Міністр убитий біля площі у Полтаві та «ірландська голка» – що поставити замість Зигіна

Понад 70 років Київська площа у Полтаві мала ім'я випадкової для нашого міста людини, як і вулиця поблизу. Більш того, посеред площі, до ранку 4 серпня 2023 року стояло порожнисте «ізваяніє» російського воєнного ідола Алєксєя Зигіна, на перший погляд, непорушного. Проте на практиці генерал здався без бою, чого не скажеш про його п'єдестал.

poltavska-khvilia_xcwi/au7UVvzSR.jpeg

Демонтаж монумента був лише питанням часу. У народу вже визріла потреба розбиратися, хто ж свій, а хто чужий, звісно не без допомоги «асвабадітєлєй».

Тож коротка відповідь, чому знесли пам'ятник Зигіну звучить так: бо раптом з'ясувалося, що полтавцям нема чого пам'ятати про історичну постать, яка нічого для міста не означає.

Ми у попередній статті про Зигіна розбиралися: єдине, що зробив Алєксєй Зигін для Полтави — випадково підірвався на міні за сотню кілометрів від Полтави, не встигнувши очолити четверту визвольну армію. Зигін загинув на Полтавщині, тож за вказівкою Сталіна миттю став новим місцевим стовпом комунізму, адже роль була незайнята. Все щоб зміцнити й до того міцну більшовицьку владу в Полтаві.

Кулик, Манагаров, Жадов — альтернатива Зигіну?

Якщо Зигін не звільняв Полтаву, то є полководці, які у важких боях таки видирали місто з лап нацистів, це правда. То що, виходить, полтавці мусять завдячувати їм, і розглядати їх як альтернативу для заміни демонтованого пам'ятника?

Такими людьми є наш земляк генерал Григорій Кулик, який командував четвертою армією, що визволяла Полтавщину, або ж росіяни — командири П'ятої гвардійської — Олексій Жадов чи 53-ої армії — Іван Манагаров, які штурмували безпосередньо Полтаву й вішали на орлі червоне знамено, хоч і не особисто. Шпальти московських газет тоді майоріли заголовками «Вперед, сталінская конніца», «Полтава — наша».

Звісно, ваша. Бо коли авіація ФАБами перетворює місто у руїни — не стало нікого, хто б заперечив, що вона ваша, як і не заперечували місцеві хлопчини, відправлені на смерть форсувати Дніпро, бо позаду на них теж чекала смерть, тільки у радянській формі — загороджувальні загони.

Кістки «ворогів народу» під Трибами також ніколи не заперечуватимуть, чия Полтава.

Була незліченна кількість на полтавській землі тих, хто боровся з обома тоталітарними системами однаково, як і сьогодні країна засуджує обидва людиноненависницькі режими: комуністичний і нацистський. Попереду тривалий шлях переоцінки тих трагічних сторінок, коли ми перебували між двох вогнів. І ми не самі на цьому шляху.

Одразу після падіння радянського союзу Європа почала очищуватися від червоної болячки, спочатку падали пам'ятники вождям, потім полководцям, потім «альошам» та невідомим солдатам, і врешті-решт співцям.

У 2007 році в інтерв’ю для «BBC» президент Естонії Томас-Гендрик Ільвес щодо перенесення на військове кладовище пам’ятника радянському воїнові визволителю «Бронзовий солдат» сказав:

«Можливо, це неприємно чути, але в нашій свідомості цей солдат уособлює депортації та вбивства, руйнування країни, а не визволення».

Або ж випадок у Празі. Там 3 квітня 2020 року з публічного простору прибрали пам’ятник радянському маршалу Іванові Конєву. На його місці мають встановити меморіал на честь звільнення Праги в 1945 році, як саме він буде виглядати – поки що не відомо.

А як же буде виглядати пам'ятник на місці, який пустує після нашого (не нашого) Зигіна на Київській площі?

Історія українців така болюча й славна, що таких символів спротиву, трагедії, гордості, шани хоч греблю гати. А ці три генерали — Манагаров, Кулик і Жадов підпадають під дію закону, бо всі сприяли встановленню комуністичної влади в Україні. Тож хай гуляють.

