«Французи б не витримали наш графік»: полтавка про життя у Франції в період війни

Цією історією поділилася з нами Анна. у Полтаві її знає багато людей. Вона не раз брала участь в організації розважальних та освітніх заходів. Однак нині війна змусила її поїхати з власного дому.

«Полтавська хвиля» продовжує серію інтерв'ю з полтавками, яких війна змусила виїхати за кордон. Кожній із них ми задавали однакові питання. Сьогодні познайомимо вас з життям у Франції.

Розкажи у якій країні ти живеш. Назви три речі, які геть різнять її від України

Ми з донькою зараз живемо у Франції.

Перше — французи повільні. Друге — вони практично постійно на релаксі. Третє — майже кожен має прибиральницю.

Завжди цікаво як там у інших. Чи спілкувалася ти з жителями країни. Як вони ставляться до українців. Чим вони на нас схожі, а чим різняться

Ми живемо в родині, яка подала свою кандидатуру в мерію, щоб надати прихисток біженцям з України.

У них все по-іншому. Це не добре, і не погано.

Ми різні, але спільною є ненависть до росії та путіна.

«Наша сім'я» завжди звертає увагу на тих людей, що носять українську символіку, і запитує чим допомогти; не купує продукти або ж інші речі, у тих, хто не вивів свій бізнес з росії; моніторить новини щодня; співає нашу «Стефанію».

У перші дні нагуглили наші національні страви і запитали «що купити на борщ?». А ще змінили свого перукаря, бо він «за» росію. Допомагають фінансово в одному з волонтерських проєктів (Для неї. Полтава), після моєї розповіді про жінок-військових.

Якщо зустрічаємо росіян, без зайвих питань, вони змінюють локацію, якщо це черга — стають між нами, щоб не дійшло до бійки. Разом із нами їздять в інше місто на мітинги.

Розкажи чим твій звичайний день за кордоном відрізняється від звичного дня вдома

Найважче для мене було навчитися довіряти людям. Це інша країна, інший менталітет, і я все чекала, коли ж щось буде не так.

Виявляється, люди справді хочуть допомогти, навіть у магазинах, якщо я беру до рук пресу, де бачу фото війни, мене перепитують росіянка я чи українка. І коли чують Україна — просять дозволу обійняти.

Сім'я, яка взяла нас під опіку, довгий час робила мені зауваження, що я мало відпочиваю, що не потрібно шукати роботу саме зараз. А я не звикла сидіти на місці, а зараз це ще й дорівнює «сидіти на шиї» у приймаючої родини.

Догляд за дитиною, школа, курси вивчення мови, підробіток (так як в Україні я залишилася без роботи), приготування страв, допомога в будинку та саду, уроки в українській школі, волонтерство.

Якщо не буде цього ритму, я не матиму ресурсу бути мамою, бути сильною. Якщо чесно, французи в шоці від того, які ми працьовиті. Я виросла в селі, я все вмію робити чого не вмію, то швидко навчуся.

Чого не вистачає там. За чим сумуєш найбільше

Сумую за всім. За родиною. За книгами українськими, паперовими. За своїм садом і городом. За своєю діяльністю.

Пам'ятаю як останні хвилини просила чоловіка ще раз пройти по Соборності, щоб її запам'ятати. І його впевнене, «ви повернетеся, це лише на певний час».

Чесно, ми перший місяць і валіз повністю не розбирали, і мову відмовлялися вчити, «бо ми завтра додому», бо нам нічого не потрібно вашого, у нас все є в Україні.

Ми прекрасно жили, повірте.

Розкажи про медичну систему. Доводилося звертатися до лікаря. Як у Франції відбувається процес походу до лікарні

Запис до лікаря чекати не менше 14 днів, тому тут краще не хворіти.

Коли була нагальна потреба в консультації лікаря, запис зробили французи в приватну клініку. Мене і дитину оглянули.

Лікар відмовився брати оплату, обійняв. Сказав, що сам поляк,і ненавидить росію.

Ліки в аптеці дають українцям безкоштовно, якщо є рецепт від лікаря. І навіть рецепт нашого українського лікаря діє.

І ще хотіла додати, ми ні разу не були в ресторанах, кафе... але за діловою розмовою пили каву, і от що можу сказати. Якщо у нас клієнт завжди правий, а офіціант працює зранку до ночі, маючи вигляд супер-зірки, тут все навпаки: не до кінця чисті чашки, може бути надщерблене блюдце.

