Між пам’яттю та прірвою: чому військове кладовище Полтави стало полем бо(л)ю

Ранок у Затуриному починається з тихого шурхоту. Це сотні синьо-жовтих прапорів б’ються на вітрі, створюючи звук, що нагадує шепіт. О восьмій ранку тут туман, самотній охоронець, кілька відвідувачів, пес Батон, і пам’ять, що стала важчою за граніт.

Мабуть, кожен полтавець уже має власну історію, пов’язану з цим місцем. Меморіал Героїв росте швидше за саме місто. Я доїжджаю сюди з таксистом Русланом. Він повернувся з фронту два роки тому, а вперше опинився тут у 2023-му, коли ховав побратима Ваньку.

«Тоді тут було лише два ряди. Тепер їх і не порахувати», — каже Руслан.

Здається, що у цьому місці зібралися всі роди військ. Їхні знамена майорять над хрестами, позначаючи територію вічного спочинку. Але спокою немає. На межі між рядами могил і сільськими хатами поблизу розгорівся ще один бій. Поєдинок між пам’яттю про загиблих і страхом живих — за межу, яка з кожною новою могилою підходить ближче.

Тут поховане її сонце

Марина міцно тримає за руку доньку Настю. Вони йдуть Меморіалом Героїв повільно, вдивляючись в обличчя на граніті, і кланяються захисникам, які знайшли тут вічний спокій. Але їхній шлях лежить до однієї конкретної людини — до Ромчика.

«Привіт, моє сонце», – шепоче Марина.

Вона простягає руки до портрета чоловіка, торкається холодного хреста так ніжно, ніби намагається крізь нього зігріти своїми обіймами.

Могила Романа вирізняється з-поміж інших. Це місце я подумки називаю красивим, відразу картаючи себе за такі думки. Тут панує новорічна, проте зовсім не святкова атмосфера.

«Ми вже на зиму перевзулись», — сумно посміхається Марина, вмикаючи гірлянди.

Місце спочинку встелене штучною зеленою травою, яка виглядає наче жива. На ній три вазони з квітами: тут і штучні гортензії, і пеларгонії. Під цим усім заховане коріння, що навесні розквітне пишними бутонами. На землі ледве помітний камінець, який для Романа зробили діти його побратимів. На хресті обмотаний поховальний рушник, який Марина не зняла, бо вірить: це символ спокою його душі.

Маленькі гілочки ялинки огортають золоті каркаси, обмотані гірляндами, на них спалахують вогники. На деревцях розкидані прикраси, поруч миготять три ліхтарі.

Марина пояснює, що для Романа Різдво було особливим часом, їхнім сімейним ритуалом, і вона не може залишити його без цього світла:

«Доця, давай підключимо дівчаткам фонарики по татові. Він любив Різдво більше, ніж я. Ми з ним оце, знаєте, як ритуал… Їздили, вибирали гірлянди».

Трішки віддалено за цим спостерігає Настя. Це вона власноруч виготовила для тата новорічні поробки, крутила дротики, майструвала каркаси, щоб у нього було «все красиво». Вона навчається в 11 класі, виграє міжнародні олімпіади з англійської мови, а за першої можливості приїжджає разом з мамою до тата.

Дівчина мовчазна, побоюється камери, ховається за маминою спиною. Її погляд серйозний, майже дорослий, але на обличчі розквітає посмішка, коли мова заходить про її батька.

Час від часу Настя тулиться до матері, гладить її по руці, ніби намагається забрати частину болю собі.

Нашу розмову перериває сорока. Вона літає кладовищем, сідає на тризуби, гелгоче, знову злітає, і постійно повертається до нас. Мені, людині, яка не вірить у прикмети, стає морозно. Але для Марини це добрий знак:

«Доця, дивися, може це папа прилетів до нас. Шось розказує».

Ромчик

Роман Плутцов був людиною контрастів: воїн за духом, опора для сімʼї і невиправний романтик у серці.