Не «що», а «як». Погляд архітектора

Ми запитали думки кандидата архітектури, члена ГО «Save Poltava» Артура Арояна. Він підказав, що перш ніж визначитися, чим замінити пам'ятник Зигіну, слід спершу визначитися, який новий ансамбль площі ми хочемо сформувати, бо цей об'єкт має бути його домінантою через розташування. Науковець каже, що «коли ми йдемо від місця, в першу чергу треба думати як, а потім що».

У нашому випадку, ніякої реалістичної скульптури людських масштабів там не потрібно, архітектурно це буде неправильне рішення. Тому одразу відсіюються невідповідні за масштабом пам'ятники. Їх можна розмістити, наприклад в самій алеї, або як із проєктним пам'ятником Петлюрі, на сусідній з алеєю площі, яка дозволяє повноцінно сприймати реалістичну людського масштабу скульптуру.

На думку Артура Арояна, на місці пам'ятника Зигіну «має бути висотна домінанта, яка проглядатиметься і з Зіньківської вулиці, і з Решетилівського шляхопроводу, і з Корпусного парку».

poltavska-khvilia_xcwi/shpFKvkIg.jpeg
Ескіз щогли з прапором у сквері Героїв України

Не вежа й не будівля. Ідеально підійшов би флагшток з українським прапором, якби він уже не стояв у сквері Героїв України. За масштабом та деталізацією щогли такий варіант пасував би значно краще на Київській площі. А от щодо змісту, то тут варіантів може бути багато.

Чумацькі шляхи та перетини доріг

Як ми сказали, пам'ятник має проглядатися з Зіньківської вулиці та з Решетилівського шляху, це важливо не тільки з містобудівної точки зору. Київська площа — дуже символічне місце для Полтави. Це перехрестя чумацьких шляхів — давніх доріг з Решетилівки, Кременчука, та з півночі України й далі — Балтійського моря.

У цьому місці, як і колись, стікається люд, колишньою Кременчуцькою поштовою дорогою, а зараз Каштановою алеєю, їх веде до Сінної площі, де ще у 19 столітті був велетенський базар, а далі — Круглою площею зі сплетінням інших давніх доріг, а там далі й козацький центр — Соборний майдан. Яка геометричність і символізм!

Наприкінці 19 століття на Київській площі була поштова станція з постоялим двором, корчмою та млином. Якщо йти Каштановою алеєю, влітку можна чітко зустріти захід сонця поперед алеї.

Директор «Центру охорони та досліджень пам'яток археології» Полтавської обласної ради В'ячеслав Шерстюк стверджує, що цьому місцю пасувала б невелика скульптура — наприклад, валка чумаків. Як з картини Архипа Куїнджі «Чумацький шлях у Маріуполі».

poltavska-khvilia_xcwi/S8P65DkSR.jpeg
Чумацький тракт у Маріуполі: картина Архипа Куїнджі, 1875 рік

Батькам української Незалежності

Полтава має цілий оберемок пам'ятників, які засвідчують наше російське колоніальне минуле, у нас є скульптури, що відносять нас до колишньої єдиної радянської родини, але ми майже не маємо пам'ятників на честь становлення нашої держави у 1917 році.

Полтавський історик Юрій Волошин вважає, що було б добре увіковічнити або Івана Стешенка, або ж разом усіх полтавців — діячів української революції 1917-1920 рр., бо, як відомо, Полтава й Полтавщина були одним із центрів національного відродження на початку 20 століття й дали модерній Україні дійсно неймовірно багато діячів.

Найвідоміших можна налічити з півсотні. Одразу троє з них були Членами першого Українського уряду: отаман Симон Петлюра (як же без нього), голова ради міністрів Борис Мартос та генеральний секретар освіти Іван Стешенко, на якому ми зупинимось окремо.

Більшовики намагалися стерти з історичної пам'яті цей славетний факт, тому дуже важливо формувати український і притаманний суто нам простір, нехай навіть у старомодній формі й старомодними пам'ятниками.

«Можна сказати, що це не на часі й взагалі це практики попереднього століття, можливо, але такі символи сприятимуть формуванню української ідентичності (вибачте за пафос) в молодих полтавців», – каже історик.
poltavska-khvilia_xcwi/beT2pvzSg.jpeg
Певно найдавніша світлина Київської площі, ще без Зигіна. Фото 1942 року з аукціону Німеччини

«Хай згинеш ти – та з силою новою другі борці полинуть за тобою!»

