Могла оперувати в Азії та Європі, а обрала Полтаву — історія офтальмологині Тетяни Дʼяконової

Вона втекла з Луганська, пережила дві війни, почала з нуля в Полтаві і створила клініку, якій довіряють тисячі. Історія офтальмологині Тетяни Дʼяконової — про силу, людяність і боротьбу за своє.

Вона мала всі підстави почати нове життя деінде. Пропозиції надходили з різних куточків світу: Китай, Німеччина, клініки в Європі готові були відкрити двері перед досвідченою хірургинею з міжнародним ім’ям. Там, де медичне обладнання сяє хромом, де за операції платять у валюті, а лікар живе в ритмі графіку й стандартів. Її портфоліо вражає: десятки тисяч успішних операцій, власні підходи до лікування, виступи на закордонних конференціях, викладання, наукові розробки. Вона — не просто лікар. Вона — носій знання, передавач досвіду, практик, який бачить більше, ніж написано в підручнику. Але Тетяна Дʼяконова залишилася. Не тому, що не могла поїхати. А тому, що не захотіла. Бо її місце — тут, в Україні, в Полтаві. Де, попри всі обставини, вона відчула, що знову потрібна. Де почала з нуля — без пацієнтів, без обладнання, без гарантій. Тут, серед людей, які спершу не знали її імені, але потім передавали з уст в уста: «Ідіть до Дʼяконової. Вона — професіонал». Вона залишилася, бо вірила, що гідна медицина — можлива і тут. Що клініка — це не стіни, а команда, підхід, чесність. І пацієнт, який не боїться сісти в крісло навпроти. Вона не тільки лікує зір — вона відновлює довіру. І це робить її історію унікальною.

Укриття, стерильна операційна і втікачі

2014 рік. Луганськ…

«Це було липневе літо. Ми вже звикли до вибухів. Вони звучали як фон — неначе хтось віддалено бʼє у бубон. Але в операційній була тиша. Працювали швидко. Ніхто не знав, чи буде завтра світло, чи зможемо включити мікроскоп. Або чи не впаде снаряд у лікарню», — згадує Тетяна. У той день вона зробила 17 операцій — рутинних на перший погляд, але в екстремальних умовах кожна з них була подвигом. «Я дуже боялася, що під час операції раптом все погасне. А в мене — око. Відкрите. Крихке. І кожна секунда — вирішальна. Але ми встигли. Усіх прооперували. Наступного дня ще раз оглянула всіх пацієнтів, спокійно виписала всіх без ускладнень. І поїхали».

Відлік ішов на години. Вже через кілька годин після того, як вони з чоловіком залишили Луганськ, підірвали міст. Той самий, яким вони виїжджали. На блокпостах — озброєні люди без шевронів, з поглядами, які не ставлять запитань, а шукають причин стріляти. Їх провів пацієнт — палкий прихильник «руского міра». Він повірив, що вони «свої». І це врятувало їм життя. При тому, що на той момент наказом окупаційної влади лікарів з Луганська вже не випускали взагалі.  Тетяна говорить про ті дні не як про трагедію, а як про етап — складний, але пройдений.

«Ми знали, що війна буде. Накупила повну сумку ліків заздалегідь. Вона так і лишилася в Луганську, але завдяки цьому багато людей тоді вижили. Адже в аптеках вже не було нічого».

На той момент вона була головною офтальмологинею Луганська. Лекторкою. Наставницею. Її ім’я знали не лише пацієнти, а й колеги по всій області і поза нею. До неї їхали з інших міст і вона їздила по 200-300 кілометрів за кермом оперувати. Не через статус — через руки, які повертали зір. У професійному середовищі її називали «гарантією якості».

Невідомість Полтави

Після Луганська Полтава здалась іншою планетою. Менше людей. Інший ритм. Безпечніше — але чужо. Тут не було звичних вулиць, де кожен знає, хто ти. Не було пацієнтів, які роками довіряли. Не було апаратури, до якої звикли руки. І найстрашніше — не було впевненості, що знову вдасться оперувати. Спершу був дах над головою — у родичів чоловіка. Це, здавалося б, багато, бо дехто з біженців ночував у спортзалах, у школах, на вокзалах. Але для людини, яка все життя звикла до незалежності й самостійності, це було морально важко. Кожен день — ніби в борг. А далі — повернення в професію. Спочатку — напівставка в обласній лікарні. Не на керівну позицію. Не як спеціаліст із ім’ям. Просто лікар. Один із багатьох. Без кабінету. Без інструментів. І — без пацієнтів.

