Акомпанемент. Як Палац культури у Кременчуці став палацом прощань

Розповідаємо унікальну історію палацу з вуст директора, який майже 20 років очолює установу і точно знає, через що довелося пройти за ці роки.

У кременчуцькому Палаці культури прощання відбуваються в повному мовчанні. Перед труною з померлим — квіти, навколо — знайомі й близькі. Військові стоять біля стягів зі зброєю. За ними — чорні штори, що закривають легендарний, найбільший в Україні вітраж. Тихі схлипування рідних та скорботна музика на головному вході — єдине, що можна вловити. Ще з 2014 року  палац — місце, звідкіля українські герої, що загинули у війні з Росією, вирушають в останню путь: тут відбуваються громадські прощання із захисниками. З початку повномасштабного вторгнення тенденція продовжилася. Прощання стали частішими, натепер місто пропонує два варіанти: спершу громадські — у палаці, далі церковні — у храмі. Усе частіше сім’ї загиблих обирають лише храм. Усіх, хто колись брав участь у церемонії, тепер не покидає відчуття журби серед тих стін. Щонайменше, про це свідчить дослідження, мого друга Назарія. У рамках навчального курсу «Антропологія війни» у Київській Школі Економіки він провів опитування з цього приводу, про яке можна почитати тут. Ніколи раніше я не був на подібних прощаннях. Очевидно: не вистачало сміливості, ніхто з моїх знайомих не загинув у Великій війні. Про все, що писатиму нижче, дізнався з кременчуцького архіву, підшивок радянських газет, розмови з працівниками і тривалого діалогу із Сергієм Ситником, директором палацу, про який піде мова.

У кожного він — свій

Сергій Ситник народився у Грузії, проте з шести років жив у Кременчуці. Його бабусі й дідусі — селяни з Білогорілки на Полтавщині. Відтоді, згадує, полюбив Україну.  20 років тому став керувати Кременчуцьким Троїцьким театром, який сам заснував і в якому був головним режисером та актором. На той час у Кременчуці театрів було декілька, і Троїцький — один із найвідоміших. Там ставили пʼєси класичних авторів, зокрема й російських, мандрували Україною й відвідували інші театри. Колись в інтервʼю Сергій Михайлович сказав, що глядач для кожної сцени — свій.  За три роки Сергія Ситника запросили керувати міським Палацом культури. Він «зайшов на посаду»  і активно займався просуванням закладу. Тоді виглядав життєрадісним — на своїй сторінці у фейсбуці викладав деталі про організацію виступів, поширював проукраїнські дописи й писав, як створювати костюми, купуючи деталі для них на барахолці.  Був оптимістичним чоловіком за 40. Займався розвитком культури, сприяв процвітанню театральної справи й брав участь у розробці плану побудови першого найбільшого театру в Кременчуці. Міська влада виношувала такі наміри, однак через економічну кризу та відсутність грошей у казні не реалізувала їх.  Якщо запитати людей, які працювали з Сергієм Михайловичем віддавна, всі кажуть: він чесна і порядна людина, яка 16 років тому відповідально прийняла естафету.

Зустріч

Ми домовилися зустрітися у тому ж палаці 18 листопада.  У Радянському Союзі палаци культури будували за єдиним принципом — брали проєкт і штампували такий же. А тому подібні є у Харкові, Маріуполі, Білій Церкві, Миколаєві, Одесі й так далі. Єдине, за чим можна відрізнити один від іншого — художнє наповнення. Митці з усієї країни створювали у палацах вітражі та панно,  хоча, звісно, не всі теми радянська влада дозволяла піднімати у творчості. Кременчуцький  палац — звели у 1972 році. Величезний будинок постав недалеко від головної міської площі. У той час місто було промисловим центром: тут виготовляли запчастини для авто (в Кременчуці діяло два заводи транспортного виробництва), працював річковий вокзал — важливий транспортний вузол на річці Дніпро, видобували нафту.  Окраса палацу — величезний вітраж. Щойно заходиш у будівлю, бачиш в кінці фоє масштабне полотно з різнокольорового скла та бетону, що вдень наповнене променями сонця.  Художник і монументаліст Іван-Валентин Задорожний, автор цього вітражу, ризикував головою, розробляючи його на український мотив. Тут нема жодної п’ятикутної зірки чи, до прикладу, серпа з молотом. Нема звичних для того часу героїв — робітників, піонерів, атлетів. Назва вітража — «Наша пісня — наша слава», головний герой — Козак Мамай. Сергій Ситник у сірому светрі, темних джинсах вузького крою і чорних шкіряних кедах зустрічає мене на другому поверсі палацу, ведучи діалог одночасно з двома жінками. Саме розв'язували якесь нагальне питання щодо МПК (так, абревіатурою, у Кременчуці всі звикли називати міський Палац культури). 

