Стукала ложкою у вікно, щоб хтось почув: як самотність вбиває пенсіонерів на Полтавщині

Часто ми не помічаємо їх, бо вони або сидять на лавці під під’їздом, доки ми поспішаємо по своїх справах і кидаємо їм ввічливе «доброго дня», або виглядають зі своїх балконів, лишаючись не поміченими для більшості. Цієї зими я бачила її майже кожного дня – сива, худенька бабуся, яка дивилася з вікна за перехожими та стукала по шибці ложкою, привертаючи увагу. На початку березня вона померла. Родичів у неї не було, тому сусіди стежили за активністю, а коли побачили, що її довго не видно – викликали соцслужбу. Уже по приїзду, соцпрацівники винесли з квартири тіло, яке пролежало там два дні.

Таких історій багато. Воно й не дивно, бо в Україні старість все частіше набуває рис дистанційної турботи, коли діти живуть далеко і телефонують літнім батькам, лише аби дізнатися чи вони живі. Останні ж часто опиняються в соціальній пустці не маючи можливості впоратися з колись легкими побутовими справами і не бажають опіки, аби не обтяжувати дітей. Згадайте самі, чи чули ви коли-небудь від своїх бабусь або дідусів, що вони немічні й або чекають смерті, або прохають віддати їх до будинку пристарілих.

Статистика самотності

До повномасштабного вторгнення в Україні нараховувалося понад сім мільйонів людей віком 60+. За даними платформи Опендатабот та Держстату, значна частина з них проживає самотньо. Соціологічні опитування (зокрема групи «Рейтинг») показують, що понад 40% літніх людей відчувають дефіцит спілкування, бо телефонні дзвінки від рідних не лікують депресію, а соціальна ізоляція призводить до так званої «соціальної смерті» – стану, коли людина втрачає сенс існування ще за життя.

Відповідно до національного демографічного прогнозу, до 2030 року частка людей старших 65 років в Україні складе понад 20%. За дослідженнями співробітника Інституту регіональних досліджень Романа Теслюка, у похилому віці на початку 2022 року перебувало більше чверті населення центральних областей: Черкаської (26,6%), Кіровоградської (25,7%), Полтавської (25,3%).

Ще одним фактором соціальної обмеженості стареньких є низький рівень доходів. Так, Україна потрапила до ТОП-5 країн з найнижчою пенсією — близько 130−135 євро. Тож оформити доглядальницю, чи замовити продукти, особливо в селі, стає непідйомним фінансовим тягарем. Що тоді робити? Ми розібралися з цим питанням і знайшли вихід зі схожих ситуацій.

Дім, повен людей колись – Суцільна тиша всюди зараз

Пані Надії 82 років. Зараз вона мешкає в одному з віддалених сіл Полтавської області. До заміжжя жила на Вінниччині, а після – переїхала, народила сина, завела господарство. Син виріс, створив власну родину, чоловік помер.

Зараз жінка живе сама. З господарства тримає лише курей – на більше уже здоров’я не вистачає. Навесні садить огород та спілкується з сусідами. За її  словами, саме город не дає злягти, бо це які-не-які турботи.

Взимку важче – коли надворі слизько, з будинку вийти не ризикує, аби не впасти та нічого не зламати. Кілька днів може сидіти самотою в чотирьох стінах. Подеколи до хати приходить погрітися сусідський кіт. Щодня телефонує син або невістка, щоб запитати про здоров’я, проконтролювати, чи з матір’ю все добре. Жінка любить, коли влітку вони з онуками приїздять в гості і завжди плаче, коли ті їдуть, бо шумне обійстя знову залишається пустувати.

Раніше, коли в Надії закінчувалися продукти, вона потихеньку крокувала до магазину зі старим пакетом, який, здається, бачив ще часи Кучми. Потім магазин поблизу дому закрили, а похід в інший, що знаходиться за півтора кілометри від будинку жінки, виявився непідйомною справою. Спочатку син домовлявся з сусідами, аби ті купували продукти, а згодом вмовив матір оформити догляд соціального працівника.