«У цивільному житті він був дуже бойовим. Якось нас підрізали на дорозі, то я його ледве втримала за руку. Він готовий був вискочити з машини розбиратися, бо нас ледь не розбили», – говорить Марина, поруч тихо сміється Настя.

Але вдома цей «бойовий» чоловік ставав на диво ніжним. Марина згадує, як він, повертаючись додому, міг раптово купити величезний букет червоних троянд:

«Я казала: “Ромчик, ну чого ти тратишся?”. А він відповідав: “Зая, я зараз трачуся, але я знаю, що ти це пам’ятатимеш!”».

Тепер на місці його спочинку завжди стоять рівно підрізані темно-червоні троянди. Знак того, що вона памʼятає.

Роман був для Насті найкращим батьком: слухав, як вона читає вголос, купував книги про Гаррі Поттера, з особливою увагою обирав подарунки на її дні народження. Посмішка дівчинки гасне, коли вона усвідомлює, що більше не почує його привітання.

Він пішов на війну добровольцем, служив стрільцем у Нацгвардії. Вправно стріляв Його життя обірвалося під Урожайним Волноваського району, коли позицію накрив ворожий дрон.

Марина поїхала до Дніпра, щоб привезти тіло чоловіка до Полтави «на щиті». Вона не могла дозволити, щоб його віз хтось інший.

«Я його опізнала навіть обгорілим. По п’ятці… у нього колись був перелом зі зміщенням».

Найстрашнішим моментом у її житті був не приліт ракети поблизу їхнього дому і не вигляд понівеченого тіла в морзі. Найстрашніше було тут, на цвинтарі.

«Найстрашніше було отут, коли сказали “киньте грудочку землі на гроб”. Я всіх пропустила вперед, а сама нахилилася… Мені здалось, що я туди просто зараз сама впаду», – згадує Марина.

Лінія розлому: де завершується кладовище

Коли мова заходить про конфлікт із жителями Затуриного, обличчя Марини стає суворим. Вона виступає проти будівництва паркану навколо кладовища:

«Скільки допомоги можна було б купити за ці кошти? Ви не відгородите біду від тієї біди, яка є в Україні. Ви не відчепите біду від біди», — повторює вона.

Марина категорична щодо скарг селян на воду:

«Яке відношення наш Меморіал має до їхньої води? Хай зроблять собі свердловину. Чи вони хочуть, щоб родини героїв їм проводили воду? Я захищатиму це місце, доки вистачить сил».

Вітер знову здіймає прапори. Десь неподалік чути заводський гул, а трохи далі — плач. Рідні приїхали «будити» свого героя. Тут завжди хтось є. Але найважче розуміти, що знову привезли ховати ще одного воїна.

Затуринське гетто

Жителі Затуриного вимірюють відстань кладовищем.

Зокрема, домовляючись про зустріч з Олегом Передерієм, ми орієнтуємося за його простими, але промовистими вказівками:

«Зліва — ліс, справа — кладовище».

Тут здається, що довкола все просякнуте присутністю цвинтаря. Діти вчаться тримати рівновагу на велосипедах поміж могил, матері прогулюються з візочками вузькими проходами між надгробками. Кладовище стало частиною простору, культури, щоденного життя. І частиною двадцятирічної боротьби Олега Передерія.

Він не йде, а майже біжить. Наче рухається виключно на адреналіні злості й багаторічної втоми. Його голос гучний, іноді зривається на крик, перекриваючи шум вітру. У руках стикає важку чорну теку. Він обіцяє показати її вміст згодом, але спершу — екскурсія Затуринським гетто.

Будинок Олега Передерія найближче до межі цвинтаря.

«Сімдесят метрів. Сімдесят метрів до житлових будинків, розумієте? —  він вказує на свіжі кілки, що розмежовують світ живих і мертвих. — Санітарна норма має бути триста метрів, а тут що?».

Що вам треба знати про Затурине?