«Коли ти приходиш у нове місто — твій диплом нічого не важить. Твої звання — теж. Тебе ще не знають. І не довіряють», — згадує Тетяна.

Вона добре усвідомлювала: пацієнт обирає не титули. Пацієнт іде туди, де йому вже допомогли. І де інші сказали: «Спробуй тут, вона професіонал». Це — шлях із багатьма колами. І проходять його не всі.

«Пацієнт не йде до тебе, бо ти доктор наук. Він іде, бо тебе хтось порадив. Бо хтось уже отримав результат. І це — роки. Не місяці. Роки», — каже вона й дивиться вбік, неначе знову бачить себе, яка стоїть у коридорі лікарні.

Вона не рвалася в керівники. Не вимагала кабінету. Вона просила лише одного: дайте мені хірургію — і я покажу, на що здатна. Тетяна знайомилася з колегами обережно. Без пафосу. Не намагалася одразу стати «своєю». Вивчала ритм міста, систему лікарні, людей. 

«Я знала, що тут чужа. Але в мене були руки, знання і великий досвід. І я знала, що пацієнт відчує це сам».

Створити «ІРІС»

У 2015 році в Тетяни та її чоловіка з’являється ідея, яка згодом стала першим світлом після довгої темряви. Вони вирішують створити власну клініку. Не тому, що з’явилися великі гроші. І не тому, що хтось запропонував готове приміщення чи франшизу. А тому, що кожна зустріч із пацієнтом, кожне обстеження у лікарняному кабінеті переконували: час будувати своє. Те, де кожна деталь — контрольована. Де лікування — не про процес, а про довіру.

«Ми не мали великого старту. Не було інвестора. Не було подушки безпеки. Але ми мали інше — репутацію, досвід, бачення. І величезне бажання створити місце, куди люди йтимуть не за модним брендом, а за відчуттям, що тут — їм допоможуть», — згадує Тетяна.

Так у 2016 році і з’явився «ІРІС». Невеличкий офтальмологічний центр у Полтаві. Тиха вуличка, світле приміщення, білі стіни без зайвої помпезності. Але всередині найголовніше: команда професіоналів, якій вона довіряє. У штаті дванадцятеро: 70% працівників лікарні — також біженці. І це не випадкові люди з ринку праці. Це ті, хто пройшов війну, переселення, втрати. Анестезіолог — із Луганська, як і сама Тетяна. Адміністраторка — з-під Донецька. Медсестри — з досвідом і з глибокою етикою. Тут кожен — частина живого організму. «Усі працюють, бо вірять. У себе, в інших, у справу. Ми не просто клініка. Ми — спільнота. І пацієнти це відчувають. Навіть ті, хто вперше заходить», — каже вона. Від самого початку вони вирішили: в «ІРІСі» буде найсучасніше обладнання. І хоча це означало кредити, ризики, постійне навчання — вони не відступили. Бо знали: діагностика й операції мають бути не лише швидкими, але й якісними. Без зайвого стресу для пацієнта. Без «сходіть туди», «потім повертайтеся сюди», без втрати часу.

«Найважливіше — не техніка. Найважливіше — принцип. У нас пацієнта не женуть по кабінетах. Усе на місці. Все — про нього. І з ним», — пояснює вона.

Філософія «ІРІСа» — у персоналізованому підході. Тетяна не вірить у конвеєрну медицину. Не вірить у те, що кожна катаракта — однакова. Не вірить у підхід «одна норма для всіх». Вона веде людину від першого погляду до повного одужання. І навіть після.

«Я не вузький спеціаліст. Я бачу пацієнта повністю. І його хворобу — в контексті життя. Можу сказати: вам ще не час на операцію. Або: вам спершу потрібно стабілізувати тиск, змінити спосіб життя, поговорити з психологом. Або: це взагалі виліковується без втручання. Це — чесність. І це — результат», — говорить вона.