«Спочатку мама не хотіла, аби додому приходив соцпрацівник, – розповів нам по телефону син пані Надії. – Говорила, що сама впорається з усім. І лише коли усвідомила, що не може донести сумку з продуктами самостійно, а я не можу приїхати за першим покликом з іншої області (чоловік зараз з родиною мешкає у Черкасах – ред.), то погодилася».

Аби людина погодилася, родичі мають наводити «правильні» аргументи: не «ти стара і немічна», а «ти зможеш більше відпочивати, вдома вся робота буде зроблена». Тобто мотивація має бути від позитиву, а не від негативу.

Зараз соціальна працівниця відвідує пані Надію два рази на тиждень. Для того, аби оформити догляд, її син звернувся до селищного голови, розповів про те, що матір живе сама, він далеко і не завжди може приїхати. Родину в селі знають, тому сільський голова одразу сказав написати заяву на оформлення працівника. Ходили чутки, що треба за це платити гроші, але послуги соцпрацівниці оплачують з бюджету громади.

«Соцпрацівниця ходить до мами безкоштовно. Нам дали папірець з переліком послуг, які та має надавати».

Соціальний працівник зобов'язаний приходити два рази на тиждень, а якщо людина малорухома, то тричі. Всього на кожну людину відводиться по годині часу. Серед обов’язків доставка продуктів та ліків, за потреби супровід до лікаря, прибирання, прання, готування, обробка городу.

«У мами вже друга соцпрацівниця. Спочатку була Таня. Вона дуже нам подобалася, приходила навіть, коли мама казала, що не має ніяких доручень і просто говорила з нею. Нова працівниця Ольга прибігає, швидко віддає продукти, заносить дрова та швидко йде. Вона не пере. Ми з дружиною забираємо речі додому, а потім привозимо. Не готує. Одного разу мама попросила приготувати обід, бо хворіла. Ольга приготувала, але їсти його було неможливо через концентрацію солі та жиру. Взимку взагалі вона приїздила хвилин на 15, аргументуючи це тим, що її чоловік на машині привіз і довго чекати не збирається».

Спочатку бабусі Наді телефонували представники громади і запитували як їй соцпрацівниця, чи немає скарг. Тоді перестали. Зараз жінка інколи скаржиться на Ольгу синові. Той кілька разів пропонував зателефонувати до старости села і пояснити ситуацію, та пані Надія відмовляється, аргументуючи це тим, що люди скажуть, це ж незручно, людина й так ходить, а їй ніби все не так.

***

Такі історії не поодинокі. Ви точно чули їх від знайомих чи колег. Але навряд чи історії стосувалася їх самих, бо зазвичай люди не дуже поспішають розповідати про такі ситуації з власними родичами. Та й самі бабусі і дідусі, що мешкають самотою, не дуже багато розповідають про це. Бо ж раптом хтось з «неблагополучних» дізнається і прийде пенсію красти, стукне по голові, а заступитися нікому.

Психолог Інна Радченко пояснює, що відмова від допомоги сторонніх людей типове явище серед стареньких. Люди поважного віку бояться бути тягарем для рідних. Це цілком закономірно, враховуючи контекст нашого соціально-історичного досвіду як країни. Ті люди, які зараз є літніми, виховані в парадигмі, де їхня цінність визначалася їхньою функціональністю, а не тим фактом, що вони цінні по праву народження. Тому допомога сприймається ними як втрата суб’єктності, гідності.

«Крім того не забуваємо, що у нас присутня культура служіння, навіть самопожертви, коли людина все своє свідоме життя дбає про когось. А коли виникає потреба, щоб дбали про неї, то у неї включаються програми неповносправності. Їй складно переключитися на те, що в принципі може бути по-іншому. Це певною мірою ламає їхню картину бачення життя», – пояснює фахівчиня.

Що мають знати діти про своїх стареньких батьків

Поговоримо про побутову безпорадність

Інна Радченко зауважує, що поява побутової безпорадності – ознака того, що людина потроху втрачає сенс у звичних діях і більше не намагається контролювати своє життя.

«Ми знаємо, що гігієна та побут –  мікропроекція контролю свого життя. Коли цим речам не приділяють уваги – це може бути сигналом того, що людина, наприклад, помаленьку занурюється в апатію, депресію, або ж у неї з'являються ознаки ментального виснаження».

Буває й більш просте пояснення побутовій безпорадності. Наприклад, людина не може змиритися з усвідомленням того, що вона вже не так хвацько стає на стільчик, як п'ять років тому, аби змінити лампочку. І через це вона свідомо або несвідомо саботує цю дію.

«Сюди ж ми відносимо і страх невдачі, бо раптом не вийде, і тоді це точно означатиме, що я старий та немічний. Тому люди деколи намагаються уникати якихось дій для того, щоб не усвідомлювати зміни в собі», – каже психологиня.

Заспокойтеся. Фінансова допомога – це не відкуп

За словами експертки, люди поважного віку, які проживають втрату своєї самодостатності, можуть сприймати фінансову допомогу болісно.

Для того, щоб знизити вірогідність такої реакції, з ними треба поговорити. Пояснити, що ви зацікавлені в тому, аби вони жили довго та були здоровими і саме тому допомагаєте фінансово. Крім того, важливо доповнювати матеріальну допомогу регулярним та якісним контактом у тих формах, які доступні зараз.

«Так, фінансова допомога може бути і відкупом, а може бути одним із виявів щирої турботи та вдячності, любові до своїх рідних. Як сприймають це батьки, залежить теж від контексту відносин в родині та від характеру спілкування».

Ваші батьки дорослі самостійні люди. Перестаньте контролювати

Часто контроль – це спроба дітей втамувати власну тривожність за батьків. І комусь зі стареньких це приємно, а хтось сприймає контроль гостро, як зазіхання на власні межі, як сумніви у своїй повносправності. Як цей факт змінити?

Знову ж таки, більше якісного контакту і під час цього контакту зміщувати фокус уваги на особистість та її інтереси. Наприклад, запитувати про самопочуття, що новенького, цікавенького трапилося. Повертатися до тієї інформації, яку раніше почули від бабусі чи від мами, наприклад. Тобто демонструвати щирий інтерес до життя. Питати поради. Це дуже важливо, щоб людина відчувала свою цінність і не почувалася безпорадною.

Соціальна смерть

Психологиня Інна Радченко зауважує, що одним із явищ у житті людей поважного віку є соціальна смерть, коли людина свідомо або несвідомо виключає себе з соціальних зв'язків, або ж обмежує їх до тієї межі, до того мінімуму, якого вже не вистачає, щоб відчувати себе добре.

«Часто соціальна смерть виникає, коли людина йде з цінної для себе роботи, особливо соціально значимої: вчителі, медики, рятувальники і так далі. Коли звужується коло контактів: наприклад, помирають друзів, або діти кудись переїздять з онуками».

До того ж, варто пам’ятати, що літня людина виросла в тому, що оцінює себе як соціальну функцію: я – працівник, я – друг, я – бабуся. Тож коли вона втрачає цей статус, вона відчуває кризу ідентичності, бо коли я не вчитель, наприклад, або не лікар, то хто я?

Скоріше за все, це такий сильний кризовий момент, який можна подолати, якщо сформувати і розвинути у собі нову частину на заміну тієї, яка відпала.

Важливо розуміти, що кожного може гризти почуття провини за те, що не можеш приїхати частіше, а батьки самі, і це почуття провини нікуди не зникне. Та важливо також усвідомлювати, що коли в родині здорові стосунки, то вони нізащо б не хотіли, щоб ти кидав своє життя і жив з ними прислуговуючи.

