Коли на пішохода байдуже або що не так з тротуарами в Полтаві

Чому в Полтаві люди на кріслі колісному вимушені ходити по проїзній частині, як дитячі візочки ламаються прямо на ходу і чому базова потреба людини перетворюється на привілей? Відповіді на ці питання криються не лише в перманентній байдужості до комфорту пішохода, а й в логіці містобудування.

У матеріалі ми розповідаємо чому дістатися з пункту А до пункту Б в Полтаві – складно та аналізуємо цю проблему з погляду урбаністики.

Коли пішохід не в пріорітеті або про полтавські тротуари

За словами урбан-дизайнера та дослідника міського середовища Юрія Везденка, в українських містах пішохідну інфраструктуру роблять за залишковим принципом. Адже проїзна частина – в пріоритеті.

Через це утворюється комплекс проблем, які падають на плечі пішоходів:

Пішохідні доріжки у Полтаві

Під час бліц-опитування містяни скаржаться на некомфортні пішохідні доріжки у Полтаві. Артем говорить, що в Івонченцях тротуарів як таких немає: лише щебінь та бруд.

У центрі ситуація не краща. Наприклад, Дарія зазначає, що в неї постійно ламається дитячий візочок, бо через ями випадають шурупи. Загалом люди жаліються на вибоїни, по яким хіба що «скакати» майже через все місто. «Відчути» всю катастрофічність ситуацію ви зможете, глянувши на фото.

Такі тротуари буквально блокують доступ до будівель для полтавців. Адже добре, коли ділянка поруч з лікарнею, кафе чи магазином доступна, от лише як добратися до цих «островків безбарʼєрності» – питання актуальне.

Заступниця голови ради безбарєрності Полтавської ОВА Ірина Твердохліб розповідає, що у Полтаві вона користується транспортною інфраструктурою, а пішохідна – лише на перевірених ділянках, бо у місті немає комплексного рішення по облаштуванню всієї пішохідної мережі.

Якщо є доступний клаптик, по якому можна ходити, то наступний таким не буде. Це фактично блокує переміщення вулицею. Тож у Полтаві жінці доводиться ходити по проїзній частині.

Ірина намагаєтсья коректно обʼїжджати автівки, триматися біля бордюру та сподівається, що водії її бачать. Вона додає, що це безпечніше, ніж застрягнути на тротуарі та кликати на поміч людей, які не знають, як правильно допомогти людині в колісному кріслі.

Також доступ до вільного переміщення містом жінці блокують підземні переходи. Наприклад, щоб потрапити від зупинки до міської ради, Ірині доводиться йти по проїзній частині. Про те, що не так з підземними переходами, ми знімали відео на каналі «Полтавської хвилі».

Голова полтавського міського осередку всеукраїнської ГО «Асоціація людей з інвалідністю-спинальників» Юрій Духно додає, що він по тій самій причині пересувається по проїзній частині за рухом транспорту. Адже від умовного заїзду на бордюр з однієї сторони вулиці мало користі, коли з іншої його немає. Чоловік наводить як приклад ділянку біля ТЦ «Метрополітен».

«Це взагалі кошмар. І таких тротуарів просто маса в нашому місті. Це серйозна проблема. Я вважаю, у нас недостпуне місто», – підсумовує Юрій Духно.

У Юрія були ситуації, коли його ледь не збив автомобіль:

«У мене було багато випадків, коли мене не бачили водії, і я аж на бордюр залітав», – пригадує чоловік.

Також чоловік звертає увагу на ще один бік проблеми – формальність самого процесу прийняття робіт під час будування. За його словами, коли ремонт дворів чи прибудинкових територій відбувається за участі депутатів, з'їзди та бордюри часто облаштовують без консультацій з громадськими організаціями. При цьому роботи приймає інспекція, яка, за логікою, має добре знати вимоги ДБН.

«Виникає питання чесності: як інспектор може прийняти роботу з такими недоліками, якщо це відбувається масово, а не в поодиноких випадках», – зазначає Юрій.

Тому, на його думку, залучати громадськість потрібно ще на етапі проєктування, а не постфактум, а ГО також не варто складати руки й пускати процес на самотік.

Студент полтавського педагогічного університету Антон Волик має порушення зору. Він розповідає, що з тростиною йому «більш-менш нормально» пересуватися містом. Але це значно важче в негоду. Особливо хлопець жаліється на ями на Заячому провулку, місцями некоректну вказівну плитку та неозвучені світлофори на шляху.

«Може хтось і користується тактильною плиткою чи ще якимись зручностями, але я вважаю, що базове – це залатати ями», – говорить Антон.

Голова правління Полтавської обласної організації Українського товариства сліпих Марина Бабець розповідає, що Полтавою їй ходити незручно. Бо з одного боку у місті мало гарних доріжок, а з іншого – навіть гарні швидко ламаються. Немає повноцінного маршруту, де жінці комфортно ходити, адже небезпеки трапляються будь-де. Жінка може виділити хіба що бульвар Богдана Хмельницького на Леваді, де їй комфортно гуляти.