«Добрий день! Я Микола, нещодавно телефонував вам». «Так-так, —  директор уже прощався зі співрозмовницями, — проходьте, ось мій кабінет».

Промені сонця наповнювали цей простір. Я розклав речі, повісив сумку на спинку стільця. Сергій Михайлович зайняв місце господаря, звичним рухом склав руки на столі й мовчки підняв очі. Уся кімната — у книжках і картинах. Найбільше місця займає копія за мотивами Козака Мамая з патріотичними написами на рамі. Поруч — вишиті рушники і великий «Кобзар». Стіна кабінету загромаджена різними атрибутами. Всі вони свідчать про щось глибоко українське: картини з Бандерою і Шухевичем, що обговорюють якийсь план за столом; полотно з глиняною хатою під солом’яним дахом; музичні інструменти — від домри до колісної ліри. На полицях десятки грамот та подяк. Ця людина точно не любила совєтів і впевнено про це заявляла у просторі, який її оточує. За спиною Сергія Михайловича — плакати з анонсами німецьких театральних вистав. Вони з міста Тюбінген, побратима Кременчука. Торік Сергій Михайлович із театром Троїцьким провели там виставу «Листи з нуля» — їх писав матері солдат, перебуваючи на лінії фронту. Тоді на показ прийшли українські військові, через що Сергій Ситник, згадує, почувався ніяково. 

«Вони не мають знову це бачити, — каже він. І за трохи уточнює: — Ті м’ясо і кров, які бачили на війні». 

Біля цих афіш висить прапор України, розписаний бійцями 71-шої окремої єгерської бригади з вдячністю за допомогу. На початку повномасштабного вторгнення ця бригада боронила Харківщину і Донбас. 

«Що ж, — невпевнено починаю, — мене звати Микола, я один з представників громадської організації "О’Комова". Ми займаємося культурними подіями у Кременчуці, але зараз я пишу репортаж про Палац культури і хотів би поговорити з вами про організацію прощань, історію палацу та трошки про вас особисто».

Зовсім не ті

Палац мені не чужий: колись я відвідував тут гурток народного танцю. Гурток досі існує, але нині, каже Сергій Ситник, переживає не найкращі часи: більшість дітей виїжджає за кордон. Ансамбль поповнюється молодими талантами, яких набирають ще з дитячого садка. Відтоді у палаці змінилося багато: колишній його директор Олександр Меренков, якого я ще застав, перейшов керувати таким же закладом у Горішні Плавні (маленьке місто поряд з Кременчуком) і загорівся ідеєю відродити там степ (різновид танцю). У 2024 році Олександр Васильович зробив останній ривок, оголосивши набір у степ-ансамбль, однак люди не відгукнулися: через війну питання степу було не на часі. Тепер він відпочиває на пенсії.

«А що ви хотіли б відродити у місті?» «Для початку, щоб не було війни». 

Сергій Ситник зазвичай говорить довго, але деякі речі озвучує швидко, скорочуючи відповіді до одного чи двох речень. У такі моменти я відчуваю напругу.

«Чи пам’ятаєте, коли вперше побачили Палац культури?» «Так, пам’ятаю… – одразу світлішає він, – мабуть, я був піонером. Втрапив з групою барабанників на якийсь комуністичний з’їзд. І коли зайшов, здивував той космос, який відкрився переді мною. Це було якесь партійне засідання, але кількість людей та величина сцени вражали. Ми трошки постояли з барабанами у проході, відзвітували, розвернулися і пішли. Тоді не звернув уваги на вітраж, а це — найцінніше, що є тут. Окрім людей, які тут працюють». 

