newsfeed
5 хв читання
«Ріжуть бандити, а ми оперуємо»: репортаж із полтавської хірургії
Годинник, який не можна зупинити. Планірка
Лікарня нагадує годинник, який не має права на збій. Щодня рівно о 8:30 у невеликій кімнаті збираються десятки хірургів на планірку. Навіть присутність людей з камерами та диктофоном не може порушити цей ритуал. Переважно чоловічі голоси обговорюють нічні чергування, складні випадки, планують день. Медичний директор Віталій Микитченко слухає доповіді. Все чітко та без емоцій, лише факти: «стан стабільний», «тиск у нормі», «готуємо до виписки». Але за цією сухістю ховається напруга. За кілька хвилин вони розійдуться по операційних, де від твердості їхніх рук залежатиме чиєсь життя.«Економ-режим», лайки в Facebook та операція за 15 хвилин
В операційній панує напівтемрява. Основне джерело світла тут — не лампи, а екран, на якому в червоних кольорах пульсує «внутрішній світ» пацієнтки. Замість кіношного писку кардіомоніторів, фоном лунає повільна, розслаблена музика. На операційному столі лежить 33-річна жінка. Анестезіолог кидає рутинний погляд на монітор: пряма лінія показників підтверджує стабільність. Для лікаря це просто ще одна робоча середа. Та щось змінюється, щойно до операційної заходить хірург вищої категорії, професор, директор лікарні Максим Дудченко. Швидке миття рук, автоматичні рухи, погляд, у якому втому переважає гранична концентрація. Він підходить до столу, оглядає пацієнтку, потім переводить очі на монітор лапароскопа, ніби з першого погляду дізнається про неї все. Цього разу команда працює у складніших умовах: замість стандартних трьох проколів хірурги роблять лише два. Цей варіант обрали, щоб залишити менше слідів. Поки триває напружена робота, а тканини відділяються міліметр за міліметром, в операційній тече звичайна розмова. Команда жартує про соцмережі та впізнаваність. Хірург Дудченко підхоплює тему і, орудуючи інструментами всередині черевної порожнини, розповідає вчорашню історію з магазину: Атмосфера легка, але контроль за операцією не втрачається ні на секунду. Показники стабільні. Операція завершується за 15 хвилин. За один наркоз хірурги можуть виконати до чотирьох втручань.Хто ховається за масками?
Ми звикли бачити хірургів у кіно: суворих, мовчазних людей, які працюють у гробовій тиші. Реальність полтавської операційної виявилась інакшою. Тут вирує життя. В операційній немає місця для одного «супергероя», бо тут завжди працюють мінімум два хірурги, анестезіологи, асистенти. Але жодне втручання не відбудеться без неї — операційної медсестри. Слідкуючи за її рухами здається, що вона вміє читати думки. День медсестри розпочинається раніше, ніж у лікарів. Коли хірурги лише заходять до блоку, тут вже панує ідеальна готовність: ящики зі стерильними інструментами, розчини, дренажі та сотні дрібниць, від яких залежить хід операції. Саме тут ми зустрічаємо Марину. На годиннику сьома ранку, і ця на вигляд тендітна дівчина вже на ногах. Вона в медицині понад вісім років, три з яких — у хірургії. У кутиках її очей читається легка втома, сьогодні вона знову простоїть на ногах 8–12 годин. Нам випала унікальна нагода побачити її ще без маски. Довгі чорні дреди, щира усмішка — у звичайному житті вона яскрава та неформальна. Але на наших очах відбувається перевтілення: Марина ховає волосся під шапочку, одягає стерильний костюм, і випромінює зосередженість. Вона знає кожен інструмент напам'ять і стоятиме доти, доки не допоможе останньому пацієнту. А після «бою» на неї чекає ще один раунд: прибирання та підготовка до завтрашнього дня. Марина зізнається, що витримувати цей ритм допомагає довіра. У цій атмосфері, просякнутій запахом антисептиків, шаблони розбиваються один за одним. Якщо ви спробуєте сказати, що лікарі тут щось «ріжуть», вас миттєво виправлять: «Ми не ріжемо, ріжуть бандити, а ми — оперуємо». Замість гнітючої тиші тут часто можна почути музику. Вона грає тихо, фоном, змішуючись зі звуками кроків у коридорі та ритмічним писком апаратури. Тут лунають жарти «серйозних» лікарів, а слідкує за цим процесом зовсім не сивий дядько. В наркоз чергову пацієнтку вводить молодий чоловік у бордовому костюмі, в шапочці з Мікі Маусами, а його руки вкриті татуюваннями. Анестезіологи тут — окрема каста, одна з «найвищих ієрархій». Від них залежать життєві показники та чи відчує біль пацієнт та коли зможе прокинутися. Поруч працює хірург Микола Кравців — такий собі Юлій Цезар 21 століття. У його вусі ми помічаємо білий навушник. Навіть у найвідповідальніші моменти він залишається на зв'язку, примудряючись одночасно оперувати та дистанційно «розрулювати» нагальні питання.Завідувач кафедри хірургії N1 ПДМУ, доцент, хірург вищої категорії Микола Ігорович у професії понад 20 років. Свій шлях починав з ургентної хірургії. Тепер навчає інтернів і студентів. Вдень він викладач університету, а вночі — черговий хірург.
Дивлячись на його впевнені рухи, важко повірити, що хірурги взагалі чогось бояться. Але Микола Ігорович зізнається – вони теж люди: Робочий графік хірурга — це випробування на міцність. Інколи за чергування доводиться виконувати пʼять-шість операцій, які можуть тривати декілька годин. Це важко не лише фізично, а й психологічно. Також це впливає на стосунки в родині: І попри шалену втому та безсонні ночі Микола Кравців не вважає свою роботу важкою, і, здається, що лише вона може змусити його посміхатися: