Евак на характері

Цей текст – прямою мовою думки військового, в які ми не бажаємо і не можемо втручатися з цензурою. У тексті присутній мат, тож його не рекомендовано до прочитання сенситивним людям. Сьогодні вранці, акурат у багряний світанок, поки ухилянти, в яких є права, ще солодко спали, ми провели найбільш єбєйшу евакуацію з йобаних нулів за всі три з гаком роки повномасштабки. Такого пиздеця ще не було. Один із поранених був умовно ходячий. Заскочив у броньовану «Макспро» самостійно. Другого знайшли на ділянці від бліндажа до машини. Обидві ноги в мотлох. Але повз до машини. Жити хотів. Як? Блядь. Ніг, вважай, немає. М’ясо гниле. Схопили його під плечі та затягнули по ляді в «Макспроху». Міномети їбашили аж гай шумів. Вісімдесят другі. Ляду машини закрили і рвонули на коло. Штаб волає в рацію: «Там іще один в бліндажі! Заберіть!». Плюс-плюс, блядь. Але треба мотнутися. Заплутати підарських навідників. Повернулися. Вистрибнули із «Макспрошки» і рвучко побігли до розбитого бліндажа. Там наш... Лежав сім днів. Засмердівся, як двохсотий. Живого місця немає. У ранах – опариші, але вони рятують його життя, з’їдаючи некротизовані тканини. Ледве витягнули. Поки тягнули, п’ять мін ляпнули за метр-півтора від нас. Їх чути заздалегідь. Падаємо в розбиту, засипану траншею. Не влучили, підараси! Спасибі копачам, які цю хуйню нарили. Тягнемо трьохсотого. Тупо на характері. Носилки-шмосилки – хуйня. За руки, за ноги. Посадка розйобана, як у кіно. Голі корчі. Тягнемо по них. Додаємо ран нашому воїну. Залатають на стабпункті. Нам би тільки дотягнути до машини. А машина з’їбалась. Стояти на місці їй не можна. Маневрує. Тягнемо трьохсотого. Їбашить адреналін, який, курва, звужує судини. Скрізь! І в легенях також. Дихалки немає, але тягнемо. Жадібно хапаємо повітря ротом. «Макспроха» повернулася. Наш розвідувальний дрон навів. Штаб керував. В’їхала дупою в посадку, скинула ляду. Чекають. Але довго не будуть. Тягнемо. Ні дихання, ні сил. Трьохсотого кинули спиною на опущену ляду зі східцями. Сил немає. На дві сходинки вгору, хапаємо пораненого за пояс. Давай, блядь! Довкола їбашить. Безглуздо здохнути на останній сходинці. Давай! Затягнули – і уйобуємо. Пневмоляда піднялась. Закрилася зі страшним звуком. Якщо б рука-нога потрапила під цю ляду, то пизда. Ампутує миттєво. Уйобуємо. Але екіпажу «Макспро» вказівки не потрібні. По газах до упору. Лежимо купою. Неймовірна машина, проте місця там пиздець як мало. Намагаємося віддихатися. – Врубіть вентиляцію! – кричу. Врубили. Повітря пішло. Будемо жити. Вискочили, поранених – на стабпункт. Їхали по світлому. Плюс-мінус п’ята ранку. Денні FPV у підарів ще не заряджені. Міномети – гівно. Це лотерея. Спробуй влучити. Боявся FPV. І, блядь, жодного сраного дрона не прилетіло. Коли їдеш затемна, то нічні дрони напиздують від душі, а тут облом. Ніхто не їздить по світлому. Тільки наш довбоєбічний медпукнт. Ми. О, ґудзик на штанях відірвався. Штани впали. Затягував пораненого по ляді зі штанами на колінах. Мабуть, реготали всі – й наші, й підари. Але нам своє робити. Позивний «Крава»