Довгий час його дратував напис Слава КПРС  на верхівці палацу. Пригадує, як на Першому Занасипі (район Кременчука, — авт.) десь до грудня 2015 року, на одній з дев’ятиповерхівок теж висів Ленін — металева голова вождя. В місті було вдосталь радянських символів, які мали розповідати людям про могутність керівної партії.  Я слухав і поновлював в пам’яті миті, коли бігав коридорами палацу малим: тоді теж не звертав уваги на вітраж. З контрастного, переважно червоного та синього скла викладені короткі сюжети: від легенд про козака Мамая — до безсмертних творів Шевченка. Хоча на цей вітраж неможливо не звернути увагу (його площа — 150 метрів квадратних), він сприймався мною як те, що завжди є. Сергій Ситник підтверджує: ним стали цікавитися не так давно.  Задорожний — один з найвідоміших українських художників-монументалістів. Живучи і працюючи в СРСР, у монументалістиці знайшов нішу для свободи творчості. Сюжети української історії лягали в основу його робіт — у них кодував національну поетику, символи, ідеї. За ці дисидентські експерименти й потерпав. Палац у Кременчуці дав йому можливість створити самостійний проєкт — масштабний вітраж з фольклорними мотивами. І сьогодні його згадують щоразу, коли йдеться про геній Івана-Валентина Задорожного, як і вітражі художника у верхній станції київського фунікулера чи в палаці у Білій Церкві на Київщині. У 1974 році він спалив свої роботи періоду соцреалізму, колеги називали це актом катарсису. Уже після Незалежності посмертно став лауреатом Шевченківської премії.  Чи міг я малим знати, наскільки важко створювати подібні речі у радянські часи через тиск на проукраїнські ідеї? Не знав, наскільки прекрасним цей вітраж відкриється мені крізь роки.

«Після армії працював на нафтопереробному заводі, — продовжує Сергій Михайлович. — Хоча на той час уже й викинув комсомольський квиток, мене висунули делегатом на з’їзд комсомолу. Читав там вірші, які писав, доки служив. Через них я познайомився з нашими міськими кореспондентами, позиція ж у мене була не зовсім комуністична. Це не те, що було моєю помилкою: бути піонером чи комсомольцем, це була спільна дорога, просто я з неї зійшов — і став шукати іншу». 

Як приклад, наводить історію з молодості.

«У школі я — активний комсомолець, завідував спортом. В мореходній школі — комсорг, в армії — комсорг, але тягнув ці починання трошки в іншу сторону.  В училищі на Молодіжному (район Кременчука, – авт.) був величезний, як фортепіано, напис СЛАВА КПРС. Мені доручили його оновити, але фарби вистачило тільки на СЛАВА. Наступного ранку дивлюся:  все училище вже «срочно» перефарбовує. Ці питання тоді вже зароджувалися. Якраз замислювався над пошуками Бога: кожна людина через це проходить», — розповідає Сергій Ситник. 

Комуністична ідеологія вивертала його навиворіт.

«Ми були зовні зовсім не ті, які всередині. Час тоді був вже доволі м’який (мова про кінець вісімдесятих, — авт.), тому ситуація закінчилася тільки дружбою з хорошими людьми – газетярами. Про це написали в газеті, і, слава Богу, — все», — каже він.

Виносить із сусіднього кабінету мапу Кременчука 1901 року і розкладає її на великому столі під вікном. 

«Це бульвар Українського відродження!» — радісно вигукую, бо впізнаю на ній мало не культову в місті вулицю, на якій якраз і знаходиться палац. «Можливо, — приземляє мене Сергій Михайлович. — Оце я так розумію — храм. А може, й ні, його вже зараз немає. Ось залізничний вокзал, якщо по прямій…»

Дивиться на карту кілька хвилин і намагається віднайти ті шляхи, якими ходять сучасні кременчуківці. За цією мапою складно визначити теперішнє розташування споруд. На ту пору, початок ХХ століття, на місці палацу стояли типографія та паровий борошномельний млин. 

