Я всю дорогу його любив — батько й син воюють за кілька кілометрів один від одного (анонс)
Хай буде тут про любов. Я люблю писати про любов.
Руслану – 50 років. Родом із Житомира. Командир взводу зенітно-артилерійських військ 72-ї окремої механізованої бригади імені Чорних Запорожців. Контракт підписав ще навесні 2020-го, хоч і мав броню, бо працював у Житомирському Обленерго.
У лютому стеріг із побратимами дамбу у Вишгороді від авіації й ворожих катерів, згодом встиг побувати в Чорнобилі. Пізніше – застряг в боротьбі на Донеччині.
Руслан на вигляд дужий чоловік, мужній, однак є в ньому щось невловимо трепетне й ліричне. Можливо, у погляді або в переживаннях, які вихлестують зсередини. Ще до того, як чоловік сказав, що його 22-річний син воює також, я про це звідкись знала. Лишень не уявляла, що син такий молоденький.
Чоловік тримає телефон рукою, на якій причеплений пристрій для вимірювання сатурації, пульсу і тиску, показує фото сина до війни і після.
«Неабияк змужнів», – коментую.
«Воюємо 45 км один від одного. Прошу його щодня мені ставити плюсик у повідомленні. Я тоді спокійніший. Як батько хвилююся, коли заступає на чергування. Якось ми мали найкращу поїздку, мабуть, за все життя. Мені потрібно було забрати позашляховик, який привезли волонтери, а у він був у відпустці. То я так підгадав, щоб їхати разом на зворотному шляху дорогами Донбасу. Наговорилися, нажартувалися, планували гриби і рибалку. Коли він сказав, що пишається мною, я знав, що це не просто слова. Я знаю, що за цим стоїть. Воно то так, ми виконуємо свою роботу, їдемо працювати, та я знав, куди везу свого сина. Я всю дорогу його любив», – поділився сокровенним Руслан.
0 06:30 ранку дзвонить будильник. Звертаю на це увагу мого співрозмовника.
«А, та це я наводжу собі, бо як командир маю ж доповіді робити», – каже.
«Навіть якщо всю ніч билися з ворогом?» – з подивом перепитую.
Чоловік схвально киває у відповідь.....