Затурине, де проживає близько 600 людей, розташоване в низині. Перепад висоти від кладовища до річки становить 15–17 метрів. Закони фізики тут працюють проти людей: уся вода, що омиває поховання, пісок і продукти розпаду рухаються прямо в городи селян та в їхні криниці.

У Затуриному досі немає централізованої води. Люди споживають воду з колодязів та свердловин, але вона непридатна. Олег Передерій розповідає, що аналізи показують погіршення показників з кожним роком. Влада Полтави роками обіцяє розв’язати проблему з водою. Зрушень немає. Натомість кладовище росте.

Криза у Затуриному не виникла в один день. Земельну ділянку під кладовище виділили ще на початку 2000-х. Місто росло, старі кладовища закривали, і влада Полтави почала поглядати на приміське село як на стратегічний резерв для поховань.

Межі кладовища роками існували лише на папері. Їх винесли в натурі у 2023-му — після десятків звернень і комісій. Коли з’явилися кілки, стало зрозуміло, що поховання давно зайшли за санітарну зону.

Екскурсія кладовищем

Олег Передерій міг би стати гідом цього місця. Він підводить нас до Меморіалу загиблим захисникам. Навіть коли вітер вщухає і перестає рвати тканину прапорів, тишу розбиває гул. Це не звуки природи, а шум підʼїжджаючих автівок, гавкіт собак і найстрашніше: звук копання могил.

Здалеку Меморіал виглядає масштабно: ряд за рядом, памʼятники та ще хрести з жовто-синіми прапорами, рівна дорога, що веде назад до Полтави. Але для Олега Передерія це місце — не лише символ скорботи, а й пам’ятник корупції та цинізму.

Він звертає увагу на дивну геометрію поховань. Між могилами залишені широкі проходи:

«Навіщо такі величезні проходи, якщо ви кричите, що місця немає? А все просто. Це для того, щоб класти плитку. Це обсяги робіт, це гроші. Вони зараз заробляють на плитці».

Олег Передерій на мить замовкає, кидаючи погляд на другий ряд кладовища. Ми підходимо ближче до місця, де похований його рідний племінник Рома. З фотографії нам посміхається юнак зі світлими очима. Рома загинув на курському напрямку у травні 2025 року. Олег Передерій досі обурюється, що місце спочинку його племінника саме тут:

«Він був сиротою. Поховали його тут, поки я був у від’їзді на лікуванні з дитиною. Я був проти, бо це не гідні умови для воїнів», — тихо каже Олег, дивлячись на могилу.

«Їх ховають у воду»

Ми зупиняємося біля свіжих могил. Тут, на 10-му секторі, земля волога і в’язка. Олег дістає рулетку з кишені і в цей момент нагадує слідчого на місці злочину. Чоловік підходить до свіжовикопаної ями, яку підготували до процесії:

«Дивіться, — він опускає погляд і рулетку у глибину. — 110 см. Максимум – 1,3 метра. Глибше вони не риють. Знаєте чому? Бо там вода. Вони ховають людей у воду».

Зазначимо, що за санітарними нормами глибина могили має бути не менше 1,5 метра від поверхні землі до кришки труни.

Олега Передерія непокоїть лише один звук з цвинтаря: постріли. Коли ховають військових, лунає прощальний «салют»:

«У мене дитина — інвалід першої групи,  їй 19 років. Я її на вулицю вже боюся виставляти. Вона боїться. Як стріляє салют, це чутно так, наче в мене на подвір’ї стріляють», – голос Олега стає глухішим.

Здається ми пройшли кілька кіл Затуринським кладовищем, як нарешті чоловік зупиняється, щоб показати нам внутрішній світ своєї теки.

У ній численні судові справи, висновки експертиз, звернення до влади та вищих інстанцій. Він просить усе сфотографувати і за кілька хвилин переповідає про боротьбу без зрушень. Те, що у березні 2022 року починалося як вимушене рішення через брак місць на міських кладовищах, до кінця 2025-го перетворилося на масштабний комплекс вартістю понад 120 мільйонів гривень.

