Звільнений Ізюм — масові поховання, катівні та 80% зруйнованої інфраструктури (фото, відео) 18+

Братські могили, катівні, навпіл розірвані ракетами багатоповерхівки, підірвані мости та поодинокі мовчазні жителі — Ізюм оговтується після майже пів року російської окупації.

Матеріал містить фото та відео, що можуть розтривожити особливо чутливого глядача — зокрема відверті сцени смерті, насилля та наслідків воєнних злочинів росіян

Ізюм окупували 1 квітня. До цього часу росія завдала 476 авіаударів по місту. Звільнили місто 10 вересня. Українське місто перебувало в окупаціїї п'ять місяців десять днів, або ж 163 дні. Усі жителі, з якими вдалося поспілкуватися, в один голос кажуть: ніхто не очікував стрімкого звільнення, яке сталося фактично за одну ніч.

В деокупований Ізюм ми починаємо збиратись одразу як стало відомо, про те, що наші військові взяли місто. Десятки листів і понад сотні дзвінків у всі можливі пресслужби та держструктури, погодження дозволів, звірка акредитацій. «Полтавська хвиля» потрапляє в місто двічі. Одразу після звільнення 13 вересня ми заїжджаємо зі сторони Слов'янська. Тут ще валяється розбита російська техніка, на дорогах немає цивільних, а подекуди зустрічаються напівзотлілі трупи покинутих на призволяще «мисвоїхнєбросаєм» росіян.

У саме місто, в якому ще йдуть зачистки, їхати не ризикуємо. Повертаємось уже за чотири дні, коли потрапити в місто можна вже офіційно. Паралельно збираємо свідчення бійців, які безпосередньо звільняли місто в авангарді контрнаступу.

«Нарешті ми будемо йти бити цю мерзоту» — бійці ЗСУ про спецоперацію

Військові, що провели спецоперацію, заявляють — готувалися довго та ретельно. Хоча думали, що повернути український прапор буде складніше. Насправді ж росіяни просто втікали, залишаючи техніку, амуніцію та боєприпаси.

«Вони, можливо, й очікували наступу, але точно не думали, що він буде настільки серйозним та масштабним», — каже боєць 25-ї окремої повітрянодесантної Січеславської бригади Микола.

Операцію провели взірцево — кожний боєць точно знав, що йому робити. Найскладнішими були перші кількасот метрів багатокілометрового наступу. Але для вагань не було часу.

«"Нарешті" — ось моя емоція. Нарешті ми будемо йти та бити цю мерзоту», — каже боєць із позивним Пфайзер.

Усього за два дні військові просунулися на кілька десятків кілометрів, знищуючи живу силу ворога, зброю та перерізаючи логістичні ланцюги.

Бійці 25-ї окремої повітрянодесантної Січеславської бригади пробивали «коридор» до міста, тож першими вийшли на околиці Ізюма. Розповідають, що спочатку працювали артилеристи — знищували позиції окупантів та обстрілювали тил. Після цього піхота проривала «коридор».

«Ми рухалися не лише трасами, але й в обхід. Тому росіяни просто не встигали. Пробивати коридор було складніше — там вони чинили самоорганізований опір. А на етапі зачистки Ізюма у них була вже повна дезорганізація», — каже один із бійців Вʼячеслав.

Лінія фронту настільки швидко змінювалася, що росіяни просто не могли використовувати артилерію. Тож утікали, не встигаючи забрати навіть техніку. Тепер облишені машини захищатимуть Україну, кажуть військові, — залишилося лише знищити російську символіку та провести технічний огляд.

Успішно проведеній спецоперації бійці були раді не менше ніж цивільні. Адже для Ізюма окупація та обстріли скінчилися назавжди — армійці загнали росіян далеко, тож боятися нічого.

Передчуваючи втрати, російські військовики намагались дезертирувати в будь-який офіційний і не дуже спосіб.

Діти, жінки, військові та цивільні — в Ізюмі виявили масове поховання

Проте дочекалися українських військових не всі. Коли звільнили місто, поблизу одного із місцевих кладовищ виявили масове поховання цивільних та військових.

