«Важко жити у брехні»: полтавські представники ЛГБТ про свою орієнтацію

Як воно, любити й бути прикутим до суспільної моралі — нам розповіли звичайні полтавські студенти, які змушені приховувати свої почуття від суспільства та власної родини.

Орієнтація — не хвороба

Даша, 18 років, студентка першого курсу полтавського університету

З дитинства мама говорила мені, що потяг до людей своєї статі ненормальний і так не має бути. Тому я довго не могла прийняти свою орієнтацію. Хоча, оглядаючись у минуле, розумію, що дівчата завжди цікавили мене більше ніж хлопці.

Намагаюсь не приховувати свою орієнтацію, бо вона частина мене. Про це знають всі мої друзі, більшість знайомих, двоюрідний брат. А нещодавно дізналася мама. Якщо чесно, я дуже боялася розмови з нею, адже пам'ятала її слова про ЛГБТ. Очікувала гіршої реакції, а насправді вона, попри шок, сказала, що любить мене такою, якою я є.

Зі своєю теперішньою дівчиною ми познайомилися через спільних друзів. ЇЇ звуть Валерія, вона на два роки старша. Ми разом уже сім місяців і сподіваюсь, це лише початок.

З гомофобією я не стикалась, бо ретельно фільтрую своє коло спілкування. І навіть коли гуляємо з дівчиною на вулиці й тримаємось за руки, жодного разу не чули нічого поганого. Скоріше навпаки — роблять багато компліментів.

Орієнтація — це не якась хвороба, тому на повсякденне життя вона не впливає. Єдине, чим я відрізняюсь від гетеросексуальної дівчини те, що її вдома чекає хлопець, а мене - дівчина.

Насправді Полтава достатньо толерантна, хоча іноді й зустрічаються люди зі «старими» установками. От, наприклад, мій сусід-одноліток завжди говорив, що категорично проти ЛГБТ, але коли дізнався про мою орієнтацію сказав: «Виявляється, представники ЛГБТ такі ж, як інші люди». Він намагається це прийняти, не дивлячись на установки, які йому вклали батьки.

Мені хочеться, щоб у нашій країні прийняли закон і дозволили одностатеві шлюби. Я мрію освідчитися людині, яку кохаю, і створити з нею сім'ю.

Раніше я думала, що кохання — це відчуття метеликів у животі. Але нещодавно зрозуміла, що насправді це не про шалені пристрасті, а про комфорт, спокій, затишок, тепло.

Моя орієнтація — це як слабка мігрень на фоні

Артем, 18 років, студент другого курсу полтавського університету

Вперше я усвідомив свою орієнтацію в 14 років, коли почав спілкуватися з широким колом людей, і зрозумів, що мене приваблюють представники моєї статті. Без зайвого шоку прийняв це.

Про те, що я гей, знають лише друзі та «перевірені» знайомі. Рідним не розповідаю, бо навіть не знаю, якої реакції очікувати. Думаю сказати, коли вже матиму власний будинок, а поки що нехай і мені, і батькам буде спокійніше.

Із прямою гомофобією не стикався. Лише іноді на мою адресу «прилітають» якісь підколи, але це зазвичай від друзів і то, з добрим наміром. Думаю, я жодного разу не був жертвою гомофобії, бо розумію кому і що можна говорити.

Моя орієнтація впливає на моє життя. Доводиться думати про це кожен день, це як слабка мігрень на фоні. Живеш у постійному страху за те, що скажуть, що зроблять, якщо дізнаються.

Також сильно напружують питання про дівчат з боку близьких та батьків, через це доводиться постійно жити в брехні.

Я думаю, Полтава просто ігнорує той факт, що ЛГБТ-спільнота взагалі існує. Що є, що нема, як то кажуть. Але тут, як і в іншому подібному місті, можна зіткнутися з гомофобією. У Полтаві просто відсутні організації, які б проводили чи то прайди, чи якісь інші події, щоб хоча би привернути увагу до цього.

