Українські супергерої — захисниці та захисники країни: що ми знаємо про них?

14 жовтня в Україні вшановують захисників та захисниць, які боронили та боронять нині українців та нашу державу, її територіальну цілісність та суверенітет. Сьогодні це свято особливо значуще у зв’язку з повномасштабним вторгненням росії на територію суверенної України.

Цього дня ми віддаємо шану українським героям, тож «Полтавська хвиля» розповість історії наших земляків та землячок, які боронять Україну, кожен на своєму фронті.

Максим Михайлик — 24 лютого повернувся з Польщі, аби захищати свою країну

Максим Михайлик — працівник складу Amazon у Вроцлаві у мирний час, солдат 68 Єгерської бригади аеророзвідки нині. Не планував повертатися в Україну, але сповіщення в телеграмі 24 лютого переконали його у зворотньому.

Шлях на фронт для Максима проходив через кілька інстанцій, та, врешті, він потрапив до військкомату.

«Коли я тільки приїхав в зону бойових дій, то я присів. Я заходив до приміщення і отак присів, злякався», — так Максим розповідає про свій перший день на війні.

Для Максима передусім наша перемога це повернення окупованих територій, відшкодування репарацій, розвал рф у вимірі її ідеології та ставленні до України.

Максим впевнений, що нам усім необхідно працювати на перемогу, та не забувати радіти життю, наскільки це зараз можливо.

Олена Чикурова — медикиня, що з першого дня повномасштабного вторгнення боронить Україну

Олена Чикурова — до війни директорка благодійної організації «Світло надії», нині — медикиня 18-ї окремої бригади армійської авіації. До військкомату Олена прийшла 24 лютого, а після — до потрібної військової частини.

До повномасштабної війни Олена не хотіла жити в Україні, і в Полтаві зокрема. Зараз вона точно розуміє, що це її країна та її місто.

Олена не приховує, що на війні психологічно складно. Інколи в голові думки не «за протоколом».

«Коли ти біжиш на поле бою, тебе, зазвичай, вбивають. Медиків небагато, і втрата одного медика — це означає мінус 10 інших життів».

Бачити, як помирають та гинуть люди, — те, чого боїться жінка.

«Це психологічно дуже важко. Це те, до чого я не звикну ніколи, і це, мабуть, те, чого я не хочу бачити».

Позивний «Фаберже» 24 лютого розірвав рапорт на звільнення зі служби та повернувся на передову

Військовий 93-ї ОМБр «Холодний Яр» на війні з 2014 року. До повномасштабного вторгнення подав рапорт на звільнення зі служби, але на ранок 24 лютого розірвав його та повернувся на фронт.

Чоловік зізнається, що зараз страшніше, ніж було у 2014 році, адже нині більше авіації, «Ураганів», «Градів», артилерії.

«Вони розбивають мій дім. Треба їх розбивати. Вони загарбники», — так воїн пояснює свою мотивацію повернення на фронт після поранення та полону.

Ганна Білаш — медикиня з позивним «Кіпіш», витягала військових з-під обстрілів

Ганна Білаш — старша бойова медикиня підрозділу «Одін». Вона рятувала життя бійців, витягуючи їх з-під обстрілів. Інколи військові прив'язували Ганну до дерева, аби лиш вона не потрапила під ворожі обстріли та залишалася у відносній безпеці.

«Робиш те, що мусиш робити. Хлопці ругаються. Одного разу навіть до деревини прив'язали, щоб не пішла під обстріл».

Катерина — бойова медикиня, до повномасштабного вторгнення працювала на «швидкій»

На фронт Катерина пішла добровольцем, за своєю спеціальністю. Працювала на «швидкій» у мирний час, бойова медицина — нині.

Жінка пішла на фронт, бо хоче бути прикладом для сина та щоб він не побачив цієї війни.

«Капітуляція росії. Маю надію, що вони всі помруть. Згорять. Помруть від бубонної чуми. Ще від чогось. Але, щоб їх тут не було», — так бойова медикиня бачить перемогу України.

Анатолій, військовий 18-ї окремої бригади армійської авіації — знав про повномасштабне вторгнення ще до 24 лютого

Анатолій згадує, що постійно моніторив новини перед початком повномасштабної війни. Читав про перекидування госпіталів, переміщення бойової техніки, підготовку до чогось не озвученого в голос.

«Тоді вже стало зрозуміло, що це буде вторгнення. Тим більше нас попереджала американська преса».

Бійця мобілізували 24 лютого, цього ж дня був запланований перший бойовий виліт.

«Перша ніч, коли мобілізувався у частину, отримав зброю, о четверій ранку вже виліт. Думав посплю, не поспав. Серце калатало».

Авіатор розповів, що страху опісля вже не було, лише переживання, адже спочатку окупанти йшли зі всіх сторін. Говорить, що спочатку все сприймалося з переживаннями, а зараз це як звичайна робота.

Авіатори 18-ї ОБрАА мають свою традицію — малювати тризуб на гелікоптері після ураженої цілі, це своєрідний оберіг.

«Перемога має бути наша. По-інакшому ніяк. Стільки жертв уже принесли наші захисники. Тому тільки перемога», — так перемогу України бачить військовий.

Тарас Лелюх — отримав контузію, лікувався в госпіталі. Готовий повернутися на війну

Попри контузію та тривале лікування в госпіталі, військовий говорить, що готовий повернутися на війну. Тарас радий, що в Полтаві не відчувається війна, адже саме за це вони і воюють на передовій.

«Треба трохи підлікуватися, пройти обстеження і знову повернуся захищати Україну. У нас ще Херсон не відбитий, Крим. Запорізька область під окупантами. Я хочу, щоб Україна була єдина».

Олександр Сиваш — учасник «Гадяцького сафарі»

«Гадяцьке сафарі» — прогулянка окупантів землями Полтавщини, та полювання місцевих мисливців на них, про яке чула вся Україна.

Олександр Сиваш — один з учасників «Гадяцького сафарі».

«Коли ворог зайшов на нашу територію, то ми просто були змушені давати відсіч і зупиняти того ворога, щоби він не пішов далі. Люди згуртувалися. Чому назвали «сафарі»? Тому що по лісах бігали російські військові, вони були безпорадні і таким чином ми їх просто відловлювали», — розповідає Олександр.

Під час цієї події Олександр викрав у окупантів бойовий танк «Урал». У ході виконання цього завдання військовий отримав поранення в руку. Олександр говорить, що нині найімовірнішою є версія, що підстрелив його снайпер.

Під час лікування, в госпіталі, Олександр Сиваш почав малювати фарбами. До цього малював лише олівцем. 7 липня у Полтавській обласній бібліотеці вперше відкрилася виставка його робіт.

Наразі Олександр Сиваш проходить реабілітацію після поранення, але на питання, чи планує він повертатися на війну після лікування відповідає:

«Поки в нас іде війна, то, звісно, я залишатимусь військовим. Якщо доля складеться так, що мене спишуть — то доведеться відпочити від цього, але залишати свою діяльність у волонтерстві чи ЗСУ не думаю».

Тож 14 жовтня — це не просто державне свято. Це день, в який ми віддаємо шану живим та полеглим героям та героїням, які захищають нас щодень та щоночі.

Слава Захисникам та Захисницям України!