Мене тут взагалі не повинно було бути

Блог студентки про те, як війна вкрала дитячі мрії.

2022 рік. Велика війна. Я у випускному класі. Все змінилося, все пішло шкереберть. Студентка третього курсу Варвара Клименко поділилася своїми переживаннями і рефлексією про втрачені дитячі мрії та пристосування до нової реальності. Як же складно змиритися з тим, що ти йдеш до школи не на уроки, не щоб зустрітися з однокласниками чи послухати вчителів. А коли ти біжиш туди вночі, бо на Полтаву летять дрони. Коли ви всі сидите у бомбосховищі й чекаєте найгіршого. Не ловить зв’язок, ніхто не знає, що зараз відбувається: чи на вас уже летять ракети, чи буде вибух, чи залишитесь ви живими. Замість шкільного дзвоника — сирени повітряних тривог. Замість святкової сцени — матраци на підлозі в актовому залі, бо тепер там живуть переселенці. А я мала там стояти у найгарнішій сукні, посміхатися, відчувати, що дитинство закінчується і починається доросле життя. Я мріяла про цей день змалку. Але цього не сталося. Найбільша мрія просто не здійснилася. Замість цього я писала на папірці своє ім’я. На іншому — ім’я свого брата. Йому було чотири роки. Якщо щось станеться, якщо він залишиться один, щоб люди хоча б знали, хто він і ким була його сім’я. Я пам’ятаю плани своїх близьких перед війною. Вчителька мала йти на концерт Наталії Могилевської. Подруга збиралася святкувати день народження, вже уявляла, як усе буде. Ми мали ставити випускний вальс. Я думала про манікюр, про вибір сукні, про білети до Харкова. Смарагдова тканина для сукні вже чекала на свої заміри. Тепер вона просто лежить. Лежить три роки. І вже, мабуть, ніколи не стане тим, чим мала бути. Як і багато речей у моєму житті. Я мала писати ЗНО, їздити по школах, обговорювати екзамени. Так, це було б страшно, але ще страшніше — не знати, що буде далі. Чи будеш ти взагалі існувати. У нас мали бути гарні стрічки, ідеальні випускні сукні, усе мало бути, як у фільмах. Але росіяни зламали наші плани. І наша молодість проходить ось так. Під звуки вибухів. Зі страхом смерті. З невизначеністю. Ми мали вступити в універи, які хотіли, мали святкувати зустрічі випускників, мали насолоджуватися життям. Ми мали бути щасливими, безтурботними, повними енергії. Ми мали їздити до друзів у різні міста, а не чекати, коли всі з’їдуться з різних країн, бо війна нас розкидала по всьому світу. Ми мали зустрічати схід сонця у випускну ніч — але замість цього зараз наше життя залежить не від нас. Я взагалі мала бути не тут. Я мала бути в Харкові. Ми з подругою мали вступати в Каразіна: я на психолога, вона— на історика. Ми мали разом знімати квартиру, будувати нове життя, варити каву на сніданок під пісні «Нервів». Але замість цього я збирала не валізу на відпустку закордон з класом, а тривожний рюкзак. Паспорт, ліки, трохи одягу — того, в якому буде зручно бігти, якщо доведеться. Я не знала, що зі мною буде. Чи виживу. Чи не влучить у мене ракета. Я дивлюся на своїх подруг, які втекли з окупації, і бачу, що їм погано. Їх роз’їдають спогади про те життя, якого вже не існує. Вони не можуть повернутися додому. Вони не можуть побачити рідних. А хтось із їхніх близьких перейшов на бік тих, хто нас вбиває. Як це прийняти? Як зрозуміти?  Це жахливо. Це неправильно. Так не мало бути. Я досі думаю, що, може, це просто сон. Що я одного разу прокинуся, і війни не буде. Що це просто кошмар, який скінчився. Я розумію, що могло бути ще гірше. Але як же боляче, коли дитячі мрії розбиваються об реальність.   Варвара Клименко для Полтавської хвилі