Ця локація посеред лісу обабіч центрального ізюмського цвинтаря в нашому переліку одна з перших, адже головна мета — документувати воєнні злочини росіян.

Старе міське кладовище, яке місцеві прозвали Шекспірівським (поруч одойменна вуличка) розмістилося в досить затишному, вибачаємось за порівняння, місці — серед густого соснового лісу на самісінькій околиці міста зі сторони Харкова. Саме неподалік від старого комунального цвинтаря правоохоронці віднайшли місце масового поховання людей. Там нарахували 445 могил мирних людей та одну братську, у якій лежали сімнадцятеро військовослужбовців 93-ї бригади.

Атмофсфера навколо лісу еклектична. При дорозі стоїть великий продуктовий рефрежератор. Позаяк в Ізюмі немає електрики, тіла звіддси перевезуть. Навколо снують журналісти, судмедексперти та правоохоронці, які ненадовго вирвались з місця злочину. Хтось нервово курить, хтось мовчки сидить, втупившись в одну точку десь за горизонтом. Хтось намагається жартувати:

«Журналісти, ей, ви спізнились — всіх вже викопали...», але переловивши наші погляди спохоплюється та пояснює куди йти.

Похованнями займалися двоє працівників профільного комунального підприємства, що не покинули місто. Слідчим копачі розповіли, що трупи привозили як російські військові, так і рідні померлих, загиблих. Усього дві людини на ентузіазмі працювализ сотнями загиблих.

Похованнями людей займались двоє місцевих працівників комунального підприємства. Щоб людей після звільнення міста було легше ідентифікувати, Віталій нумерував хрести на всіх 445 могилах.

На дерев'яних хрестах — номери, лише на деяких — прізвище, ім'я, дата народження та смерті. Тому, щоб ідентифікувати тіла, потрібно провести ексгумацію. Цим десяток слідчо-прокурорських груп займаються з 16 вересня. У кожній групі — надзвичайники, слідчі, прокурори, судово-медичні експерти та криміналісти.

Місце поховання суцільно обмотане червоно-білою стрічкою. Поліціянт попереджає — територія може бути замінована, тож за стрічку заходити — зась. Утім, побачивши суцільно втоптаний пісок, розуміємо, що то лякалка для журналістів, які плутаються під ногами в експертів. Перекидуємось кількома словами з працівниками, домовляємось про співпрацю та проходимо всередину. Видовище не для слабодухих, тож, якщо маєте слабкі нерви, краще прогортайте матеріал до наступного блоку.

То тут, то там лежать білі та чорні мішки для перевезення трупів. Деякі порожні, на інших вже висять бірки. Підписаних мало — на більшості короткий надпис: «тіло невідомого». В повітрі стоїть стійкий аромат вологого піску, перепрілої хвої та нещодавно спиляної сосни. Але триває це недовго. Поруч із нами з могили дістають тіло жінки, загорнуте у чорний пакет. Босі ноги міцно зв'язані мотузкою. З могили поруч — ще одне жіноче тіло. «Навколо шиї міцно зав'язаний шарф» — вголос фіксує криміналістка.

Перший подув вітру одразу ж міняє безневинні природні пахощі на солодкавий гнилістний запах старого гною, фекалій та давнішнього трупа. Попри те, що сам вигляд не викликає в бувалих журналістів ані огиди, ані подиву, запах, проникаючи у ніздрі, одразу ж підіймає вгору вміст шлунків — рефлекс безумовний та неконтрольований. Хтось тягнеться в рюкзаки по забуті з ковідних часів маски, хтось навіть намагається заткнути ніздрі недопалками стіків та сигарет. Очі починає різати, набігають сльози. Ми готувались до такого, тож у хід одразу йдуть м'ятні льодяники — часу на емоції та фізіологію немає. А от судмедексперти, здається, до запаху вже звикли. Працюють без распіраторів, при тому, що кожне тіло мають детально оглянути: описати кожен елемент одягу та по можливості пошкодження.