Ці рядки з поезії Івана Стешенка нерідко стають епіграфом до його життя.

У ніч з 29 на 30 липня 1918 року чоловік з 14-річним сином Ярославом прибули із Києва на вокзал Полтава-Київська. Була глуха ніч, тому візника вони не знайшли, вирішили йти пішки. На одній з вулиць їх перестріли двоє незнайомців, які двома пострілами в голову смертельно поранили чоловіка і зникли, навіть не поцікавившись пакунками.

poltavska-khvilia_xcwi/F8_xtDzSg.jpeg
Фото Івана Стешенка та меморіальна дошка у Великих Будищах

Загиблим виявився перший міністр освіти УНР, соціаліст, який був одним із фундаторів української освіти у роки Української революції. Після створення Центральної Ради був Генеральним Секретарем освіти в уряді. На цій посаді боровся за українізацію освіти в Україні.

Для більшовиків Стешенко із його політикою українізації та відродження національної свідомості був серед ворогів номер один. Одразу після окупації Києва більшовиками, Стешенка було наказано вбити. Щоб врятуватися йому довелося в завірюху пішки тікати із захопленого ворогами міста. Але смерть його наздогнала дещо пізніше у Полтаві поблизу місця, де нещодавно знесли пам'ятник Зигіну.

Завдяки Стешенку маємо сильний збірний образ борця, який загинув, але якому не страшні вороги, бо він знав, що за ним підуть інші борці за українську Незалежність. Коли як не зараз нам потрібні такі герої.

Гнів ірландців

Наостанок хочеться навести приклад пробудження національної свідомости на іншому куточку землі, де також падали пам'ятники, може й з більшим гуркотом. У них є чому повчитися.

В ірландському Дубліні, коли він ще був частиною Сполученого Королівства, у 1809 році побудували 40-метровий британський колоніальний монумент — Стовп Нельсона, на честь британського флотоводця, який розбив французький та іспанський флот під час Наполеонівських воєн, а сам загинув. Це був класичний колоніальний «шедевр». На високому постаменті-колоні стояла скульптура британського лорда. Весь пам’ятник був виготовлена з чорного вапняку, портлендського каменю та граніту одразу. Всередині колони — гвинтові сходи, а безпосередньо під статуєю — оглядовий майданчик.

І з самого моменту свого відкриття пам'ятник на честь англійця, одного з найгероїчніших постатей Британії, до речі, викликав політичні суперечки, та що там, гнів у ірландців.

Усе 19 століття звучали заклики його знести, біля нього відбувалися демонстрації з плакатами страчених британцями повстанців. У одному з ірландських журналів 1936 року був такий заголовок:

«Завойовник пішов, але шрами, які він залишив, залишилися, і жертва навіть не пробує, щоб видалити їх».

Нагадує український постколоніальний синдром, правда?

Стовп Нельсона простояв аж до 1966. Довелося піти на радикальні міри — його підірвали невідомі, на землі опинилася сотня тонн уламків, разом із самою статуєю.

poltavska-khvilia_xcwi/5JnM2vkSg.jpeg

Двадцять років місце пустувало, що туди тільки не пробували ліпити: й фонтан, і нові статуї, й тріумфальні арки, але все мозолило очі. Лише у 1997 році у конкурсі переміг 120-метровий голчастий шпиль з діаметром 3 м біля основи, без жодних доповнень на кінці.

Дублінську голку ще називають пам’ятником світла, буцім то він символізує надію на світле майбутнє, або ж просто через ретельне шліфування тонко відбиває світло, змінює колірну гаму. Як не крути, це приклад грамотного рішення, довгих дебатів та конкурсів.

То що робити у Полтаві?

Зигіна «причепили» нам у Москві, а хто буде замість Зигіна — вирішувати нам самостійно. Слід провести серію відкритих круглих столів для обговорень, щоб прийти до більш-менш спільного знаменника.

Полтава має унікальне планування. Ми звикли ефектно зустрічати сходи сонця на альтанці, тепер нам слід подумати як грамотно використати інший кінець унікальної віхи Соборний майдан-Київська площа, щоб так само ефектно й проводжати заходи сонця. Нам потрібен свій пам’ятник світла. Пам’ятник надії.

Роман Гежа

Ще з рубрики: "Тексти"

Останні публікації

Обговорення

Написати коментар