Фільм «Могила» про російські злочини в Ізюмі: історія створення та вплив на світ

24 лютого у Полтаві проведуть показ документальної стрічки «Могила» про масові поховання в Ізюмі. Над фільмом працювали медійники харківського видання «Gwara Media» та документалісти британської студії S9 Film.

Фільм складний. Дуже чесний та болючий. Але його має побачити кожен. В Україні та за кордоном. Ця стрічка — фіксація одного з найжахливіших російських воєнних злочинів та нагадування світу про те, що зробили окупанти з нашими людьми.

Ми переглянули фільм та поспілкувалися з його творцями, аби показати, чому ця стрічка важлива та який має вплив на світ.

Наразі фільм не планують викладати у відкритий доступ, тож у Полтаві його можна переглянути лише завтра. Показ проведуть 24 лютого о 15:00 в просторі «Pidval» за адресою вул. Героїв-Чорнобильців 4/15. Аби відвідати показ, необхідно попередньо зареєструватися. Це обов'язково.

Окупація Ізюма

Ізюм був окупований з 1 квітня 2022 року до 10 вересня 2022 року. Коли місто звільнили, на його околиці знайшли масове поховання цивільних та українських військових. Похованнями займалися двоє працівників місцевого комунального підприємства.

Після деокупації міста чимало людей розповіли про те, що відбулося в ньому за 163 дні російського терору. Чимало про це вже написали. Розповіли. Закликали світову спільноту відреагувати. Допомогти.

Втім, багато чого ми й досі не знаємо. Наприклад, історії Олександра, який понад рік розшукує свого сина, що зник під час окупації, чи Галини, чия родина загинула від російської авіабомби, скинутої на житловий будинок.

Масове поховання на околиці Ізюма

Фільм розпочинається кадрами, відзнятими з висоти. На них — серед незайманого лісу припорошене снігом масове поховання жителів Ізюма: дерев'яні хрести, вінки, труни та численні ями могил, які залишилися після ексгумації тіл людей.

«Те, що всіх викопають – відомих і не відомих, про це, мабуть, ніхто не думав», – сказав місцевий могильник.

Начальник місцевого райвідділу поліції Дмитро Гринчак показує братську могилу, в якій поховали 17 українських військових:

«Деякі були застрелені, деякі були закатовані, у деяких були зв’язані руки», — говорить Дмитро.

Поховання відбувалися в лісі, на околиці міста. Взимку, в січні, на «кладовищі», з навколишніх дерев нападали руді гілки та голки. Через це здалеку воно виглядає червоним. Кривавим.

У стрічці показують і кадри теперішнього, мирного Ізюма. Автівки на дорогах, природа, діти, школи, домівки — як цілі, так і зруйновані росіянами. Фільм став не просто сповіддю людей, яким вдалося вижити, а й відтворенням хронології подій у місті, коли воно було захоплене окупантами.

Історії героїв стрічки

Фільм безупинно переплітається історіями людей, які пережили період окупації міста: міського могильника Віталія, який закопував тіла загиблих, Галини, яка втратила всю родину внаслідок російської атаки, Олександра, який розшукує свого сина та сподівається, що той живий у полоні, Миколи, який пережив катуваня й смерть свого брата, та родини Сергія з Борової, якого вбили росіяни...

Вони діляться пережитим, говорячи про те, що дії росіян на Харківщині — геноцид.

Фільм неможливо назвати легким. Кожен кадр і кожна історія пробирає до мурашок і змушує перевертатись душу усередині. Та під водночас змушують задуматися: чи вдалося б це пережити зараз? Нам показують імпровізоване сховище, себто, невеликий підвал багатоповерхівки, де виживали близько 30 людей, при свічках та керосинових лампах, сплячи на матрацах та пінопласті. Це складно осягнути через екран.

Один із героїв фільму, місцевий могильник, Віталій, розповідає документалістам, що через постійні обстріли людям не було як поховати загиблих рідних. Тож їм доводилося ховати їх на подвір'ях чи на городах. Люди просили допомоги, відтак він вирішив, що необхідно знайти місце для поховання людей. Ями доводилося копати й під час обстрілів.