В «ІРІСі» відсутній страх. Там присутня повага. А ще — простір, у якому навіть сліпота не здається вироком. Бо поруч команда, яка бачить не лише роботу, але й людину.

Можливість зникнути чи шанс реалізуватись

Після втечі з Луганська Тетяна опинилась не лише у фізичній невизначеності, а й перед особистим вибором: зникнути в чужій країні під шурхіт високих зарплат і стабільності — чи залишитися, ризикнути і спробувати реалізуватись тут, у країні, яка щойно втратила частину себе. Її ім’я звучало на конференціях, її методики вивчали колеги, її руки вважали золотими. Не дивно, що пропозиції з-за кордону почали з’являтися майже одразу. Одна з перших — від клініки в Німеччині. Після виступу на профільному симпозіумі, де Тетяна представила свої напрацювання щодо мікрохірургії переднього сегменту ока, до неї підійшли представники німецької мережі медичних центрів. Вони говорили про умови, контракти, страхування, підготовку команди. Пізніше був Китай. Запрошення до інноваційного офтальмологічного центру в провінції Сичуань, де держава фінансувала масштабну програму залучення європейських фахівців. Контракт — на кілька років, з бонусами, житлом і персоналом. Їй обіцяли статус, техніку, стабільність. Те, чого не було вдома. В інший час, в іншому житті — вона б, можливо, погодилась. Але не зараз. І не за цих обставин.

«Я була там. У Німеччині, у країнах Балтії. Все красиво, все чітко. Але ти — гвинтик. Ти маєш вузьку функцію. Наприклад: ти — хірург по катаракті. І все. Ти не знаєш, як пацієнт потім живе. Як він бачить. Як змінилось його життя. Для когось це — норма, а я не можу так», — пояснює вона.

Вона не вірить у медицину без контакту. У підхід, де пацієнт — лише кейс, а результат — рядок у статистиці. Вона звикла бачити весь маршрут людини: від першого погляду, сповненого тривоги, до моменту, коли той же пацієнт, усміхаючись, читає номер автобуса або бачить обличчя онуків. І в кожній цій трансформації — частина її самоідентифікації як лікаря.

«У нас — інша філософія. Ближча до людини. Я можу сказати пацієнту: почекайте з операцією. Ви не готові. Або: ми спробуємо інший шлях. Це — чесність. І вона важливіша за будь-який контракт».

Вона свідома того, що життя за кордоном дало б їй більше комфорту. Можливо, менше емоційного навантаження. Але також — менше сенсу. У Полтаві її кожна операція — це не просто втручання. Це підтвердження: вона на своєму місці. І це місце — тут. У країні, яка воює, але тримається. І потребує саме таких лікарів.

«Я могла зникнути. Розчинитись у системі. Бути ще одним хорошим лікарем серед тисяч інших. Але я обрала — реалізуватись. Своїм способом. На своїй землі. І з тими людьми, яким я справді потрібна, — підсумовує вона. — Бо наші люди заслуговують на це, на якісну медицину, на турботу».

Десять тисяч очей, і одне серце

Дві тисячі операцій на рік. Це понад 30 тисяч за кар’єру. Це — тисячі історій. Де хтось знову побачив онука. Де хтось повернувся до улюбленої книги. Але за кожним з цих очей — одне серце. Серце хірурга, яке вірить: професія лікаря — це не тільки ювелірна робота, а місія. Тетяна не веде підрахунків. Вона не виставляє графіки продуктивності. Але знає: щороку проводить понад 2000 операцій. І кожна з них — унікальна. Бо кожне око — окрема історія. Зі страхами, тривогами, очікуваннями. Зі своїми особливостями, анатомічними і психологічними. Зі своєю тишею, яку треба розчути.

«Я не вигоряю, бо бачу результат. Втома — це нормально. Але коли ти знаєш, що зробив щось важливе і зробив це якісно — ти засинаєш спокійно. Можливо, із болем у спині. Але без болю в совісті», — каже вона.