Уже тут, ще до проведення судово-медичної експертизи, фахівці фіксують сліди насильницької смерті:

«Наприклад, у військовослужбовця із братської могили були зв'язані за спиною руки. Ми розуміємо, що це неприродно; також одне тіло цивільної особи було із мотузкою на шиї, були переломи рук та ніг, досить багато тіл з мінно-вибуховими травмами, осколковими пораненнями. Знайшли тіло чоловіка з численними колото-різаними ранами. Тобто ознаки насильницької смерті є, однак про факти катувань я говорити не можу до закінчення судово-медичної експертизи», — розповідає Євгеній Соколов.

Адже судово-медичний експерт не завжди на місці може встановити сліди насильницької смерті — тіла задовго пролежали в землі. Відтак їх відвозять до моргу у Харкові, де й проводитимуть експертизу.

Наразі невідомо, чи це єдине місце масових поховань в Ізюмі, позаяк місто деокупували всього кілька днів тому. Тож територію ще потрібно перевірити, попередньо розмінувавши.

Окупанти організували шість катівень

В Ізюмі російські військові організували шість, наразі відомих, катівень, де знущалися з українців. Одна із них — у будівлі центру надання адміністративних послуг. Окупанти зайняли приміщення та перетворили його на «отдел полиции», навіть вивіску чи то виготовили, чи то привезли з собою. Перше враження, коли потрапляємо всередину — дитячі рольові ігри. Росіяни просто гралися в екзекуторів в кращих традиціях НКВД.

З-поміж іншого, судмедексперти та поліціянти тут знайшли сокиру, металева частина якої у крові, а топорище зламалося, ймовірно, від сильного удару. Для знущань використовували ще й палиці, зброю, та електродроти, які також після відступу залишили «в отделе». Фахівці припускають, що для тортур використовували й підвальне приміщення — маленьку кімнату, двері до якої зачиняються та відчиняються лише з зовнішнього боку.

На стіні «отдела» — список: «их разыскивает полиция» з переліком українців, що потрапили до катів у немилість. Поруч — бланки для заяв та збору особистих даних жителів міста.

Так, наприклад, прийняли тут і заяву місцевої мешканки «щодо російських військових, які її обікрали. Однак «хід» цьому розслідуванню чомусь так і не дали.

Наразі приміщення катівень обстежують слідчі — збирають усі докази воєнних злочинів окупантів та шукають інформацію, що дасть змогу відновити картину того, що відбувалося під час окупації та встановити винних.

«Ми місяць хліба не бачили» — місцеві про те, як виживали в окупації

80% міста — знищено. Крамниці, банки, навчальні заклади, аптеки — усе або зачинене, або зруйноване, або постраждало від мародерів. Центр міста спалено вщент.

Раніше в Ізюмі жило понад 46 тисяч людей, залишилося близько 10 тисяч — майже всі виїхали, а близько тисячі, за попередньою інформацією, загинули внаслідок бойових дій або були вбиті росіянами.

Порожні будинки зяють ребрами перекриттів кріз величезні дірки від бомбардувань та артобстрілів. З напіврозвалених квартир відкриті світові стоять залишки меблів, а з ними тисячі історій їхніх мешканців.

Ми прямуємо до міської ради. Утім дорогою зачіпаємось поглядом за один з багатоквартирних будинків. На відміну від низки інших тут чути людей. Заходимо у двір.

Тут на два під'їзди залишилося лише дві сім'ї. В одному під'їзді живе Тамара зі своїм сином, в іншому — подружжя пенсіонерів. Тамара розповідає, що провела всю окупацію в Ізюмі: спочатку жили у підвалі сусіднього будинку, боячись постійних обстрілів — «Щойно вийдемо — приліт, назад біжимо». Коли місто окупували й росія перестала стріляти, повернулися до квартир. Учотирьох охороняли будинок від мародерів та російських військових. Останні періодично заходили та шукали квартири, власники яких виїхали.

Якщо житло мали, хоч і без світла та води, то брак їжі відчували гостро.