«Це було просто масове вбивство. Просто масове вбивство людей», — говорить Віталій.

З розповіді Галини дізнаємось, що люди облаштовували схованки прямо в під'їздах багатоповерхівок. Завали зруйнованих росіянами будинків, де могли залишитися люди, розкопували руками.

Микола — один із тих людей, які на власному досвіді пережили катування окупантів. Чоловік повернувся до матері в Ізюм, аби допомагати їй. Спочатку Микола доглядав за матір'ю разом із братом, але потім той зник. Чоловік загинув. З його свідчень дізнаємося, що окупанти обстрілювали місто щодня. В якийсь момент люди лишилися без світла, газу й води. Микола сподівається, що окупантів, через яких загинув його брат, знайдуть, а винних притягнуть до відповідальності.

Дружині Сергія довелося шукати його, звертаючись до окупаційної влади. Тіло чоловіка знайшли в «ямі», де росіяни катували українців. Чоловіка власними силами поховали його батьки. Його батько нарахував на спині вбитого сина 24 кулі. У Сергія залишилися дружина й п'ятеро маленьких дітей.

«Ми дуже хочемо, щоб їх покарали. Дуже», – говорить мати Сергія.

Люди досі розшукують своїх рідних після деокупації міста

Багато людей зникли й рідні досі не можуть їх знайти. Один із таких мешканців міста — Олександр. Його син Сашко поїхав велосипедом в село, розташоване за 30 км від Ізюма. Після цього рідні його не бачили. Упродовж всього фільму ми бачимо, як Олександр намагається знайти свого сина.

Він розповідає про нього документалістам, їде у Харків, звертається до організації, що займається збиранням і документуванням воєнних злочинів. Журналісти також поїхали до Комарівки, села, до якого їздив Сашко. Чоловік, який виїхав з міста та проживав на той період у селі, розповів, що бачив, як Сашка забрали росіяни. Перед цим вони певний час слідкували за чоловіком.

Злочини окупантів

У фільмі також використовують архівні кадри боїв та пересування військової техніки, аби більш точно передати події, які відбувалися в той період. Творці фільму поспілкувалися з правоохоронцями, які розслідують злочини окупантів. Від них можемо дізнатися про те, що робили росіяни в Ізюмі та найближчих селах.

Бачимо катівні, які облаштували окупанти на території Ізюма. Зі слів Миколи дізнаємося, що ті запроторювали людей у тісні камери місцевого поліцейського відділку, одягали людям мішки та пакети на голови, били людей щодня.

Окупанти тримали місцевих у «ямі». Там вони знущалися над людьми, катували їх, били та погрожували. Їх тримали в «ямі» по кілька днів, а потім доставляли на допити. Про це дізнаємося вже від правоохоронців.

Упродовж усього фільму документалісти відтворюють події, які відбувалися в місті під час його окупації: через розповіді героїв стрічки, розмови з правоохоронцями, які розслідують воєнні злочини, куточки Ізюма та найближчих сіл, де люди рятувалися від росіян.

Фільм створювали разом із британською студією, тож він повністю адаптований для закордонної аудиторії. Всьому світу необхідно побачити на власні очі наслідки російської окупації в українських містах.

Ця стрічка однозначно варта уваги мільйонів людей. Вона — ще один доказ російських воєнних злочинів, які вдалося зафіксувати та показати іноземцям.

Ми поспілкувалися з творцями фільму: оператором Олексієм Єрошенком та головним редактором видання «Gwara Media» Сергієм Прокопенком. Вони й розповіли нам деякі нюанси створення цієї стрічки.

Олексій Єрошенко. Оператор фільму

Робота над стрічкою

Скільки працювали над створенням фільму?