Темп у «ІРІСі» шалений. Крім операцій — консультації, діагностика, ведення пацієнтів, навчання молодих колег. Усе в одному дні. І зосередженість має бути стовідсоткова. Бо одне неправильне рішення — і замість зору людина отримає ще більший страх. Вона давно знає: аби зберегти себе — треба мати «своє». Місце тиші. Тому на дозвіллі плаває — вода заспокоює. Вдома — кішка і собака: обоє приблуди. Прийшли самі і залишились. І стали частиною її особистої терапії.

«Я люблю водити машину. Це теж своєрідна медитація. Дорога — як операція. Ти в потоці і від тебе залежить безпека, ритм, результат. Це дисциплінує, але й розслабляє, — усміхається вона. — А ще знаходжу відраду на землі. Полтава таке місто, де в кожного має бути свій невеличкий городик. Тож, я вирощую квіти, мікрозелень, якісь цікаві й корисні рослини. Також люблю робити різноманітні корисні смаколики, десерти, які не шкодять здоровʼю та фігурі. Це для мене особливий вид відпочинку та медитації».

Її ставлення до роботи — це не пафос і не поза. Це чітка етична позиція. Бо вона бачила і бачить як швидко вигоряють ті, хто прийшов у медицину заради статусу або грошей.

«Лікар швидко вигорає, якщо бачить у пацієнті лише гаманець. Це не та професія. Це не офіс, не манікюр, не турагентство. Тут — контакт. Живий і дуже енергозатратний. Ти маєш віддавати, навіть якщо сам на межі. Але віддавати з повагою. І з усвідомленням, що ця людина — не просто тіло. А історія. І біль. І надія», — каже вона.

І саме тому кожне око, яке знову починає бачити — для Тетяни не просто успіх. Це — підтвердження: її серце ще в строю. Її енергія — справжня. І вона ще довго буде дивитися в очі тим, хто потребує світла.

Пандемія

Медицина не має відпустки. І коли приходить чергова катастрофа — вона просто стискає плечі, перевʼязує халат міцніше й іде вглиб. Так було й у 2019-му, коли на весь світ накотив COVID-19. І так було у 2022-му, коли вибухи знову нагадали: твоя робота — не про комфорт, а про виживання. Тетяна перенесла COVID-19 важко, з ускладненнями, але клініка вистояла. Її команда не розбіглася, не закрилася, не зникла.

«Коли я захворіла — всі відпочивали. Але потім ми вийшли. Працювали. Люди були вдома, ізолювалися, але хворіли. І ми були поруч», — згадує вона. Її голос у цю мить твердіє. Бо для лікаря пандемія була не про статистику на екрані. А про пацієнта, який боїться йти до лікарні, бо там ще страшніше, ніж вдома. Але водночас — знає, що без лікаря не впорається.

Після пандемії здавалося, що гірше вже бути не може. Але історія мала інші плани.

Повномасштабне: не вперше, але боляче знову

Коли вранці 24 лютого 2022 року Україна прокинулась під вибухи, Тетяна Дʼяконова вже знала, що робити. Вона не сумнівалась ані хвилини.

«Я сказала: ніхто нікуди не їде. Більше тікати не буду», — згадує вона.

Це не був емоційний жест — це було рішення, яке визрівало роками. Вона вже знала, що таке втратити дім, звичне життя, місто, де працювала головною офтальмологинею. І вдруге це проходити не хотіла. Їхній колектив зробив паузу — два тижні клініка не працювала. «Бо колектив мав трохи прийти до тями», — пояснює лікарка. Але паніки не було. Усі розуміли: треба зібратись, і триматися. Частина команди на той момент — люди з Донецької області. І для них це теж була не перша війна. Найскладніше почалося згодом, коли на Полтаву хлинула хвиля біженців із Харкова. Дорога з Харкова займала до 12 годин. Люди приїжджали виснажені, змучені. І тоді дім Дʼяконових став тимчасовим прихистком.

«Через наш дім пройшло більше 30 людей. Ми їх зустрічали, годували, давали душ, ліжко і білизну — можливість знову відчути себе людиною в цьому хаосі та жаху. І люди почасти їхали не самі: в нас удома тоді були і собаки, і коти, і во́рони і навіть гусак одного разу», — сміється Тетяна.

