми рухаємося в бік вул. Пилипа Орлика.

Погоня, перехоплення, ДТП — НІКОЛИ!!! не кермуйте п'яними

Дощ тим часом припускається ще більше, двірники заледве справляються з потоком води. За 5 хвилин до першої ночі з рації лунає:

«105-й. Переслідуємо автомобіль Уаз. Вулиця Анатолія Кукоби, прямуємо в бік проспекту Миру. Номерні знаки Віталій Ігор 6941 Едуард Валентин. Відмовився зупинитись. Тримаємо в полі зору».

«106-й. Тримайте в полі зору, — їдемо на підмогу».

Ми різко повертаємо і виїжджаємо на вул. Небесної Сотні, спускаємось кам’янкою вниз.

«105-й. Проїхали проспект Миру. Їдемо в сторону Левади».

Ми вже на розі Небесної Сотні та Миру. Звертаємо в бік Левади. Повз нас проїздить ще кілька патрулів.

«105-й. Транспортний засіб переїхав газон і поїхав на виїздну».

«Він виїхав з Полтави чи не виїхав? — передавайте швидко!!!» — з рації вже лунає крик. Ситуація стає напруженою.

Ми зупиняємось коло заправки БРСМ, слухаємо ефір, щоб зрозуміти куди краще їхати…

«105-й. Транспортний засіб зник з поля зору. Останній раз бачили коло заправки БРСМ — він переїхав через газон, зник з поля зору…»

Дощ заливає стіною. Перед автом нічого не видно. Ми прямуємо на розв’язку на виїзд із міста. В рації патрулі обговорють стартегію перехоплення. Наводити весь текст перемовин тут, не можемо.

«Перед розв’язкою є грунтова дорога до річки, погляньте хтось там».

«106-й. Принйяв перевірити прирічкову територію».

З усіх боків миготять блискавки. Події розгортаються стрімко. Разом із зовнішнім антуражем все нагадує екшн. Тим часом ми вже прямуємо трасою в бік Полтави. В рації повідомлення:

«Транспортний засіб прямує в бік Харкова. До заправки Маршал».

Розвертаємось і мчимо у зворотній бік.

Далі наводити стенограму переговорів немає сенсу – події розгортаються занадто швидко. Тож публікуємо запис.

Ми пригальмовуємо у боковому кармані дороги. Повз нас проноситься Уаз, кілька патрульних. Водій позашляховика врізається у відбійник зліва, викручує кермо вправо і по мокрій дорозі злітає вправо – у кювет. За пів хвилини ми на місці. Видовище не для слабкодухих. Авто перекинулось кілька разів. Пасажир вилетів через заднє скло. В нього в кількох місцях пошкоджена голова. Водій неушкоджений виповзає з авта. Поліціянти швидко спускаються донизу. Крутий ґрунтовий спуск повністю розмило дощем. Кілька поліціянтів уже з ніг до голови у багнюці. Наталя викликає швидку, патрульні з аптечками надають першу домедичну допомогу.

За кілька хвилин водія та потерпілого пасажира підіймають нагору. Як не дивно, водій без жодного ушкодження і абсолютно чистий. Пасажира забирає швидка. Патрульні залишаються для складання протоколу. Як стало зрозуміло з перемовин патрульних – автівка в угоні.

Ще за кілька хвилин приїхав і власник. Просить засвідчити патрульних, що він нетверезий. Але приїхав на таксі. Ті підтверджують факт. Таксит чекає розрахунку, але грошей у власника авта немає.

З його розповіді випливає, що він із друзями відпочивав у клубі. Коли зникло авто – не помітив. А вийшовши на двір і зрозумівши, що машини немає одразу ж заявив про крадіжку на 102. Таксист тим часом мужньо чекає. Жаль трохи чоловіка. Але грошей у власника все ж немає.

Раптом він бачить у кюветі своє авто і зривається на крик:

— Женяяяяя. Женя, б***ть. Женя, шо ти наробив? Ну **б твою мать, Женя. Нашо ти розбив Бобана (назвисько автівки – ред.)? Я х**ву тучу грошей в нього вложив. Жеееняяя.

Патрульні розводять власника та його товариша, щоб уникнути бійки. Опитують горе-водія.

— Що ви вживали?

— Літр пива…

Поліціянти починають зупиняти проїжджаючі автівки, щоб ті засвідчили освідування на вміст алкоголю у крові. Люди погоджуються.

— Коли я скажу, дміть в апарат доки я не скажу досить. Дміть. Ви не дуєте, дміть!

Перша спроба невдала…

— Недодув, — констатує хтось із понятих.

— Дуйте ще раз. Отаааакк. Досить.

Чекаємо кілька секунд.

— 1,16 проміле, — виносить вердикт поліцейський. — Допустима норма алкоголю у крові перевищена у 6 разів. Що вживали?

— 0,5 пива...

— Ви ж щойно говорили, що літр?.. Це були неправдиві покази?

— Получається так...

Поліцейський фіксує показання алкотестера та паралельно зачитує водієві його права. Таксист чекає на розрахунок. Власник авта тримається за голову і дивиться на знищеного Бобана. Десятки автівок, проїжджаючи трасою, пригальмовують, щоб подивитись на наслідки аварії. Поліціянти починають оформлювати ДТП з потерпілими, спричинене нетверезим водієм на угнаному авті.

— Пані Наталю. Мабуть, ми сьогодні вже досить надивились, — говорю я. — Це була дуже насичена ніч.

— І так чи не щодня, — з сумом резюмує у відповідь речниця. — Поїхали!

Замість висновків

Звісно, кожен сам формує своє ставлення до поліціянтів. Як і всі ми — вони звичайні люди і ніщо людське їм не чуже. Як говорить командир третьої роти патрульної поліції Полтавщини Дмитро Ткаченко, не треба судити всіх людей професії, за кількома окремими її представниками. Ми провели у патрулі всього лише 9 годин, але попри втому, емоційне виснаження скажу від себе, що цієї ночі заснути було важко. Круговерть подій, безпросвітне хамство, попри яке потрібно тримати себе в руках, чужа біда, смерть — щодня переживати таке, щоб повернувшись додому посміхатись дітям, чоловікові чи дружині, «забувши» розказати, що сьогодні ти був за крок до… під силу не кожному.

Ми вітаємо всіх працівників Національної поліції з професійним святом. Нічого, щоправда, не бажаємо. Не люблять вони, коли їм бажають спокійних чергувань. Не прийнято. Хіба витримки та гідної винагороди за свою працю.