Ми починали працювати одразу, коли з’явилися новини про деокупацію Харківщини. Ми вже були знайомі з партнерською студією S9 Film через минулий проєкт. І в нас була домовленість, що ми в разі чого будемо повідомляти про якісь новини чи ідеї. Сама по собі робота включає в себе не тільки зйомки, а ще й різні підготовчі процеси. Тому, десь із вересня 2022 року, почалася розробка ідеї, концепції, почалося дослідження правозахисних звітів, спілкування з представниками адміністрації, перші поїздки та експедиції в Ізюм.

Це все продовжувалося в такому гібридному стані десь до грудня. А вже в січні 23-го року до нас приїхала режисерка й продюсерка Еллі Уорф з Британії. У січні 2023 року ми почали знімати фільм. Я назвав вересень початком роботи, а початок зйомок — це січень. І зйомки тривали вже до вересня 2023 року.

Працювати над таким фільмом важко

Наскільки складно було працювати над фільмом?

Було складно. По-перше, складно від самого відчуття, коли першими їдеш туди. Моторошно було приїжджати в Ізюм після деокупації. Тим паче, така специфіка (фільму — ПХ.): катування, злочини, ми відвідували катівні в Ізюмі разом із поліцейськими. Також був постійний ризик, аби не наступити ні на яку міну, втрапити в розтяжку чи ще кудись, побоювались цього.

Але потім викрився і зовсім інший аспект, якого я не очікував: коли ми почали знімати інтерв'ю з героями, коли знайомилися. Розповіді героїв про своїх вбитих родичів, як катували їхнього сина чи ще щось, такі історії було дуже болісно чути. Це все залишається в пам'яті та в душі.

Також був момент, коли ми знімали рефрижератори з тілами загиблих людей. Там важко було й психологічно й фізично. Від запаху, від самого факту, що ти поруч з цими тілами...це важко морально й фізично.

Чи були моменти, від зйомки яких Ви були готові відмовитись?

Були певні моменти, які було морально важко знімати. От саме етично важко знімати. Ти почуваєшся доволі неправильно, коли знімаєш перепоховання цілої родини, яку вбило авіаударом. Вони були поховані в мішках у масовій могилі, і от їх вирішили перепоховати нормально на цвинтарі. Збирається багато людей, родичі, ця вся процесія поминальна, а ти стоїш з камерою. Це відчувається трохи цинічно.

Доволі неприємно бути на такій позиції, бо ти завдаєш якоїсь ретравматизації людям, питаєш про якісь незручні речі. Але не доходило до такого (до відмови у зйомках, — ПХ.) жодного разу. Тому що ти розумієш, для чого це робиться.

Чи залишали якісь кадри поза фільмом?

Олексій розповів, що деякі моменти у фільмі не показали, оскільки для героїв вони були дуже особистими, а залишати їх у стрічці було б недоречно

Висновок, якого ми дійшли — в зйомці, особливо в документалістиці, краще за все зняти щось, а потім вже обирати використовувати це чи ні. Фіксувати все, що бачимо. Якщо це активна, динамічна подія, чи напружений момент, то професійні документалісти просто не вимикають камеру.

Чи працювали раніше над створенням документального фільму?

Цей фільм — перша документальна стрічка такого рівня для Олексія та команди видання «Gwara Media» загалом. Чоловік розповів, що вони з командою вже співпрацювали із британською студією, коли створювали інший фільм про перші тижні повномасштабного вторгнення.

Для нашої команди — це другий фільм. Хоча, якщо порівнювати, то перший був 20 хвилин, а цей іде годину. Той фільм знімався місяць, а цей вже рік. Зовсім інший масштаб і з моїм попереднім досвідом не порівняти. Це була велика професійна робота. Ми дуже раді, що змогли зробити такий свій внесок.

Вплив фільму на іноземців

Фільм транслювали за кордоном?

Так. Він в першу чергу мав прем'єру саме на британському ринку. Прем'єра була на телебаченні — найбільшому комерційному мовнику, каналі ITV. BBC там найбільший суспільний мовник, а ITV — комерційний. Після цього фільм перейшов у безкоштовний вільний доступ в онлайн-сервісі цього каналу. В інтернеті тепер можна дивитися цей фільм у Британії.

