Від переселенця до біженця — посібник з переїздів

Еміграція – це слово переслідує мене з самого дитинства. Я завжди знала, що поїду. Поїду з Бердянська, поїду з Полтави. Еміграція приносить в життя багато мінусів і лише один сумнівний плюс – вміння збирати усе своє життя в одну валізу.

Початок усіх початків

Сонячний день. Здається, середа. То був останній день шкільного літнього табору. Попереду були канікули та новий етап життя – середня ланка освіти.

Салки – моя найнеулюбленіша гра, бо я погано бігаю і часто буваю водою.

Зупинившись, намагаюся відновити дихання, але мене відволікає шум. Спочатку дуже тихий, але він щосекунди зростає та заповнює собою увесь простір. Дитячі крики прорізали повітря. Здавалось, вони були гучніші за звуки у небі. Секунда – і десь за містом, ймовірно, в районі заводів та шахт, пролунали перші вибухи.

Коли звуки винищувачів стихли й навіть обстріл закінчився, по вухах била тиша. Тиша, якої на подвір’ї школи бути не повинно. Тиша, що лягла на плечі батьків, які мовчки вели дітей додому, з важкістю стримуючи власний страх.

Це було 11 червня. Трохи менше, ніж за тиждень, я поїхала з рідного міста. Минуло 10 років, як я востаннє переступала поріг своєї кімнати. Ця середа – день, який я згадую першим, коли хтось починає говорити про війну. І це перша тема, яку я намагалась пропрацювати з психотерапевткою. Саме ці спогади ввели мене в ступор, коли у 2022 році в Полтаві я знову почула звуки винищувачів. Бігти? Не хвилюватись, бо це українська авіація? Ховатися? Чи просто нерухомо стояти?

І знову переїзд. Моя родина знову вмістила своє життя в одну валізу та два рюкзаки та поїхала до Німеччини. Обрати комфортний дискомфорт в Україні чи дискомфортний комфорт в Німеччині? Це питання не стояло переді мною. Коли в черговий раз мамина подруга подзвонила вмовляти нас поїхати, мені передали слухавку:

«Коли твої батьки будуть лежати під руїнами вашої квартири, пам’ятай, що саме через тебе вони залишились тут. Їхня смерть буде на тобі».

«Насолодись Європою»

Серед друзів я була першою, хто поїхав. «Ну що, як там у твоїй Європі?», «насолодись видами, поки є можливість», «звісно, так же легше» – в якийсь момент на це перестаєш реагувати.

У новій країні тебе зустрічає абсолютна самотність. Тебе завжди оточують люди, але не твої. Ти не можеш та й в принципі не хочеш нічого. Усі твої будні – документи, папери, бюрократія та самотність.

Згодом звикаєш і навіть адаптуєшся. Вивчаєш мову, знаходиш житло, оточуєш себе співвітчизниками й навіть німцями. Але завжди порівнюєш. А в Україні – документи електронні, і сфера послуг краща, і робота та навчання доступніші. А в Німеччині – соціальне забезпечення, рівень життя вищий і корупції менше.

Але, дійсно, в Німеччині є свої мінуси. Неймовірних масштабів бюрократія, коли схвалення на соціальну допомогу чи посвідку на проживання чекаєш місяцями. «Wieder Ausländern» (знову мігранти), яке пошепки лунає в метро, державних установах і навіть закладах харчування. Захмарні ціни та попит на житло, через який люди роками живуть в пластикових контейнерах.

При переїзді проходиш усі стадії горя, від заперечення до прийняття. І найстрашніше, коли усвідомлюєш, що вже звикся, що менталітет німців вже не викликає стільки спротиву, що бачиш плюси та мінуси обох країн. Навіть думку про те, щоб залишишся тут, ти не просто приймаєш. Це і є твоєю думкою.

Проте є один аспект, про який не дуже часто говорять в контексті тих, хто поїхав. З ним не так легко змиритися і навіть не знаю, чи зможу колись. Я ніколи не буду «своєю» в Німеччині, але й для України я вже «чужа». І як би я не намагалась, справжньою німкенею мені не бути. І як би я не слідкувала за подіями в Україні, як би не підтримувала зв’язок з тими, хто в мене там лишився – я вже не «в контексті».

«Коли ти повернешся?» перетворилося на «Чи будеш повертатися?». І на це питання мало хто з моїх знайомих українців в Німеччині може дати одностайну відповідь. Якщо повертатися, то куди, до кого? Якщо ж залишатися, то що робити, якщо 24 параграф тимчасового прихистку закінчиться?

В дискусії на тему «в Україні чи закордоном» немає правих та неправих. У кожної думки, навіть найрадикальнішої, є підґрунтя. Хтось бажає забути своє минуле та більше ніколи не повертатися. Хтось не може повернутися, бо нічого не має. Деякі категорично проти ідеї залишати Україну.

Головне пам’ятати, що це не змагання. Від того, що комусь гірше ніж іншому, йому не стане легше. В Україні, в Німеччині, чи в будь-якій країні є свої плюси та мінуси. Питання лише в тому, де переважають плюси саме для тебе.

Олександра Штанько для «Полтавської хвилі»