«Ріжуть бандити, а ми оперуємо»: репортаж із полтавської хірургії

Ми провели день в операційному блоці Другої міської лікарні Полтави. Як хірурги, анестезіологи та медсестри рятують життя під звуки сирен.

Тут пахне стерильністю і зовсім трохи паленою людською плоттю. Замість вуличного шуму — ритмічний писк моніторів та приглушена музика. 19 листопада ми вторглися в операційні Другої міської клінічної лікарні Полтави. За вікном падає перший сніг, виють сирени, а стрічка новин червоніє від повідомлень про нічні атаки. Але тут, за важкими дверима оперблоку, у лікарів немає часу на паніку чи новини. У них є лише пацієнт, команда і робота, що проходить за своїми правилами. Попередження: текст містить описи хірургічних операцій і медичних процедур. Можливі сцени, що можуть травмувати читачів.

Годинник, який не можна зупинити. Планірка

Лікарня нагадує годинник, який не має права на збій. Щодня рівно о 8:30 у невеликій кімнаті збираються десятки хірургів на планірку. Навіть присутність людей з камерами та диктофоном не може порушити цей ритуал. Переважно чоловічі голоси обговорюють нічні чергування, складні випадки, планують день. Медичний директор Віталій Микитченко слухає доповіді. Все чітко та без емоцій, лише факти: «стан стабільний», «тиск у нормі», «готуємо до виписки». Але за цією сухістю ховається напруга. За кілька хвилин вони розійдуться по операційних, де від твердості їхніх рук залежатиме чиєсь життя. 

«Економ-режим», лайки в Facebook та операція за 15 хвилин 

В операційній панує напівтемрява. Основне джерело світла тут — не лампи, а екран, на якому в червоних кольорах пульсує «внутрішній світ» пацієнтки. Замість кіношного писку кардіомоніторів, фоном лунає повільна, розслаблена музика. На операційному столі лежить 33-річна жінка. Анестезіолог кидає рутинний погляд на монітор: пряма лінія показників підтверджує стабільність. Для лікаря це просто ще одна робоча середа. Та щось змінюється, щойно до операційної заходить хірург вищої категорії, професор, директор лікарні Максим Дудченко. Швидке миття рук, автоматичні рухи, погляд, у якому втому переважає гранична концентрація. Він підходить до столу, оглядає пацієнтку, потім переводить очі на монітор лапароскопа, ніби з першого погляду дізнається про неї все.  Цього разу команда працює у складніших умовах: замість стандартних трьох проколів хірурги роблять лише два. Цей варіант обрали, щоб залишити менше слідів.  Поки триває напружена робота, а тканини відділяються міліметр за міліметром, в операційній тече звичайна розмова. Команда жартує про соцмережі та впізнаваність. Хірург Дудченко підхоплює тему і, орудуючи інструментами всередині черевної порожнини, розповідає вчорашню історію з магазину:  Атмосфера легка, але контроль за операцією не втрачається ні на секунду. Показники стабільні.  Операція завершується за 15 хвилин. За один наркоз хірурги можуть виконати до чотирьох втручань. 

Хто ховається за масками?

Ми звикли бачити хірургів у кіно: суворих, мовчазних людей, які працюють у гробовій тиші. Реальність полтавської операційної виявилась інакшою. Тут вирує життя. В операційній немає місця для одного «супергероя», бо тут завжди працюють мінімум два хірурги, анестезіологи, асистенти. Але жодне втручання не відбудеться без неї — операційної медсестри. Слідкуючи за її рухами здається, що вона вміє читати думки. День медсестри розпочинається раніше, ніж у лікарів. Коли хірурги лише заходять до блоку, тут вже панує ідеальна готовність: ящики зі стерильними інструментами, розчини, дренажі та сотні дрібниць, від яких залежить хід операції. Саме тут ми зустрічаємо Марину. На годиннику сьома ранку, і ця на вигляд тендітна дівчина вже на ногах. Вона в медицині понад вісім років, три з яких — у хірургії. У кутиках її очей читається легка втома, сьогодні вона знову простоїть на ногах 8–12 годин. Нам випала унікальна нагода побачити її ще без маски. Довгі чорні дреди, щира усмішка — у звичайному житті вона яскрава та неформальна. Але на наших очах відбувається перевтілення: Марина ховає волосся під шапочку, одягає стерильний костюм, і випромінює зосередженість. Вона знає кожен інструмент напам'ять і стоятиме доти, доки не допоможе останньому пацієнту. А після «бою» на неї чекає ще один раунд: прибирання та підготовка до завтрашнього дня. Марина зізнається, що витримувати цей ритм допомагає довіра. У цій атмосфері, просякнутій запахом антисептиків, шаблони розбиваються один за одним. Якщо ви спробуєте сказати, що лікарі тут щось «ріжуть», вас миттєво виправлять: «Ми не ріжемо, ріжуть бандити, а ми — оперуємо». Замість гнітючої тиші тут часто можна почути музику. Вона грає тихо, фоном, змішуючись зі звуками кроків у коридорі та ритмічним писком апаратури.  Тут лунають жарти «серйозних» лікарів, а слідкує за цим процесом зовсім не сивий дядько. В наркоз чергову пацієнтку вводить молодий чоловік у бордовому костюмі, в шапочці з Мікі Маусами, а його руки вкриті татуюваннями. Анестезіологи тут — окрема каста, одна з «найвищих ієрархій». Від них залежать життєві показники та чи відчує біль пацієнт та коли зможе прокинутися. Поруч працює хірург Микола Кравців — такий собі Юлій Цезар 21 століття. У його вусі ми помічаємо білий навушник. Навіть у найвідповідальніші моменти він залишається на зв'язку, примудряючись одночасно оперувати та дистанційно «розрулювати» нагальні питання.

