Несміливо проходжу по коридору прифронтові лікарні. Ніколи не передбачиш, яку концентрацію болю зможеш вмістити. А біль – повсюди. Поранені у палатах з відчиненими дверима, на коридорі, хтось на кріслах, а хтось навпочіпки підпирає стіну. Повітря важке: медикаменти, кров, піт і тягуча втома, яка врізається в усі органи чуття першою.
Шукаю поглядом своїх лікарів. Знаходжу. Прямісінько на коридорі оглядають поранених. У одного військового обпечене закривавлене обличчя і забинтована рука. У іншого – ключиця і нога. Він у берцях, які зберегли місиво землі із поля бою.
Помічаю анестезіолога з нашого рейсу, який тримає за руку чоловіка. Той випрямив ногу і якось по-чудернацьки скрутив спину, вочевидь, так легше сидіти. Вагаюсь порушити їхню душевну атмосферу, але лікар представляє мене сам. Чоловіка звуть Олександр, саме він навчив Волю стрибків із парашутом. Був інструктором парашутно-десантної підготовки вінницького аеродрому «Сутиски». Свій перший парашут склав у 12 років. Кількість власних стрибків — 2400.
Їхня зустріч в цьому місці несподіванка для обох.
Олександр Марушевський родом із Вінниці. Зараз старший бойовий медик 36 бригади морської піхоти імені контрадмірала Михайла Білинського, а оскільки в них нікого не залишилося більше, то уже й санітар. Військовий ветеран. До 45 років відпрацював у рятувальній пошуково-десантній групі. У 2008-му пішов на пенсію, в 2014-му – повернуся служити. І ось у 2022-му знову.
«Мені 59-ть, залишилося 10 місяців до 60 років. Сподіваюся, на цей раз ми доведемо справу до кінця», — каже чоловік. — Роботи багато, за вісім днів понад 120 поранених, здається, то був рекорд»
Олександр – зичливий і оптимістичний, навіть про свій полон говорить із усмішкою. Коли їхав до Луганського аеропорту вивозити поранених, була домовленість про зелений коридор. Але щойно доїхали до села Лагутіно, несподівано російська армія взяла групу в оточення.
Загроз життю за ці роки Олександру не злічити, однією історією із відголосом дива чоловік охоче поділився.
«Потрібно було забезпечити пост медичними засобами, я поїхав з командиром. Не доїхали сто метрів — крили безбожно. Я залишився, подумав, що стрілецький бій довго не триватиме. Поки відбувався танковий бій, зумів сховатися у будинку між двох позицій – нашої і ворожої.
Потягнув покривало, аби накритися з головою від уламків, а щойно підняв голову, прямісінько носом вткнувся … в ікону Архангела Михаїла. Я взяв її собі. Заховав за бронежилет. І за секунду зрозумів, що ікона розмовляє зі мною. Перша думка: я збожеволів. Авжеж, я зійшов з розуму, бо ікона читає літургію.
Якось капелан одного із підрозділів подарував мені фонарик, така цікава штуковина, на якій вмикається богослужіння. Пригадав, що цей капеланський фонарик забув покласти в рюкзак і прихопив у нагрудний карман. Очевидно, випадково натиснув кнопку, коли клав ікону. Отже, не збожеволів, просто фонарик здатен видавати всяке світло.
Той бій тривав майже п’ять годин. Хлопці мої проскочили, я ж залишився на нулі, адже передати по рації точку не міг: прослуховують — і накриють вогнем. Єдиний вихід — наздоганяти. Участок той невеликий, але прострілюваний. Переміщався перебіжками від воронки до воронки. Відчув таку слабкість, яку вже не здатен був подолати — потрібно було перевести подих. Приліг у воронці. Одна нога тільки стирчала назовні. Осколки лягали поряд, але не діставали. І вже коли я зібрався із силами знову бігти — відпрацював град.
Накрило прямо туди, де мав би я опинитися, якби не затримався на ще одну хвилину. Подумав ще тоді: іконка з’явилася не дарма» .
У коридорі цієї лікарні чоловік знемагає від болю в спині. Так сталося, що окупанти з трьох сторін затисли групу захисників. Гатили з усього, чого тільки можна. Надірвався, коли витягав пораненого із дуже вузького окопу. «А ось і мій врятований, жвавіший, аніж я!», — киває на чоловіка, що прямує до нас із загіпсованою рукою. Чоловіки обіймаються. Я прощаюся і прямую до автобуса, до якого заносять на ношах поранених, яких ми повеземо до лікарень Дніпра.
Історії кожного врятованого з цього рейсу — у наступному матеріалі про цей день евакуації.
1 екіпаж +1 автобус + 1 виїзд = 10 поранених
Долучитись до процесу порятунку життів можна прямо зараз за реквізитами:
💳 4149629301181756 приватбанк
Медичний Добровольчий Батальйон Госпітальєри • Hospitallers Paramedics
Редакція «Полтавської хвилі» працює, щоб писати не лише швидкі новини, але й хороші та корисні тексти для розумних людей. Підготовка деяких текстів займає тижні або й місяці. А матеріали з фронту завжди супроводжуютьсч ризиком для життя. Але ми віримо, що наша робота допомагає змінювати країну та суспільство на краще. Погані тексти — це швидко й дешево. Хороші — довго й дорого.
Щоб робити хороші, нам потрібна ваша допомога.