Плюс ще був показ з обговоренням у Лондонському Frontline Club. Це дуже культове й значиме місце. Нам було важливо показати його саме там, бо це важливе й авторитетне місце для журналістів-документалістів.

Це було першочерговим задумом — показати закордонній аудиторії те, що в нас відбувається. Масове поховання виявили у вересні 2022 року, фільм вийшов у листопаді 2023 року, але виявилося, що для закордонної аудиторії вийшов у той час, коли це було потрібно. Наш фільм більше поза часом, у ньому постають більш глобальні питання. Закордонна аудиторія дуже вразлива до цього фільму. Ми дуже хочемо, щоб цей фільм показали і в інших країнах.

Як фільм має вплинути на людей?

Цей вплив багатовекторний. У першу чергу є різні аудиторії впливу. По-перше — це люди, які вже безпосередньо залучені в процес, який відбувається у фільмі, намагаються вирішити проблеми. Це правозахисники чи правоохоронні органи, активісти. Вони як співтворці цього фільму, відчувають, коли ми знімаємо цей фільм і показуємо цю роботу, відчувають, що це не просто так. Що люди цінують їхню роботу, що це має значення для суспільства.

Інша категорія людей — це люди, які безпосередньо зазнали цієї біди. Це жертви, постраждалі, родичі, свідки. Це дає їм надію. Як сам процес спілкування і зйомок, так і фінальний результат. Це дає їм відчуття, що вони не самі, їх чують і підтримують, дає надію, що справедливість може настати і винних можна покарати.

Також інша категорія — люди, які мають сторонній вплив на цю проблему. На мою думку, це власне і є закордонна аудиторія. Коли ми показуємо цей фільм, люди дуже сильно проникаються цією історією. Вони потрапляють у такий вразливий стан, коли є дуже сильна емпатія наприкінці фільму. Вони хочуть зробити щось більше, хочуть якось посприяти. Вони підходили до нас після фільму й запитували як ми можемо допомогти, що можемо зробити. Саме в цей момент з'являється оце вікно можливостей, заклик до дії, від найменших кроків на кшталт поширення інформації чи допомоги українським благодійним фондам, так і безпосередній тиск на своїх політиків, аби ті приймали відповідні рішення, постачали більше зброї.

Вплив фільму в основному зводиться саме до того, щоб нам, наприклад, постачали більше зброї. Наприклад, це побачили звичайні британці, які обурилися фактом російської агресії та створили ще більший суспільний запит на те, щоб їхня влада підтримувала Україну, аби зупинити цей геноцид.

Чим для Вас є цей фільм?

Для мене цей фільм — важливе свідчення поза часом про історичні події, які розгорталися й розгортаються досі на теренах нашої землі. Це не просто історичний документ, це ще й дуже емоційна історія про людей.

Вона дає надію на те, що все-таки зло буде покаране. Ми зафіксували злочини, почали розслідувати, хто може бути до них причетними, і маємо надію, що в результаті це призведе до того, що справдливість буде досягнута. От таким для мене є цей фільм.

Сергій Прокопенко, головний редактор видання «Gwara Media»

Герої стрічки та відмови від зйомок у фільмі

Як вдалося знайти героїв стрічки?

Героїв стрічки знайти складно, тому що їх немає. Вони виявляються потім, коли ви вже знімаєте кіно. Для того, щоб їх знайти, необхідно поспілкуватися з десятками й сотнями людей, з якими ми й спілкувалися, з якими ми радилися, з якими досліджували контексти. Деякі з них і стали героями фільму.

Що мені подобається в документалістиці — на початку ти не знаєш, хто буде героєм фільму. І тільки вже в розробці історії, збору величезної кількості даних, вони стають героями.

Чи були люди, які відмовлялися від зйомок у фільмі, оскільки не були готові говорити про пережите?

Дуже багато не хотіли розказувати свої історії. Десятки людей не хотіли розказувати, родичі не хотіли розказувати свої історії, та й досі не хочуть. У нас є ці контакти, але ми поки не можемо їх вмовити розказати нам свої історії.