«Наче палац — зовсім не те місце для прощань, — вдумливо каже директор, ловлячи світло з вікна, — це продовжує комуністичні ідеї. У храмах не прощалися з комуністами, з ними прощалися — у палацах. Але й іншого місця ми не знайшли».

Як він відчуває ці прощання на собі? Як після цього оговтується? Бачить їх щонайменше щомісяця. 

«Іноді… Іноді з’являється відчуття, що співам і будь-якій творчості зовсім не місце у нинішньому житті. Чи потрібні вони? Руки опускаються. Але коли згадуєш про хлопців на війні, то ті собі навіть такого питання не ставлять. Якби у них опустилися руки, невідомо де були б ми».

Почути

Із сусіднього кабінету чути спів. Триває репетиція: жіночий голос то опускається, то підіймається, утворюючи мелодію, що нагадує виття сирени. Сергій Ситник занурює мене в справжнє минуле цих стін. 

«Найперше, про що останнім часом стали запитувати люди, — це, звісно, вітраж Івана-Валентина Задорожного. З огляду на те що на початку 70-х років, відбувалося в Україні, це — творчий подвиг. Цілу когорту митців-шістдесятників піддали репресіям. Художницю Аллу Горську… Іван-Валентин зробив майже те саме, але не в столиці. Це творчий подвиг, який ми тільки тепер можемо осягнути». 

Він каже, що своєрідним подвигом стала власне й сама поява у Кременчуці такого великого Палацу культури — на тисячу місць.

«До Другої світової війни тут було п’ять театрів, а після неї Комуністична партія вирішила, що місто не обласного значення їх не мусить мати: люди повинні тільки працювати на заводах. А театри їм привезуть», — додає режисер.

Історія будівництва палацу, про яку я раніше не знав, змушує вслухатися в кожне слово: живучи в Кременчуці, ніколи її не чув такою. 

«Виростали будинки-"скворєшнікі". Але люди, мешканці старої закалки, хотіли бачити рідне місто розвиненим і культурним. Кременчук зводив палац за свої кошти, а коли роботи завершили і почалися "прийомки" — полетіла не одна голова: "порушення правил комуністичного устрою!". Зрештою, когось звільнили, когось відрядили у селище в Кіровоградській області, хтось відбувся доганою». 

Тим часом спів у сусідньому кабінеті набуває іншого сенсу. Жіночий голос акомпанує нашому діалогу ніби навмисне: в певні моменти то підвищується, то стає прохолодним.  Я залишаю кабінет Сергія Ситника, намагаючись ще раз зафіксувати всі його деталі. Серед них — дивний човен у керівника на столі. 

«А що це у вас за корабель?» — запитую, вдягаючи куртку. «Монітор (клас броньованих артилерійських суден — авт.), — відповідає Ситник, актор, режисер, культурний менеджер. — Я морську школу закінчив, а коли став директором, кум подарував мені цей макет, щоб я був "непотопляємий", як цей броненосець».

У цю мить, за всю нашу розмову він, може, вперше усміхається. А далі йде поринути у звичну роботу — керувати палацом, культурним серцем міста на Полтавщині, де діє десять колективів та щороку відбувається близько 300 заходів.  Наступного тижня місцева газета оголосила чергові похорони. Ховали Євгенія Кочубея. Провести його прийшли десятки людей. Палац прощався з батьком, чоловіком, хорошим другом і воїном. Монументальний вітраж Івана-Валентина Задорожного у фоє вкотре завісили чорними шторами.  Цей символічний акт скорботи стається тут кожних похорон.  Від початку листопада 2025 року Росія активно обстрілює енергетичну інфраструктуру України. Цілі міста днями існують без світла. В Кременчуці ночами буває гучно — ракети й шахеди пролітають над головами кременчуківців, і деякі з них досягають своєї мети. Як результат — відсутність світла від ранку до пізнього вечора. Регулярні відключення. Працівники палацу і того дня уважно дивляться в телефони, відстежують графіки. Друзі загиблого військового підходять до труни, хрестяться і лишають квіти. У палаці — перша черга відключень. Світло вимикається, хтось із персоналу вибігає і швидко підʼєднує генератор. З цього моменту чутно гудіння. Автор статті: Микола Сипко  Автор світлин: Микита Зенікод