Замість затишних аудиторій – бойові позиції, замість студентів – поранені та побратими. Дев’ятий місяць викладач полтавського університету Сергій Шебеліст служить у війську. Про перший бій із ворогом, побут і плани на майбутнє – у нашому матеріалі.
Донеччина. Здалеку долинають звуки «виходів» і «прильотів» нашої артилерії. Невеличке місто кишить військовими, рідше трапляються цивільні. Тут, в одному з будинків, свій побут облаштували зокрема бійці 72 бригади імені Чорних Запорожців.
Сергій Шебеліст вступив до її лав наприкінці весни, до того служив у роті охорони Полтавського районного військкомату, а ще раніше – працював викладачем у полтавському університеті. Студенти говорять, що він завжди підходив до лекцій з гумором та стриманістю, за що його і люблять.
***
Військовий проводить нас до будинку й одразу ж всаджує за стіл. Дім вони винаймають у господарів, які давно покинули безперспективне містечко, й справно платять оренду. Всередині тепло та затишно, говорячи словами з відомого мему — по-домашнєму. На стінах майорять дитячі малюнки та листівки.
Посестра Сергія починає розмову з компліментів:
«Я не знаю, як би ми без нього були — він так швидко з документами працює. В перші дні його в такі гарячі точки відправили, що й голову не міг підняти. А я ж його з дитинства знаю, на одному майданчику виросли».
Сергій шаріється, а відтак ненадовго виходить з кімнати. Повертається з подружкою на плечі — біла пацючиха Ася з червоними очима живе тут разом із військовими.
До великої війни чоловік був резервістом другої черги. 23 лютого йому подзвонили з військкомату й сказали з'явитися наступного ранку. Про початок війни Сергію повідомив брат, який живе на околиці Харкова. А вже 24 лютого військовий отримав зброю й приступив до виконання завдань.
До травня його підрозділ охороняв стратегічні об'єкти, техніку, блок-пости. Деякий час навчалися на полігоні на Київщині, аж поки їх не перевели на Донеччину.
Сергій з побратимами зайняв позицію на Бахмутському напрямку. Того ж дня відбувся бій — перший у житті чоловіка. Він згадує, що спочатку над головою літали міни, а потім зав'язалася перестрілка. Попри те, що багато бійців були без досвіду, їм вдалося відбитися та надалі стримувати ворога.
«В основному міни були, але залітали й вертоліти, танки заходили. Одного дня крили без перерви години чотири, лупашили інтенсивно з двох боків. Тоді було багато контузій, земля сипалася на голову. Посадка практично була викошена. Було схоже на апокаліпсис», — розповідає Сергій.
За його словами, найбільше бракувало води. Через велику інтенсивність боїв підвозити припаси було важко, тому іноді доводилося економити останні пів пляшки, які тоді були за щастя.
Також на позиціях не було зв'язку й світла. Щоб повідомити рідним, що все в порядку, доводилося передавати записки товаришами, яких вивозили до шпиталю.
«Коли вже нас поміняли, ми повернулись на базу. Її теж почали крити, ховалися в підвалі, світло гасло, тинькування сипалась. Думаєш тільки виліз з такої жопи, вже й сюди почало прилітати», — каже Сергій.
Військовий з посмішкою говорить, що витерти черевики серветками й одягнути сухі шкарпетки чи помитися після виходу з позицій було великою радістю. На телефоні — десятки повідомлень і пропущених дзвінків від рідних.
Після кількох днів на базі поїхали на інші позиції. Там почали крити з дронів прямо по перекриттях бліндажа так, що конструкція уже почала складатися.
«Заходили ми туди по протоптаній стежці, а назад йшли по згарищу, поміж палаючої пшениці».
Наразі Сергій служить у батальйонному медичному пункті, займається обліком хворих, поранених і загиблих, веде медичну документацію. За його словами, найбільше поранених (десятки бійців) привозять у дні загострень.
«Наприкінці жовтня вночі на пікапі привезли поранених, насипом лежали. Тоді цілу ніч потік був», — говорить військовий.
Пацюк Ася уважно слухає Сергія, пригрівшись на плечі. Звір виходить з анабіозу, коли чоловік бере на руки ще й цуценя. Малечу звати Урсула, вона радісно позує на камеру, а решту часу хапає всіх присутніх за ноги, вочевидь намагаючись привернути увагу.
Військові говорять, що не лише тварини ставляться до них прихильно, а й місцеві. Хоча не всі. Першим на згадку спав випадок у магазині.
«Купували щось для господарства, й у мого побратима на кітелі був британський прапор. А чоловік в черзі каже: що ці британці тут забули, за що вони воюють? А той відповідає українською: за Китай», — з посмішкою розповідає Сергій.
Після перемоги викладач планує повернутися до наукової діяльності та звичних пар в університеті. Нині ж іноді згадує студентів.
Наостанок Сергій просить наголосити, що ціна перемоги України у війні дуже висока. Ми радіємо контрнаступу на різних напрямках, але без ейфорії, бо за цей успіх заплатили здоров'ям і життям багато воїнів. Перемогу виборюють, вона не падає з неба.
Раніше ми писали про полтавку, яка тримає тил цілої родини азовців.