Ми хотіли б розказати їхні історії, і ми намагаємось задокументувати їх. Будемо пробувати далі доспілковуватися з ними. Зокрема, це (страх розповідати про те, що відбувалося в місті під час окупації, — ПХ.) пов'язано з тим, що частина людей досі боїться можливих колаборантів чи повторної окупації, або не хоче ризикувати, бо боїться за своє життя, або ж знаходиться в страшному-страшному стресі.

Але проблема в тому, що, якщо про це не говорити, то це забуватиметься. І ми боїмося, щоб це не забулося. Тому ми раді, що створили цей фільм. Тому що те, що створено в фільмі, по суті, записано назавжди.

Співпраця з іноземними журналістами й керування створенням фільму

Чи складно було працювати з іноземними журналістами?

З іноземними журналістами абсолютно нескладно працювати. Ми мали багато досвіду роботи з іноземними журналістами як редакція. Вони абсолютно нічим не відрізняються від наших. Єдине, що може заважати, це мовний бар'єр, але у нас всі редактори і значна частина команди знають англійську, тому це не було проблемою.

Мало того, outcome для мене після повномасштабного вторгнення — це те, що українські журналісти такі самі. Вони мають такі самі проблеми, такі самі переваги, а може і якісь інші. Тому що ми — українці. Ми тут на своїй землі й знаємо глибші проблеми. Це точно не про проблеми співпраці, а про переваги.

Як Ви керували процесом створення фільму?

Керування фільмом було дуже складне та інтенсивне, пов'язане з довгим часом виробництва фільму. Є документальні фільми, які робляться декілька тижнів, а цей фільм робився майже рік.

Перша ідея про його створення з'явилася влітку 2022 року, коли було відомо, що відбувається, були помітні перші знаки того, що відбувається на окупованих територіях Харківщини, зокрема в Ізюмі, яке було одним із ключових міст боїв. Бої там тривали місяць, і ще шість місяців воно було в окупації.

Ми почали збирати інформацію, шукати довідки, інформацію про людей, волонтерів. Потім почали пропонувати нашим знайомим, партнерам, з ким ми могли б зробити цю історію, тому що розуміли, що сил у нас буде недостатньо, або буде дуже важко їх знайти на такий продукт. Але ми хотіли хоч одну системну історію розказати з харківського регіону. І це місто здавалося нам місцем найбільших воєнних злочинів.

У грудні 22-го ми дізналися, що телевізійний канал ITV зацікавився цією історією і запропонував зробити тизер фільму, аби зрозуміти про що йде мова. У січні 23-го до нас перший раз приїхала продюсерка з Британії. Ми працювали близько двох тижнів у Ізюмі: зустрічалися з людьми, досліджували, і вже з цього ми робили тизер. Ми продовжували робити, і наша тактика була така: ми постійно були тут, у будь-який момент ми могли поїхати на будь-яку зустріч, на будь-яку подію, тому що активні бойові дії тривали, а колеги обробляли відзняті матеріали за кордоном.

Вони приїхали в червні 2023-го, де ми спланували велику кількість зйомок і два тижні знімали. Вони поїхали, і ми все літо знову знімали. До жовтня теж ми знімали, потім вони знову приїхали на два тижні. І по плану, який ми розробили, вони дозняли деякі матеріали. Тому фільм – це такий гібрид українських зйомок та зйомок наших колег, з монтажем і продюсуванням двох країн.

Чи вдалося у стрічці показати все, що планували, чи якісь моменти вирішили не висвітлювати?

У стрічці неможливо показати все, тому ми показали те, що планували. У фільмі фігурують слідчі, які розслідують російські воєнні злочини. Нам вдалося показати частину, і це дуже важлива частина. Але, насправді, слідчі в Україні роблять значно більшу роботу, аніж ми думали: аналітичні бази даних, як вони виглядають, як розшифровують російські воєнні частини — це не показана частина їхньої аналітичної роботи.