Наразі до кладовища проклали дорогу. Ще майже сім мільйонів гривень планують витратити на зведення огорожі. Водночас у серпні 2025 року СБУ повідомила про підозру очільнику підприємства «СК ПРО» та підряднику у розкраданні чотирьох мільйонів гривень на облаштуванні меморіалу.

Олег Передерій зазначає, що ніколи не виступав проти поховання воїнів, лише проти його наближення до села:

«Вони (влада – ред.) кажуть нам: «Ви проти меморіалу?». Ми не проти! Ми самі пропонували: давайте посунемося в промзону, змінимо конфігурацію, щоб не порушувати санітарні норми. Але вони спеціально зробили це тут, за 70–80 метрів від житлових будинків, хоча закон вимагає 300».

Олег неодноразово наголошує саме на 300 метрах, хоча влітку міськрада представила проєкт із санітарними нормами до 80 метрів. Він не погоджується з висновками нової експертизи:

«Коли вони обіцяли зупинитись, тут було п’ять поховань. Зараз — десятки. І це все після судів, після приписів».

Чому Олег називає це місце гетто?

Справа не лише в могилах.

«Дороги нормальної немає. Єдиний під’їзд до мого будинку хочуть забрати, стверджуючи, що дороги тут не існує… Води немає… Транспорту немає: маршрутки сюди рідко ходять, людям доводиться йти кілометри пішки».

А також немає безпеки. Олег розповідає про наркозалежних, які шукають «закладки» на кладовищі та в лісі. Він зізнається, що люди навіть гриби збирають з телефоном у руках, боячись натрапити чи то на закладку, чи то на товар.

А ще є сміття. На кладовищі є кілька контейнерів на велетенську територію у 38 гектарів. Тому місцями можна побачити купи з вінків та пластику на узбіччі.

Кладовище оточують обгорілі стовбури дерев:

«У 2023 році тут була страшна пожежа, вісім машин гасили добу. Вогонь йшов на село».

Олег Передерій вказує на поле вкрите пожовклою травою, що вільна територія на кладовищі ще є. Але новий сектор тягнуть у бік села:

«Ми проти того, щоб ховали в огородах і в воді. Це не про розвиток. Це про зневагу».

Голос Олега Передерія на мить стишується, коли він говорить про полеглих односельців, які теж знайшли останній спочинок на кладовищі.

«У нас четверо односельчан тут поховані, троє безвісти зниклих. За що вони віддали життя? Щоб потім їхнім рідним доводилося класти їх у воду? Це наруга над тілом і неповага».

Ми повертаємось бездоріжжям до краю села з будинком пана Передерія, проте його монолог ні на секунду не вщухає:

«За це хлопці життя віддали? — запитує він. — Щоб їх ховали з порушеннями, а їхні родини потім роками жили з цим страхом?».

Він не чекає відповіді. У цьому місці її більше немає.

Фінал

Тут мала б стояти крапка. Логічний висновок, рішення влади або хоча б натяк на компроміс. Але у Затуриному, здається, закінчується лише вільна земля, а не людський біль.

З туману виринає пес Батон — невловимий оберіг цього місця. Отримавши смаколик від родичів загиблих, він байдуже біжить від свіжої могили до землі, за якою починається чийсь город.

Для пса тут немає кордонів. Для людей ці кілька метрів стали прірвою. Можливо, колись тут і зʼявиться надія. Але точно не сьогодні.

Цей матеріал став можливим завдяки проєкту «Голоси України», який є частиною програми SAFE, що реалізується Європейським центром свободи преси та медіа (ECPMF) у партнерстві з ЛЖСІ в рамках Ініціативи Ганни Арендт та за підтримки Федерального міністерства закордонних справ Німеччини. Партнери програми не впливають на зміст публікацій редакції та не несуть за нього відповідальності.