Вони ночували, милися, їли й рушали далі — хто на захід, хто за кордон. Але кожен залишав у цьому домі частинку страху і забирав із собою частинку тепла.

«Ледь встигала білизна висихати. Бо ну лютий місяць, як-не-як. Це було важко», — згадує вона.

Багатьох із гостей Тетяна не знала.

«От саме харків’яни — я половину з них не знала. Це не наші знайомі. В принципі, 70% — чужі люди», — розповідає вона. Хтось просив для когось. Хтось просто телефонував. «Кажу: ці виїжджають — місце звільняється, приїжджайте».

І все працювало, як система. Як імпровізований хаб без афіш. Їй було боляче дивитися на цих людей, бо вона знала, як це — виїжджати в нікуди. Як це — не мати плану. Лише дорогу й страх. І в кожному, хто сидів на її кухні з чашкою чаю, вона впізнавала себе. Луганськ. 2014. Але цього разу вона могла допомогти. 

«Ми ж теж з Луганська, ми ж якось це пережили», — казала вона новоприбулим. І вони вірили. Бо їм говорила не просто лікарка. А людина, яка вже пройшла те саме. І залишилась цілісною. — «Ви зможете. Ми всі разом. Україна велика. Місця всім вистачить. Не треба далеко їхати. Ну от, краще, ніж в Україні, все одно не буде».

Повернення: не викреслено

Луганськ для неї не став закритою сторінкою. Попри все, вона зберегла зв’язок — із друзями, з пацієнтами, з містом. І з надією.

«Так, підтримую зв’язок. Переважно з друзями. Пацієнти — через знайомих, десь у соцмережах, у TikTok, наприклад. Вони ж не можуть відкрито, бо там за ними стежать», — каже вона.

Її слова — стримані, але в кожному реченні звучить упевненість. Упевненість, що Луганськ не зник, що люди чекають, і що ще буде зустріч.

«Я не спілкуюся з колаборантами. Їх у мене в друзях немає. А коли були — ми просто викреслили їх зі свого життя».

Чи повернеться вона туди?

«Жити — я вже буду тут. А працювати можу всюди. Я ж із Луганська — і по 600 кілометрів їздила в Лохвицю оперувати, то які питання? Переночувала, прооперувала, ввечері сіла на потяг — і повернулась. Немає проблем», — усміхається вона. І в цій усмішці — не просто логістика, а впевненість, що її місія не має кордонів.

У 2018 році вона називала себе біженкою. Уточнювала, що не переселенка, а людина, яка мусила тікати від війни. Нині ж вона не намагається визначити свій статус. І не потребує цього. Бо статус — не в назвах. Він — у самоідентифікації. «Я — громадянка України. Полтавка, як зараз кажуть. Не полтавчанка, а полтавка. Луганська полтавка. Не знаю… Народилася в Кривому Розі. Школа, інститут, робота до 2014-го — це Луганськ. А тепер — Полтава. Я — українка. Все!» Її земля — тут. І там. Бо в серці — і Кривий Ріг, і Луганськ, і Полтава. І все це разом творить портрет жінки, яка не зламалась, не зрадила — і чекає. Разом з усією країною.

Епілог. Погляд у майбутнє і в минуле

Її клініку нагородили званням «Гордість Полтавщини». Але вона не женеться за статусами. «Мені достатньо — бачити, як люди повертають зір. І знати, що я на своєму місці», — каже вона. І в цій простій фразі — уся філософія її життя. Вона не лише лікарка. Вона — приклад. Приклад сили, відданості, чесності. Жінка, яка втратила все — і створила більше. Яка навчилась не лише лікувати, а й підтримувати. Яка розуміє, що «пульс нації» — це і є очі кожного, кому вона повернула зір.

«У мене, мабуть, комплекс відмінниці. Завжди бути першою. Завжди йти вперед», — зізнається вона. Цей драйв рухав її ще з дитинства. Він залишився й тепер — у всьому: у спорті, в медицині, у житті.

