Десять дітей і врятовані мами: історія очільниці прихистку для жінок у Полтаві

‌‌Що вдома, що на роботі в Олени Володимирівни ніколи не буває тихо. У її житті постійно лунають сміх та гамір дітей. У її будинку пахне свіжими пиріжками, які обожнюють сини, та підсихаючими фарбами – це доньки знову малюють щось для мами. Понад 11 років тому вона взяла на виховання перших п’ятьох дітей. Сьогодні в її родині їх уже десять. У кожного за плечима історія, що починалася з болю, а продовжилася в обіймах жінки, яку вони тепер називають мамою.

Між домом і Центром порятунку

В Олени світлі, проникливі очі, швидка хода та дивовижна здатність тримати під контролем десяток справ одночасно. Вона зустрічає нас з щирою посмішкою:

«Тільки фотографуйте гарно, щоб я не здавалась товстою», – сміється жінка.

Її день починається на світанку і закінчується далеко за північ. Соціальній сфері Олена віддала понад 30 років, а з грудня 2025-го очолила Центр допомоги жінкам у Полтаві. Тут знаходять прихисток ті, хто зіткнувся з насильством, самотністю або опинився у складних життєвих обставинах.

«Ми вчимо їх усього з нуля: як купати маля, як годувати кожні три години, як тримати дитину «стовпчиком», готувати їжу чи прибирати», – розповідає Олена Володимирівна.

Колеги кажуть, що вона приймає кожного підопічного як рідного. Але краще за слова промовляють дії: те, як немовлята тягнуться до неї на руки, і те, з якою беззаперечною довірою матері залишають своїх дітей під її опікою.

Олена тримає на руках маленького Стасіка, якому невдовзі виповниться рік. Хлопчик радісно всміхається і впевнено робить свої перші кроки, тримаючись за її пальці. Його мама в цей час теж вчиться – бути мамою.

«Я виросла в нормальній сім’ї, мені всі допомагали. Я свідомо йшла до материнства. А ці жінки часто не розуміють елементарних речей, тож ми терпляче їм усе пояснюємо», – ділиться очільниця Центру.

«У мене найгарніші діти, сама вибирала»

Після 18:00 робочий день Олени не закінчується. Вона долає шлях додому, де на неї чекають десять дітей. Загалом через її серце пройшли вже 16 вихованців.‌

«Я 30 років пропрацювала в школі-інтернаті. Бачила стільки важких доль... Відчула, що маю потенціал, і подумала: а чому б не допомогти ще комусь? Пройшла курси і відкрила дитячий будинок сімейного типу», – згадує Олена.

Свою родину вона збирала по всій області. Першими з’явилися Лєра та Аня (зараз вони вже другокурсниці педуніверситету, майбутні соцпрацівники). Потім – Андрій, Діма, Стас. Згодом додалися Саша, Даша, Соня, Катя та Настя.

«У мене найгарніші діти, сама вибирала», – жартує Олена.

У кожного з них за плечима – досвід, який дорослому важко осягнути. Олена виховує дівчинку з інвалідністю:

«Ми її відгодовували, приводили до тями. Зараз ви й не скажете, що в неї були проблеми зі здоровʼям. Мені радили віддати її в спецшколу, але я сказала: "Ні". Якщо дитину посадити в хороше товариство, вона буде тягнутися до кращого. І ось результат – вона вже вивчила з бабусею таблицю множення».

Ще одного хлопчика Олена забрала з лікарні:

«Я прийшла до нього і думаю: "Що ж сказати, щоб розтопити душу, щоб він повірив?" Розповіла, що в нас вдома дві собаки і сім котів. Запитала, що він любить. Він крутився-крутився: "Я люблю все". Кажу: "Підеш до мене?". Він: "Ну, я подумаю тижні два". Я сміюся: "Немає в нас стільки часу. Прийду за два дні". За два дні він сказав: "Ну, я вирішив іти з вами".

З підлітками було складніше. 14-річна дівчинка півтора року чекала на рідну маму, яка обіцяла приїхати, але так і не з’явилася. Коли Олена забирала її з Гадяча, та всю дорогу плакала, бо боялася, чи приймуть її в новій сім’ї.

Олена тоді зібрала «сімейну раду»:

«Кажу: "Андрію, от уяви, якби тобі колись сказали: "Та ні, Андрюху не беремо". Ми беремо людину, щоб її зігріти й обійняти". Андрій подумав і каже: "Добре, беремо"».