І якщо ти довго сидиш, а просто взяв каву, тобі можуть натякнути, що пора встати.

Що у Франції з комунальними. Світло, вода, опалення. Чи заощаджують за кордоном

Так, заощаджують. Думають про екологію, сортують сміття.

«Наша сім'я» має окремий куточок на нижньому поверсі, з достатньою кількістю кошиків для сортування сміття.

До речі, закупівлі продуктів відбуваються раз на тиждень, але об'ємно. Не так як у нас — щодня забігти за чимось смачним до вечері в АТБ. Ходять лише зі списком продуктів, без нього в них буде паніка, що брати?

Розкажи, що найбільше здивувало там

У домі ходять взуті. Не завжди уважні, коли переходять дорогу на світлофорі. Практично завжди ввічливі. Вітаються навіть незнайомці. Мало працюють фізично. Вони б не витримали наш графік.

У будинках практично немає штор, іноді є тюль. Огорожі між сусідами немає (ми живемо в селі), територія поділена або кущами, або квітами. Все виглядає дуже гармонійно.

Європа-Європою, а культу їжі й одягу тут немає. За брендами ніхто не буде ганятися. Якщо є сумка Луї Вітона, то й є. Ніхто не надає цьому значення. А одяг — просто щоденна необхідність.

Школи і дитячі садочки. Розкажи про їхні плюси, порівняно з нашими і їхні мінуси. Що взагалі їдять діти в навчальних закладах, хто за те все платить

Це болюча тема! Дитина не хоче ходити до школи. Каже: «моя Школа в Полтаві, мої друзі в Україні, я не буду і не хочу адаптовуватися».

Школа у Франції з 3 років. Вона обов'язкова, навіть для біженців. Діти повинні відвідувати школу, без жодних але.

Українська школа простіша в плані спілкування зі вчителем.

Можливо, це мовний бар'єр, але я не володію інформацією навіть про те, який розклад у школі. Уроку фізкультури як такого немає. Але є останній урок на свіжому повітрі, де вчитель з дітьми грає в рухливі ігри. Графік 8:30-16:30(17:30, за необхідності).

Пропусків не повинно бути, тільки якщо хворий. Був випадок, коли Софія розплакалася серед уроку, мене повідомив директор і я забрала її додому.

У класі можна одягти змінне взуття, а можна бути босим, в шкарпетках — як тобі зручно.

Перерви в школі довготривалі.

До речі, перерви на свіжому повітрі, це дуже подобається дітям.

Харчування перший місяць для біженців безкоштовно, а далі 3 євро. Їдальня фуршетного плану.

Шкільна програма (на прикладі математики та англійської мови — майже однакова з нашою, деякі теми трішки важчі). Діти-біженці відвідують курси французької раз на тиждень (поки що не дуже результативно).

У тому й проблема (як і у нас дорослих) — мовний бар'єр. Відповідно, програму не розуміють, з однокласниками важко спілкуватися.

Діти в класі хороші, з першого дня зустріли Софію привітно. Дарують листівки. Домашнє завдання вчитель не задає. За моїм проханням на уроці (щоб дитина не сумувала) дає завдання з математики.

У вільний час — йдемо за українською програмою. Виконуємо завдання і надсилаємо вчителю.

У Франції середа, субота і неділя вихідні в школі.

Психологи пишуть, що під час війни кожен із нас переживає чотири фази — паніку (згадайте перші дні), ейфорію (або ще медовий місяць. Це коли ми гуртувалися), розчарування та агресію (від того, що війна не закінчилася, від того, що хтось замість сидіти вдома поїхав в іншу країну, від того, що багато людей гине). А потім, після пасивної фази, до кожного з нас приходить віра — віра в перемогу, в країну, в людей. Віра в те, що життя налагодиться, що всі повернуться в свої будинки, що ми знову не лякатимемося звуків грому.

Але для цього нам треба зібратися і замість агресії — висловити підтримку. Сусідці, що не може спуститися з 5 поверху через хворі ноги і вибиває килими на балконі, перехожому переселенцю, який не прибрав какулі свого пса, жінці з телефоном, яка пролізла в чергу поперед вас, мамі, яка виїхала з міста, понад усе переживаючи за свою дитину.

Адже у нас уже є один агресор. Тож нумо кожен з нас буде миротворцем одне для одного!