Завідувач кафедри хірургії N1 ПДМУ, доцент, хірург вищої категорії Микола Ігорович у професії понад 20 років. Свій шлях починав з ургентної хірургії. Тепер навчає інтернів і студентів. Вдень він викладач університету, а вночі — черговий хірург.

Дивлячись на його впевнені рухи, важко повірити, що хірурги взагалі чогось бояться. Але Микола Ігорович зізнається – вони теж люди: Робочий графік хірурга — це випробування на міцність. Інколи за чергування доводиться виконувати пʼять-шість операцій, які можуть тривати декілька годин. Це важко не лише фізично, а й психологічно. Також це впливає на стосунки в родині: І попри шалену втому та безсонні ночі Микола Кравців не вважає свою роботу важкою, і, здається, що лише вона може змусити його посміхатися: 

Війна за дверима операційної

Лікарня продовжує працювати і під час повітряних тривог, і під час масованих атак. Коли загроза стає критичною, хірурги мають чіткий протокол: увесь персонал та відвідувачів спускають у наявні укриття. Але на столах залишаються важкі пацієнти, яких не можна кинути. Хірурги залишаються на місці. Пояснення просте: операція розпочалася, процес неможливо перервати. Вони просто приймають ризик, заявляючи: «Така у нас робота. Як буде, так і буде». Спокійний плин планових операцій також часто переривається жорстокою реальністю. Лікарі згадують 3 вересня 2024 року, коли після ракетного удару прийняли понад 70 поранених. Тоді медики фактично жили на роботі. Вони не виходили з відділень тижнями, а рідні привозили їм їжу та змінний одяг. Завдяки системі сортування пацієнтів врятували всіх постраждалих у той день.  Цей досвід назавжди змінив їхній побут. Кожен завідувач відділення лягає спати з телефоном у руці. Вони знають, що у разі нової біди мають прибути до лікарні протягом десяти хвилин.

Полювання за камінцем

В операційній на мить стає тихіше. На екрані монітора збільшений у десятки разів жовчний міхур. Він переповнений, напружений і наглухо заблокований каменем. Просто так дістати його не вдасться. Лікар обережно проколює орган, щоб спершу відкачати рідину. Хоча насправді все починається не з розрізу, а з миття рук. Його руки стали стерильним інструментом. Торкатися будь-чого, крім пацієнта та інструментів — табу. Коли хірург заходить в операційну, там уже все готово. Медсестра мовчки, відпрацьованими рухами допомагає одягнути халат і рукавички. Відчуття дискомфорту накочує миттєво: ми вторглись у простір, де стороннім не місце. Тут не відчуваються ні звуки, ні запахи, тільки власне дихання через маску. Перед очима миготять цифри — показники життя пацієнта, якого щойно ввели в наркоз. Анестезіолог контролює процес, вводить вміст додаткового шприца. Час від часу у палату заходять медсестри та погримують додатковими інструментами. У живіт пацієнтки через мікроскопічні проколи вводять інструменти та подають вуглекислий газ. Так збільшується простір для маневру. Увага всіх перемикається на монітор. На екрані нутрощі людини, збільшені в десятки разів. Судини, край печінки. Кілька вправних рухів і лікарі дістаються до головного винуватця операції: Інструмент у його руках дозволяє розсікати спайки, розрізати тканини та припалювати судини, що кровоточать. Крізь щільну маску час від часу пробивається різкий запах горілого. Нарешті жовчний міхур відділяють від печінки. На екрані видно впадину там, де він був:  Міхур пакують і витягують назовні через невеликий отвір. Команда швидко очищає порожнину від слідів втручання. Операція пройшла успішно. Через кілька днів жінка вже зможе встати на ноги.  За вікном саме починає падати лапатий сніг. Хірург кличе нас за собою, подалі від операційного столу. Він розрізає мішечок і показує знайдений «скарб». Стільки проблем, болю і ризиків завдав камінець помаранчевого кольору. За кілька років тут назбирали цілий акваріум таких «трофеїв». Сьогодні ще один камінець із глухим стукотом впаде до сотень інших. У цій скляній ємності, мабуть, законсервували більше людського болю, ніж у будь-якій іншій кімнаті. Але тепер це просто «сувеніри». За важкими дверима операційної знову вмикається звичайне життя. Хтось іде до пацієнта, хтось дописує історію хвороби, а Марина готує інструменти до наступної операції. Лікарняний годинник продовжує невпинно стукати.  Ми спускаємось сходами, в голові все ще лунає кинута мимохідь фраза: «Ми не ріжемо, ріжуть бандити». І справді, бандити залишають шрами, а ці люди в шапочках з Міккі Маусами, медичними жартами та серйозними виразами облич, роблять усе, щоб шрамів було якомога менше.  Цей матеріал став можливим завдяки проєкту «Голоси України», який є частиною програми SAFE, що реалізується Європейським центром свободи преси та медіа (ECPMF) у партнерстві з ЛЖСІ в рамках Ініціативи Ганни Арендт та за підтримки Федерального міністерства закордонних справ Німеччини. Партнери програми не впливають на зміст публікацій редакції та не несуть за нього відповідальності.