«Це один приклад, де реально можна розслабитися. І йому вже більше років, ніж безбар'єрному маршруту, на жаль», – говорить жінка.

Марина жаліється, що у Полтаві тактильну плитку можуть покласти в недоречних місцях або порушити норми її встановлення (плитку для внутрішнього застосування встановити ззовні, що небезпечно).

Якщо зібрати всі історії докупи, добре видно: Полтава не гарантує пішоходам безпечний та комфортний маршрут. Прибрати одну яму чи покласти плитку на клаптику землі — це косметика, а не рішення, доки немає цілісної мережі. Також це питання того, наскільки місто готове зустріти ветеранів.

Засновник організації «Доступно.UA» Дмитро Щебетюк підсумовує, що наразі доступний простір – це відповідальність кожного і кожної в тилу, бо українські захисники й захисниці жертвують здоров'ям, життям, часом, борються за нашу свободу, тож ми маємо зробити все, щоб військові та ветерани мали можливість вільно пересуватися містами. Зокрема, тротуари – це є одна зі складових цієї свободи пересування.

Чому пішохідний рух має бути у фокусі?

Окрім вищепереліченого – щоб містяни могли ходити Полтавою, можливість комфортно пересуватися дорогами зменшить кількість автівок у місті. Урбан-дизайнер та дослідник міського середовища Юрій Везденко додає, що людям треба дати вибір: комфортно йти пішки чи їхати. А в українських містах пішохідний рух не вважається методом пересування, на відміну від авто чи громадського транспорту. Тобто немає такого поняття, як забезпечити людям комфортну можливість ходити містом лише пішки.

Через це на дорогах більше автівок = більше заторів. (Зокрема про те, як все в місті взаємопопʼязане, ми розповідали у тексті про зупинки громадського транспорту). І місто не вилікувати від заторів більшими і ширшими проїзними частинами. Єдине рішення – це зручна пішохідна інфраструктура, щоб людині було зручніше пройтися 15 хвилин, ніж заводити авто.

«Наразі в нас простір настільки побитий, поламаний, не зв'язаний між собою, що людині треба одразу думати про автомобіль чи громадський транспорт. Коли насправді 3-4 км відстані можна подолати пішки, але в нас немає інфраструктури для цього».

Комфортні дороги = здорове серце

Урбаністка Ірина Оя говорить, що інвестиція в комфортні пішохідні зони – це інвестиція в здоровʼя містян. Бо рух – це здоров'я. 10 000 кроків не дуже хочеться находжувати по місцевості з перешкодами. Відповідно зменшується профілактика серцево-судинних захворювань, варикозу тощо.

Наприклад, в США з цим комплексна проблема, бо всі ходять лише в спортзалі. По вулицях немає де гуляти, бо міста дуже автомобілізовані. В Україні є де гуляти, лише немає по чому. Це і потрібно виправляти і орієнтуватися на пішоходизацію.

Совєтська спадщина

Плюс до некомфортності пішохідних зон додає совєтське планування. Совок як токсичний колишній: його вже давно нема, але всі твої друзі досі згадують про нього злим тихим словом. Про це ми вже раніше розповідали на прикладі гаражів. Юрій Везденко зазначає, що совєтське містобудування не пройшло перевірку часом – як архітектура, так і просторове планування. Зараз, заходячи в будь-який совєтський мікрорайон, ви побачите безліч стежок які зʼявляються, коли люди замість прокладеної дороги скорочують маршрут і йдуть так, як їм зручніше.

Пішохідне планування створювали давно і некоректно. Мова про прямокутні та квадратні форми доріг, які, можливо, повторювали образ архітектури. Коли такий принцип застосовують у просторі, він не працює, бо люди не можуть ходити під прямими кутами, вони завжди скорочуватимуть шлях.

Час довів помилковість цього підходу: жорсткі квадратні форми простору виявилися незручними, а покриття з великих бетонних плит сьогодні має жахливий вигляд і потребує заміни.

На кого варто рівнятися

Урбаністка Ірина Оя наводить приклад країн, де пішохідні зони комфортні і зроблені для людей. Це Стокгольм чи Копенгаген.

«Адже у цих містах великий упір на безбар'єрність, вони приділяють цьому значну увагу».

Для порівняння в Португалії, Італії та Іспанії з цим складніше, бо історично міста формувались з вузькими вулицями. Можна сказати, що з доступністю там лихо. На відміну від країн Скандинавії, де вони вигадують як справитися з вузькими вулицями.

Висновок

Сучасний стан полтавських тротуарів — це не лише питання естетики чи локального дискомфорту. Це глибока інфраструктурна криза. Адже яка може бути мова про доступність, коли люди на колісних кріслах змушені ризикувати життям на проїзній частині, а батьки ламають дитячі візочки у вибоїнах. Ось так базове право на вільне пересування у Полтаві перетворилося на привілей. Сьогодні місто потребує системних, комплексних змін, де в центрі уваги буде людина, а не автомобіль.

Читайте також

Чому кронування дерев - небезпечне

Читайте також

Чому полтавські діти граються на іржавих гойдалках або як будувати майданчики з розумом

Читайте також

Полтава депресивна? Що не так з нашими спальними районами