Наймолодша Соня з’явилася в родині три роки тому. Цілий рік дівчинка не дозволяла брати себе за руку. Сьогодні Соня не відходить від мами ні на крок.

«Моя мама дуже добра, ніжна і турботлива. Вона грається зі мною іграшками. Це ми малювали для неї», – тихесенько зізнається дівчинка, міцно тримаючи в руках рожевого «Пса Патрона».

«Ми не сироти, ми – мажори»

Родина живе в Мачухах, і Олена дбає, щоб у дітей був найкращий одяг і круті рюкзаки:

«Коли хлопці пішли до школи, приходять і кажуть: "Мам, треба два щоденники". Питаю: "Навіщо?". А вони: "Та пацани сказали, що ми круті, мажори, то ми за старосту ще купимо щоденник"».

Олена вчить їх головному: соромно не те, що ти з дитячого будинку. Соромно – погано вчитися чи ображати людей. Вона захищає їх перед учителями, навіть коли ті бешкетують:

«Вдома він у мене золотий, а що він у вас у школі робить – я не знаю», – з усмішкою переказує вона свої діалоги з педагогами.

Найважчим етапом була психологічна адаптація. Олена згадує, як діти спочатку боялися навіть святкового столу.

«Якось прийшла подруга, ми принесли пляшку сухого вина, налили потроху. Дивлюся – а діти всі на балконі, припали до скла і спостерігають. Потім Лєра зізналася: "Мамо, ми так боялися, що ви зараз нап’єтеся і почнете бити посуд та матюкатися"».

Помідори, футбольне поле та семеро котів

Справлятися з величезним господарством Олені допомагають мама та троюрідний брат. Роботи вистачає усім: тільки минулого року вони разом виростили на городі 500 кущів помідорів. Але на подвір’ї є місце і для відпочинку: тут і альтанка, і гойдалки, і сад, і навіть власне футбольне поле поблизу двору.

Діти намагаються бути активними помічниками в побуті:

«Ми завжди підтримуємо чистоту в домі. У нас у кожного є маленька територія, за яку ми відповідальні. У суботу ми разом влаштовуємо генеральне прибирання», – розповідають дівчата.

Не менш важливий ритуал – це спільне приготування обіду чи вечері:

«Частіше ми готуємо з тіста. Це або вареники, або пиріжки, суп, борщ. У нас дуже велика родина, тому треба готувати багато».

Ще цей дім став прихистком для семи котів та трьох собак. Маленький Річард, який тепер весело стрибає кімнатою, міг би не вижити:

«Подзвонили нам і сказали, що сусіди хочуть втопити собаку. Але ж ми рятівники і вирішили її врятувати. Три місяці Річард живе з нами» – згадують діти.

Тут усюди життя: під столом дрімає кіт Гучі, а в кутках будинку завжди можна зустріти когось із інших котів.

Мама – це слово, яке треба заслужити

Олена зізнається, що часом буває неймовірно важко, але вона ні на що не проміняла б своє життя:

«Знаєте, інколи опускаються руки. Особливо в період підліткового дозрівання, коли їм по 12, 13, 14 років... У нас різне було, скажу вам чесно. Чи легко це? Ні. Бувають вечори, коли я просто лягаю і думаю: "Боже, хоч би ніхто не подзвонив і нічого не питав, бо я виснажена". І раптом – дзвінок...Треба на роботу».

Колись подруги радили Олені знайти чоловіка, та вона лише з усмішкою відмахується:

«Він як побачить, що в мене десять дітей, то відразу ж і втече!».

Шлях до того, щоб усі діти почали називати її мамою, був довгим і тернистим. Олена переконана, що цей статус не дається автоматично.

«Слово мама – Богом дане, його треба заслужити. Минає не один місяць, поки дитина сама захоче це сказати», – зазначає Олена Володимирівна.

За законом, вихованці можуть залишатися в будинку сімейного типу до 23 років. Проте для Олени цей вік– лише цифра на папері:

«Я ні з ким із них не планую розлучатися. Всім весілля організую, потім вони мені онуків привезуть. Так і будемо жити далі – як одна велика сім’я».

Цей матеріал став можливим за підтримки програми “Голоси України” / SAFE, що координується Європейським центром свободи преси та медіа спільно з Лабораторією журналістики суспільного інтересу. “Голоси України” / SAFE реалізується в рамках ініціативи Ганни Арендт за підтримки Федерального міністерства закордонних справ Німеччини. Програма не впливає на редакційну політику, а даний матеріал містить виключно погляди та інформацію, отриману редакцією.