«Ми місяць хліба не бачили. На тій стороні річки давали гуманітарну допомогу. А у нас міст перебитий, тож до нас ніхто не приїжджав. Жодного магазина не було, аптеки, ринок, перукарні, банкомати — усе розбили, нічого не працювало. Ані їжі, ані шампуню не було де купити».

Готували їжу на багатті біля будинку. Їли раз на день. Снідали та вечеряли переважно чаєм. Навіть російську гуманітарку сюди майже не завозили — лівобережний Ізюм, а це більша частина міста залишився відрізаним від світу після того, як підірвали останній міст. Тому їли що було в запасах, подеколи обмінювались з іншими на імпровізованих бартерних базарах.

Про це Тамара розповідає спокійно. А от коли мова заходить про сина, починає плакати:

«Росіяни ледь його у мене не забрали... Забігли у квартиру — «вы двое, на выход». Потім тільки синові сказали підійти. А я ж мати — слідом за ним біжу. Один військовий почав стріляти з автомата, кричав «бандери». Я плакала і молилась. А другий військовий на це все дивився, а потім мені каже — «Мамаша, забирайте сына и уходите, только сидите дома и не высовывайтесь».

Після цього військові приходили ще кілька разів — перевіряли документи, роздягали сина та шукали татуювання на тілі. Але не забрали. «От якось так і жили».

«Нас з бабушкою кілька разів ледь не вбило, — розповідає Віктор. Він давиться клубком, який підступає до горла разом зі сльозами, що набігли на очі. — Зв'язку не було, щоб подзвонити дочці та онукам, яких ми встигли спровадити в Полтаву, ходити треба було на гору Крем'янець. Там постійно прильоти були: гради лягали, урагани, касети. А ще розкидали міни-хлопушки, лєпєсткі. Ми їхали і навколо нас почали падати гради. Скрізь навколо нас, а на нас та машині - жодної подряпини. Я не знаю як так вийшло», — розповідає Віктор.

Не менш складно згадувати про пів року в окупації й корінному ізюмцюРоману Шабленку. Його ми зустрічаємо неподалік у сусідньому дворі, коли він виходив із гаража. Він ще 5 березня вивіз дружину з дітьми у Слов'янськ, звідки вони поїхали за кордон. Сам залишився тут, адже мама майже не ходить. Каже, спочатку страждали від постійних обстрілів, коли ж росіяни зайняли місто — від мародерства та жорстокості.

«Тут винесли все що можна. Тягнули все: від машин до одягу, навіть дитячі іграшки забрали. У нас забирали документи, змушували відпрацьовувати. Люди працювали за їжу».

Кожний день чекав визволення, але деокупація була для нього майже несподіванкою.

«Ніхто не очікував, що нас звільнять. У нас же зв'язку не було — усе глушили. Щоб зателефонувати, доводилося виходити на гору Крем'янець. Кілька разів люди гинули там — прилітали гради, касети, міни. У ніч, коли вони виходили з міста, все підривали. Біля мене були ЛНРівці — вони підірвали свій склад. Я маму одягнув, сказав, щоб збиралася — думав, як можна виїхати. А потім стало тихо. Ранком дивлюся, а сусіди уже тягнуть все, що їсться та п'ється, щоб відзначити. Потім побачив наших хлопців на Крем'янці».

Хоч місто і звільнили, умов для проживання тут немає. Тому дружина з дітьми поки що залишиться закордоном. Повернуться в Україну не раніше ніж наступного року.

Не менш несподіваним звільнення стало і для ще однієї містянки — Надії.

«Як пережила окупацію? Хрєново! У підвалі сирому, пильному та темному. Під землею була до квітня, бо нас бомбили щодня. Коли росія зайшла, стріляли, але я могла повернутися додому у квартиру, бо авіаційних обстрілів не було вже. Я так боялася, що протягом усієї окупації сиділа біля під'їзду. Почала виходити тільки коли наші прийшли. Як дізналася, що Ізюм звільнили? Просто зранку раптом тихо так стало. Я вийшла, дивлюся, а там наші хлопці прийшли».