У них є величезні бази даних з надсучасними програмами і я зрадів, що це робиться не «на листочках». Ми цього не показали, нам не вдалося це зняти, цю зйомку відмінили. Це єдине, що не вдалося показати. У СБУ є гігантська аналітична система, де вони записують кожен доказ про дії російських військових на території України, які вони знаходять. Це дуже важлива робота і ми хочемо сказати що це є і ми раді, що ця робота виконується.

Фіксація воєнних злочинів росіян через фільми

Чи плануєте ще створювати фільми про воєнні злочини, які скоїли росіяни на Харківщині?

Плануємо. Я не можу сказати, що ми створюємо саме фільми про воєнні злочини росіян. Ми створюємо стрічки про порушення прав людини і документалістичні жанри.

Ми б хотіли ще знімати фільми або документальні серіали, але, на жаль, зараз у нас немає ресурсів на це. Ми б з радістю робили це ще.

Ці роки були дуже важкі, цей фільм був дуже важкий. Нам доводилося бути і в катівнях, і на місцях масових поховань, і спілкуватися із жертвами, і відвідувати рефрижератори з тілами людей. Тому ми вирішили, що цей рік будемо займатися популяризацією цього фільму, його показами і промоцією.

29 вересня цей фільм номінували у Великій Британії на премію Royal Television Society Award, одну з найстаріших телевізійних премій Великої Британії. 29 лютого ми дізнаємось, виграли чи ні.

Чим для Вас є цей фільм, та як, на Вашу думку, впливатиме на документування воєнних злочинів росіян?

Для мене цей фільм і є документом. Документом епох, історичний фільм про злочини російської армії, який ми вже показали на три мільйони людей у Великій Британії і продовжуємо його показувати. Цей фільм містить факти і вони не дуже радісні, як ви розумієте. Там (серед загиблих від рук окупантів у Ізюмі, — ПХ). є люди, яким росіяни вистрелили в голову, яких катували. І це довели слідчі. Це жахливо. Всі ці люди загинули від рук росіян.

Дані там такі, що люди гинули і від пострілів ракет. Саме ці деталі було цінно дізнатися. Тобто це все зробили росіяни, але різним чином. І це різноманіття жахів може навіть і важливіше знати. Взагалі будь-які факти завжди важливіші за деталі, бо це узагальнення, бо це показує реальність.

Тому це є документом, історичним фільмом. Це фільм міжнародного рівня, міжнародного потенціалу. А ще дуже важливо, що він занурює в історію глибоко. Що він не як новини про те, що щось сталося. Він показує контекст.

Показує контекст догостроковий, показує багато нюансів цього всього процесу, як відновлюється зокрема справедливість. Не тільки як вона порушується, а і як відновлюється. І показує людей, які вірять і шукають шляхи на майбутнє. Ось що цей фільм для мене. Це історична пам'ять глобального рівня. Не думаю, що є ще документальні фільми такого рівня саме про це місто.

Моменти, які було складно витримати під час зйомок і створення фільму

Під час (зйомок— ПХ.) цього фільму, коли я досліджував цю тему... Найстрашнішою картиною було навіть не масове поховання... Страшним був запах з рефрижератора.

Ще найстрашніше, що я побачив за цей час, це мати чотирьох дітей. Її чоловік був з Ізюма. Він захищав Ізюмщину і загинув. Я випадково прийшов до них на поминки. У них було четверо дітей. Вони дійсно любили один одного. І те, як вона плакала, і те як вона дивилась, як вона виглядала, коли згадувала про нього... У них на столі стояла картина цього чоловіка. Діти ходили по кімнаті, а вона сиділа, пила чай. І найважче для мене було бачити глибину горя в її очах. Я такого ніколи не бачив. І це було, мабуть, найстрашніше, що я бачив, за цей фільм.

Друге, це — запах. А третє найстрашніше, що я бачив у фільмі — це фотографії загиблих людей, яких фотографували люди, щоб потім їх ідентифікувати. Нам потрапив в руки цей архів, і ми могли побачити, від чого померли ці люди і як саме їх хоронили. Це було дуже страшно.