«Якщо стосунки нездорові і це почуття провини, регулярно викликають батьки, то є сенс сходити до спеціаліста. Тому що токсична провина – емоція, яка неймовірно сильно отруює життя».

Що може полегшити почуття провини:

• – якісне спілкування по телефону;
• – спільні чати;
• – вечері через відеозв’язок;
• – включеність у життя рідних.

Розуміння цих психологічних механізмів якісно покращить життя стареньких батьків. Коли ми усвідомлюємо, що за відмовою помити посуд стоїть не лінь, а страх перед немічністю, а за небажанням приймати допомогу – спроба зберегти останню краплю самостійності, то наші конфлікти переосмислюються.

Найкраще, що ми можемо зробити – перестати бути контролерами і знову стати дітьми, які люблять, але при цьому створюють навколо батьків безпечний простір. Іноді для цього достатньо простого дзвінка, а іноді –  залучення професійної допомоги, яка візьме на себе побутовий тягар, залишаючи вам час для якісного спілкування.

Куди звертатися: мережа підтримки, про яку знають не всі

Державна допомога:  соцпрацівник

Якщо людина не може самостійно себе обслуговувати, вона має право на допомогу від держави. Для цього потрібно звернутися до місцевого управління соцзахисту або ЦНАПу із заявою, паспортом, медичним висновком про потребу в догляді.

Громадські ініціативи

БФ «Карітас. Полтава» — одна з найактивніших організацій, що надає комплексну допомогу: соціально-реабілітаційний центр (вул. Семена Антонця, 24) пропонує медичний моніторинг (тиск, ЕКГ), фізіотерапію (соляна кімната, магнітотерапія), лікувальну гімнастику, арт терапію та клуби за інтересами (танці, в'язання, кіноклуб); гарячі обіди та гуманітарну допомогу для вразливих пенсіонерів, юридичну та психологічну підтримку.

Клуб активного довголіття «Енергія життя». Це ініціатива, спрямована на спілкування, навчання та дозвілля людей старшого віку, реалізована міською радою за підтримки Червоного Хреста.

Університет третього віку. Тут люди  55+ отримують необхідні для повноцінного існування в сучасному світі знання, відчують себе потрібними, усвідомлюють, що життя продовжується.

Як підтримати батьків на відстані

Щоб ваша турбота не перетворилася на тиск, спробуйте впровадити прості правила:

• Ритуал «Ранкова кава». Домовтеся про короткий дзвінок у конкретний час. Це створює структуру дня для літньої людини. Їй є на що чекати.
• Цифрова грамотність. Якщо є можливість, купіть планшет або смартфон. Навчіть користуватися відеозв'язком. Можливість побачити, як онук посміхається в реальному часі, працює краще за будь-які ліки.
• Делегування без приниження. Якщо ви оформлюєте соцпрацівника, подавайте це як «подарунок для вільного часу», а не як «догляд за немічним».
• Спільні проєкти. Попросіть маму чи тата підготувати сімейний фотоальбом або записати спогади про прадідусів. Створити книгу сімейних рецептів або сплести шкарпетки для всієї родини. Це дає відчуття тяглості роду і велику мету.

Історія бабусі, яка стукала ложкою у вікно – це найкраща картина, що характеризує наше суспільство. Ми часто чуємо цей стукіт надто пізно. Але за кожним таким вікном стоїть людина з унікальним досвідом, болем і мріями.

Якщо ви помітили, що ваш самотній сусід чи сусідка давно не з’являлися на вулиці, не ігноруйте це. Один телефонний дзвінок у громаду чи стукіт у двері може врятувати життя.

Робота над цим матеріалом стала можливою завдяки проєкту Fight for Facts, що реалізується за фінансової підтримки Федерального міністерства економічного співробітництва та розвитку Німеччини.