Пережила окупацію, замкнутою у квартирі, й 83-річна Марія Іванівна:

«Я сама залишилася під кулями. З хати не виходила. Тут ні світла, ні води — таблетку нічим запити. Люди готувати на багатті, приносили мені у банках їжу. Коли сильно бомбили, ми жили у бомбосховищі. Одного разу мене ледь живу забрали до лікарні. Там я лікувалася півтора місяця — дякую нашим лікарям, що вижила».

Зараз людям, що пережили окупацію, допомагають волонтери з усієї України. Так, в Ізюм привіз гуманітарку Володимир Затайдух — керівник громадської організації «Дорожний контроль Вінниця». За його словами, він волонтерить з перших днів повномасштабної війни, працює з військовими.

«Військові, які звільняли Ізюм та Балаклію, сказали, щоб ми привезли цивільним людям їсти та теплих речей. Ми завантажили чотири "буси", приїхали у супроводі військових, щоб роздати людям. Мене ситуація здивувала, адже скрізь є інформація, що волонтерки дуже багато, але люди дійсно потребують допомоги. Я вважаю, що ми повинні підтримати ще й державу, показавши людям, що усі міста їх підтримують. Усі регіони України об'єднуються і разом ми займаємося корисною справою».

Нині гуманітарну допомогу завозять до міста щодня, сказав міський голова Ізюма Валерій Марченко. Роздають жителям харчі, ліки, засоби особистої гігієни, теплі речі. Але, щоб оговтатися від окупації, місту знадобиться чимало часу. Одна із серйозних проблем, що заважає ізюмчанам уже зараз повертатися додому — відсутність газу та води. У місті вже розпочали роботи з відновлення комунікацій, але більшість мереж розбомбили. Тому влада не знає, скільки часу займе відновлення.

Якщо ж говорити про відновлення інфраструктури, то ці роботи можна буде повною мірою розпочати уже після закінчення війни. Люди тим часом скаржаться на мера — говорять, що почуваються покинутими. У місті, де зовсім немає зв'язку, міський голова після звільнення навіть не ініціював зборів мешканців, не говорив з людьми. Міцеві не знають, що робити, де брати гроші та як жити далі. Кажуть, що мер назвав усіх, хто злишився тут, колаборантами.

Межа між життям і смертю — тонша, ніж можна уявити

Відзначили про себе ще одну особливість Ізюма. Зазвичай у покинутих містах багато покинутих тварин, які бігають у пошуках їжі. В Ізюмі котів і собак лишилось дуже мало. Не насмілюємось навіть припустити, що могло статись із тваринками в місті, де місяцями не було їжі.

Доходимо до центру. Тут все має еклектичний, якийсь навіть сюрреалістичний вигляд. На фоні згорілої та зруйнованої міськради катаються на велосипедах та роликах діти — нині почуваються у безпеці, тож батьки нарешті випустили їх гуляти. Вперше за пів року вони вийшли далі укриттів та своїх подвір'їв. Поруч на лавицях у затінку дерев сидять люди різного віку. Імпровізований майдан, на якому люди обмінюються новинами: хто лишився, хто виїхав, а хто, на жаль, уже пішов у засвіти. Без світла та зв'язку це зараз єдиний спосіб обмінюватись інформацією — з вуст в уста. Тут же обмінюються інформацією де яку гуманітарку можна отримати.

Попри руйнування, невизначеність та страх — життя в Ізюмі триває. Місто вже ніколи не буде таким як раніше, адже ніколи не будуть такими як були люди. Пам'ять про звірства «братніх» народів залишиться в крові кожного ізюмця, як, власне, й кожного українця і з ненавистю буде передаватись з покоління в покоління на генетичному рівні. Не дай бог нам колись усе це забути.

Над матеріалом працювали:

Анастасія Мацько та Віталій Улибін Фото: Станіслав Пантелей Монтаж: Денис Шевченко Дизайн обкладинки: Роман Нікітченко