Її клініка отримувала й інші  визнання: медаль міської ради у 2018-му, «Підприємство року» в 2020-му, «Гордість Полтавщини» у 2024-му. І кожна ця нагорода — не про неї особисто, а про команду, про спільну справу, про шлях, який вони подолали.

«Це додає впевненості. Бо після Луганська, де я вже мала визнання, довелось знову все починати знизу. І дертись вгору», — згадує вона.

Але в її голосі немає втоми. Лише ясна мета. Вона мріє не про статки, а про медицину: про розширення клініки, про відновлення якісної офтальмології в Луганську. Про те, щоб українці не виїжджали, а повертались.   «Кажуть: стоматологи повернуть українців додому. Так само і офтальмологи. Бо ставлення і якість — у нас кращі. Пацієнти, які побували за кордоном, самі це кажуть», — розповідає Тетяна. Європейська медицина не вразила її. Там пацієнт може чекати місяцями. А в Україні — звикли до швидкості, до доступності. 

«Ми балувані. Але це — правильно. Бо коли заболіло — людина має одразу мати допомогу», — переконана вона. Це не про комфорт. Це про гуманність.

І вона вірить: Україна має будувати свою систему. Не копіювати сліпо чужі моделі, а обирати найкраще. «Треба концентрувати. В освіті, в медицині, в економіці. Не вигадувати велосипед. А впроваджувати готове, найкраще і перевірене. Але чесно». Наостанок ми запитали Тетяну Дʼяконову: що б вона сказала собі дванадцять років тому — у 2014-му? І що — собі з майбутнього, з 2030-го року? Вона замислилася, а потім відповіла спокійно й розважливо — так, як відповідають люди, що справді бачили багато:

«Ну, сподіваюся, у 2030-му вже точно все буде добре. І всі наші повернуться. І ми будемо разом — і жити, і дружити в Україні. Важко щось планувати — як то кажуть, розсміши Бога своїми планами. Але все одно — планувати треба. Розвиватися треба. Рухатися треба. У 2030 році я зможу оцінити результати всіх цих років: що досягнуто, за що ще варто боротися, а що вже можна відпустити. Я вірю — буде розширення, буде рух уперед. Бо з 2014 року, знаєте, ніби щось стримує. Не дає повністю розгорнутися. Все, що хочеться зробити — воно ніби на паузі».

— А якби могла повернутись у 2014-й?

«Якби знала, де впаду — соломки б підстелила. У мене ж там усе залишилось: обладнання, апаратура. Ми були на крок попереду. Якби все це вивезти — тут було б значно легше. Не довелось би починати з нуля, просто перевезли б — і почали б далі. А так довелося збирати по частинах. Але вижили — Слава Богу. І людям допомагаємо от це головне».

Тетяна зазначає: її допомога військовим почалась не у 2022-му, а ще у 2016-му, як тільки відкрили свій офтальмологічний центр. Бо вона знала: війна — це не тимчасове. І розуміла, що має допомагати настільки, наскільки може. Усе — безкоштовно. Для військових, для їхніх родин. Вона пригадує, як у 2014 році багато хто звинувачував Схід. Мовляв, «самі винні», «самі кликали Росію». Але вона чітко каже:

«Ніхто її не кликав. Приїжджали засланці, автобусами. Ростовські козаки перевдягалися просто у дворах. Це не ми — це русня приходила. А міліція? Вже була на їхньому боці. Якби у 2014 році дали гідну відсіч — 2022-го не було б. Не було б стільки загиблих. Не було б окупації». І додає: «Тому ми з військовими з 2016-го. Наскільки можемо — допомагаємо. Але цього замало. Має бути розуміння — кожен повинен щось робити. Донатити. Плести сітки. Розбирати гуманітарку. Не купити якусь чашку кави, а переказати 20-40-60 гривень! Бо все — туди. Якщо цього не робити — біда».

Її голос твердий і спокійний: «Заклику так і не було: “Все — для фронту, все — для Перемоги”. Народ піднявся сам. І слава Богу. Якби не піднявся — був би жах. Народ у нас самоорганізований. Дякую всім, хто встав на захист. Але триматися треба далі. Разом. Кожен — на своєму місці. Бо дехто, здається, розслабився. А рано ще. Рано».