Звісно, мені б хотілося мати таку сім’ю, як і всі інші — коли є двоє люблячих людей та діти. Проте, озираючись на ситуацію у нашій країни, я розумію, що це не вдасться у найближчі 15, а то й більше років. Якщо буде шанс переїхати в країну, де повністю відкриті до ЛГБТ, обов’язково його використаю. В кожному разі мене не лякає перспектива життя без дітей з коханою людиною при цьому, не в ступаючи в шлюб.

До 9 класу я вважала, що гетеросексуальна

Аліса, 20 років, студентка четвертого курсу полтавського університету

Процес прийняття своєї орієнтації зайняв у мене майже два роки. До 9 класу я вважала, що гетеросексуальна, згодом ідентифікувала себе як бісексуалка, а пізніше — як лесбійка.

Я пройшла через доволі тяжкий момент прийняття себе та своєї справжньої сутності, адже наше суспільство та його негативні настрої до ЛГБТ-спільноти дуже міцно засіли в моїй свідомості. Відкрити у собі потяг до своєї ж статі було чимось дивним, але я дуже рада, що це сталося — тепер я не брешу собі.

Усі друзі, а також одногрупники та більшість колишніх однокласників знають про мою орієнтацію. Поки що я не готова відкритися родичам, як не готові й вони прийняти цю інформацію.

Мої останні стосунки закінчилися минулої осені, тривали вони близько трьох років. З колишньою дівчиною ми несподівано познайомилися у Твіттері, хоча ніхто з нас не шукав у той момент стосунків. Ми подолали випробування часом та відстанню, адже на той момент жили у різних містах. Не дивлячись на розбіжності у певних темах, ми мали багато світлих, позитивних моментів разом.

Я стала ініціаторкою розриву, адже почала відчувати, що ці стосунки не роблять нас обох щасливими. Думаю, ми виросли за ці роки разом, змінилися, тому не могли далі рухатися в одному напрямку.

Із гомофобією я стикалася лише в інтернет-просторі, адже у реальному житті намагаюся бути обережною та не показувати будь-яких проявів у поведінці, які б вказали на мою орієнтацію. Коли читаю в інтернеті негатив на свою адресу, або ж не відповідаю взагалі, або роблю це чітко і стримано.

Вважаю, що ніхто не повинен вказувати кому як жити, кого любити та як себе поводити.

На жаль, Полтава, як і вся Україна, все ще дуже гомофобна. Процес викорінення стереотипного та пострадянського погляду на життя триватиме ще років 15 як мінімум. Але толерантні люди також є, їх доволі багато і це не може не радувати.

Не можу сказати, що моя орієнтація сильно впливає на життя. Єдине, треба постійно приховувати та наче стидатися своїх почуттів. Життя у страху дуже втомлює. Доволі важко брехати рідним людям, хотілося б відкрити їм свою душу, поділитися певними емоціями та історіями, але, на жаль, у кожній розмові на тему любові та моїх стосунків я можу лише жартувати або відмовчуватися. В інших аспектах орієнтація ніяк не впливає на мою особистість, це просто частина мене, як і колір моїх очей.

Я не часто думаю про майбутнє, живу сьогоднішнім днем. Ніколи не мріяла про шлюб або дітей, лише можу припускати, що це бажання одного дня з’явиться і я зроблю це. Але поки що думаю скоріш про кар’єру та можливості, які чекають на мене.

Не всі герої матеріалу розповіли родинам про свою орієнтацію. З цієї причини, а також з міркувань безпеки, деякі імена у тексті змінені.

На останок, хотілося б сказати, що ми не вибираємо кого любити, так само як не вибираємо в якій родині народитися. Час змиритися з тим, що представники ЛГБТ-спільноти навчають наших дітей, їздять із нами у громадському транспорті, лікують наших батьків і ходять у той самий офіс, що і ми. Навіть у такому маленькому місті, як Полтава.