«Йому там постійно прилітало за прізвище»: історія Ярослава Хохлова, який четвертий рік у полоні

Сьогодні ми розповідаємо історію військового, який зник у травні 2022-го, і двох жінок, що всі ці роки не перестають чекати його повернення.

Чотири роки великої війни. Чотири роки очікування листа чи бодай короткої звістки. Поки країна рахує дні повномасштабного вторгнення, тисячі українських родин ведуть інший лік – днів полону своїх найрідніших.

Сьогодні ми розповідаємо історію Ярослава Хохлова – військового, який зник у травні 2022-го, і двох жінок, що всі ці роки не перестають чекати його повернення.

Субота. Лютий. Каштанова алея. По обидва боки огорожі стоять люди з плакатами: вони чекають з полону своїх чоловіків, братів, синів.

Крізь натовп іде чорноволоса дівчина з великими очима, сповненими надії. Вона швидко знаходить своїх, обіймає інших жінок, усміхається та підходить до мене.

«Знайомтеся, це мої подружки»

Олена у Полтаві живе не так давно. Вона переселенка з Луганщини. Хоч наше місто вивчила ще не ідеально, але саме сюди приходить кожні два тижні. Тут відбувається мирна акція-нагадування про військовополонених та безвісти зниклих.

«Вони (діти – ред.) як дізналися, що я ходжу на акції запитують у мене “а вам гроші платять за них?”, кажу їм, що ні, а вони – “шкода”. Я сказала, що це не найгірше, що може бути»

Крізь шум машин вона з усмішкою показує плакат, який малювала власноруч для Ярослава. З ним вона приходить кожного разу.

Напередодні акції відбувся перший у 2026 році обмін полоненими та цього разу Ярослава знову не повернули. І так вже четвертий рік поспіль.

«Я не шкодую, я тут самостійний»

Ярослав Хохлов жив у Харкові та працював ветеринаром, як і його батько. Мама хлопця Олена Петрівна розповідає, що він з дитинства любив тварин. Тож коли виріс почав працювати у клініці батька, а згодом пройшов курси кінолога.

«Мені на роботі принесли запрошення на службу у прикордонному загоні. Я принесла його додому, кажу: "Синок, подивись, ти по всіх параметрах підходиш"»

Ярослава зацікавило це. Він почав проходити різні комісії, медичне обстеження та співбесіди. Вже через півроку хлопець служив у прикордонному загоні. А ще через три місяці гарно себе зарекомендував, тому його підвищили у званні.

«У нього були загони хлопців із своїми собаками, так він і служив», – говорить його матір.

Пізніше Олена Петрівна запитала у сина чи не шкодує він про свій вибір. На що Ярослав їй відповів:

«Я не шкодую, я тут самостійний, мені все подобається».

Служив хлопець на Луганщині, де і почалася вся історія.

«Лєна. 25 років. Вегетаріанка»

Написав хлопець Олені у січні 2022-го року.

«Я побачила це повідомлення і прочитала, але не відповіла»

Після такої «невдачі» хлопець швидко видалив повідомлення. Але здаватися не планував – написав знову і на цей раз успішно:

Так і почалося їхнє спілкування. Згодом дівчина дізналася, що Ярослав питав про неї у її подруги Насті, з якою він разом служив.

«Я їй казала: "Настя, ти якраз ото підеш туди працювати, то знайди мені там жениха, ти ж їх там всіх знаєш". А вийшло, що він сам знайшовся», - сміється Олена.

Олена жартує, що вони товаришують з дівчиною понад 20 років, а вона розповіла хлопцю про неї лише кілька фактів:

«Це Лєна. 25 років. Вегетаріанка»

І на цьому моменті вже все могло б піти не так, адже Ярослав – мисливець. Та це не злякало ні хлопця, ні дівчину.

«Він спитав у мене “А як ти зі мною будеш спілкуватися? Я ж мисливець, а ти м'яса не їсиш". Кажу: "Ти ж мене не будеш заставляти ходити і вбивати тварин або ж не будеш просити мене щось зробити з цими тваринами. Це твій вибір, а це мій вибір”»

Так вони почали листуватися щодня, а кожного вечора говорили по телефону. У лютому дівчина святкувала день народження, Ярослав ретельно підготувався до цього дня: замовив доставку квітів та відправив подарунок. Це приємно здивувало Олену, адже, за її словами, хлопець завжди дотримував свого слова та навіть на відстані серйозно ставився до їхнього спілкування.

А ще дівчину вразила його любов до батьків, адже про свою матір та велику родину Ярослав розповідав постійно, хоч Олена і з посмішкою на обличчі зізнається, що спочатку подумала: «черговий мамин синочок».

13 лютого 2022 року Ярослав вперше приїхав до Олени.

«Він вибіг з роботи, ми вперше погуляли кілька годин, після цього ще активніше спілкувалися онлайн»

Після зустрічі хлопець думав вже про друге побачення й завів розмову про переїзд, адже селище Олени розташовувалося неподалік місця служби Ярослава. Та цим планам не судилося збутися.

24 лютого 2022 рік

У лютому в хлопця розпочалася відпустка, яка мала закінчитися 24-го. Ярослав приїхав додому у Харків. Та вже 22-лютого йому зателефонували й наказали терміново повертатися на місце служби.

Вже на наступний день хлопець намагався виїхати, але запізнився на маршрутку. Це і врятувало йому життя.

«Всі хлопці, які пішли 24-го безпосередньо на кордон, на жаль, загинули. Тому якщо б він не запізнився, то теж заступив би того дня на пост», - розказує Олена Петрівна, матір хлопця.

Розпочалося повномасштабне вторгнення. Вже у перші дні російська армія окупувала селище Олени, тож у неї почалися проблеми із зв’язком.

«На кілька днів він зник повністю і ми, знаєте, як на 50 років назад відкинулися. То наш Vodafone ставав як роумінг і я ото так ловила інтернет, щоб відписати йому»

Та попри це вона все одно продовжувала підтримувати спілкування із Ярославом. Іноді навіть вдавалося говорити по відео.

«Ми там були говорили, але я вже бачила, що він не дуже був сконцентрований на розмові».

Тоді Ярослав вже воював на Донеччині, тому іноді міг зникати з мережі. У травні 2022 року він написав Олені і попередив, що не буде заходити у соцмережі кілька днів. Через кілька годин дівчина прочитала й відповіла. На цьому їхня переписка зупинилася.

Чотири роки неволі

У ніч на 23 травня 2022 року почався масовий наступ російських військ на місто, де Ярослав був разом з хлопцями. Тож вони почали відступати самостійно.

Ярослав, який був старшим на місці, організував вихід бійців невеликими групами: перших п’ятьох він вивів і повернувся назад за наступними. Та коли він вирушив із другою групою, вони потрапили під обстріл.

«Ярослав і ще один хлопець, забігли чи то в гараж, чи в літню кухню, і там підвал, вони стрибнули туди і туди ж прилітає», - розповідає матір хлопця.

Та завдяки маленькому підвалу чоловіку вдруге вдалося врятуватися. Перечекавши всередині обстріл, хлопці вже планували тікати далі. Однак місцеві жителі здали їх росіянам. Так Ярослав потрапив у полон, у якому знаходиться й донині.

Олена зізнається, що поставила собі термін – тиждень. Поки тривають ці дні, вона просто чекатиме повідомлення або дзвінка від Ярослава. Та він так і не написав.

«Тоді я знайшла номер його мами через свою подружку і написала їй. Ми поговорили по телефону і вона мені все розказала. Ото я так з мамою перший раз познайомилася з такою не дуже хорошою причиною», – каже Олена.

Тоді Олена Петрівна і розповіла дівчині, що Ярослав – зниклий безвісти. Відтак і почалося їхнє очікування. Дівчина зізнається, що моніторила всі російські пабліки, щоб знайти бодай якусь інформацію про Ярослава.

Через понад 100 днів з моменту зникнення матері хлопця прийшов лист, з якого вони і дізналися, що Ярослав у російському полоні.

«Це був найщасливіший момент 22-го року, бо я нарешті змогла видалити всі російські пабліки»

Згодом вони отримають ще два листа.

«Там мало інформації, бо цензура. Писав, що він майже здоров. Майже, бо їх змушують постійно стояти і через це у нього зʼявилися великі проблеми із ногами. Це вже розповідали хлопці, яких звільнили і які його там бачили»

У одному із листів хлопець попросив маму допомагати Олені. Так і вийшло.

«Я коли переїхала до Полтави, то я швидко виїжджала, тому у мене нічого не було і мені Петрівна все надіслала: посуд, побутові речі. Також я на Новий рік до них їздила, познайомилася із сімʼєю його», – розповідає Олена.

Дивлячись на фото Ярослава, я помічаю, що хлопець виглядає молодшим як на свій вік, Олена посміхається і каже, що дійсно так і є. Однак згодом посмішка згасає і вона пригадує, що росіяни теж помітили це і жартували ніби по його вигляду і не скажеш, що в полоні – «надто гарно зберігся».

Та дівчина розповідає, що коли показувала фото чоловіку, якого вже звільнили з російської неволі, він не зрозумів хто це та сказав, що ніколи б не впізнав Ярослава таким. Пізніше Олена розкаже і про те, що «прилітає» хлопцю і за його прізвище.

Матір хлопця разом з Оленою продовжують чекати: ходять на мирні акції, пишуть Ярославу листи та шукають бодай якусь інформацію. Зокрема, Олена Петрівна їздить за кордон на мітинги, щоб вкотре нагадати світу про військовополонених.

«Лєна – вона умніца, вона ж психолог, думаю вона знайде всякі штучки, всякі підходи, коли він повернеться, і все буде у них добре», – мріє Олена Петрівна.

Наприкінці розмови жінка зізнається, що 23 число стало для неї сакральним: 23-го син підписав контракт, 23-го потрапив у полон, і вона щиро сподівається, що саме 23-го він вийде з нього на волю.