«Шановні пасажири, оголошена евакуація» або дорога, у якій зупиняється час

Чи думали ви колись, що можете опинитися посеред ночі десь у полі на Полтавщині? Якщо ваш сусід росія і ви їдете потягом, це цілком можливо.

Ще менше години тому це була звичайна поїздка. Я зайшла в улюблений 7 вагон, придбала каву з хот-догом, написала мамі звичне «виїхала, доїду і зателефоную» і на кілька годин випала зі світу.

Звичний спокій вагона розрізав хор повідомлень про тривогу з кількох телефонів. Потяг зупиняється, провідники оголошують евакуацію. Нам радять одягнутися, взяти з собою лише найнеобхідніше та без паніки залишити вагон.

«Женщіна, навіщо вам той чемодан, покиньте! Сказали ж вийдіть бігом. Думаєте встигнете його витягти», – доноситься з іншого кінця вагону обурений крик чоловіка.

За правилами безпеки під час евакуації пасажирів просять не брати громіздкий багаж, щоб не затримувати рух людей. Документи та найнеобхідніше, а все інше можна залишити у вагоні.

Пані у блискучому светрі, швидко проходить всі стадії прийняття незворотнього. Її пальці ще мить стискають ручку валізи. Потім вона, тяжко зітхаючи, таки лишає речі і виходить вслід за іншими.

«Володічка, котік, стали у полі, кажуть воздушна тривога, щось летить, так розволнувалась, аж давлєніє навєрно. Я тобі обов’язково наберу, скажи Людочці, шо все харашо, хай не пережива», – докладає синові обстановку ця ж пані.

Пізніше я дізнаюся, що її звуть Марина, наклейка на чохлі телефона підказує мені, що вона з Харкова. А сварка з провідником була через те, що вона дуже поспішає до Києва, щоб пересісти на потяг до Польщі і провідати дітей та онуку.

«А скіки будем стояти? У мене пересадка, я ж запізнюсь на поїзд другий. Поки ж його можна?», – лається Марина.

«Не переживайте, всіх довезем. Зупинились не тому, що захотіли. Сказали, що є небезпека. Вийдіть, перечекайте спокійно і поїдем далі», – заспокоює її провідник.

Як пояснюють в Укрзалізниці, повернутися у вагон можна лише після вказівки провідника чи персоналу, коли небезпека минула. Важливо слухати оголошення та не скупчуватися поруч з поїздом, аде він може лишатися потенційною ціллю.

Я виходжу з вагона. Ніч пахне холодною землею і металом. Оглядаюся довкола. Поїзд стоїть посеред темного поля, а навколо десятки людей у куртках і светрах, які ще кілька хвилин тому були просто сусідами по вагону. Наші провідники на цей час стають янголами-охоронцями у світловідбивних жилетах. Вони заспокоюють тих, кому страшно, допомагають тим, кому важко, виважено відповідають на одні і ті ж запитання. Здавалося, саме на їхній впевненості і спокої тримається і наш.

Маленька дівчинка притискає плюшевого зайця, чоловік у військовій формі жартує, щоб приховати втому. Пані у светрі вже спокійніше говорить телефоном. У цьому організованому хаосі раптом усвідомлюю, що найдивніше навіть не страх, а відчуття, ніби час завис. Поїзд стоїть посеред поля, навколо темрява. І я вчергове усвідомлюю крихкість здавалося б, звичних речей.

Ми, пасажири, наче зависли у часі й просторі, а десь у цей же момент їдуть машини, хтось дивиться серіал, хтось вартує наш спокій. І всі ми, незалежно від професій та віку, зараз абсолютно рівні й однакові. Помічаю, що малеча починає бавитися разом, втомлені дорогою дорослі теж говорять. Марина, побачивши в мені надійну співрозмовницю, показує світлини онучки.

Поруч з нами опиняється дівчина років двадцяти. У руці стискає переноску, накриту шарфом. Усередині голосно нявчить хтось невдоволений такою пригодою.

«Як його звати?» – питаю.

«Марс. Такий злюка», – каже вона і вперше сміється.

Нявчання з клітки не стихає, ніби підтверджуючи характеристику. Дивним чином війна стирає дистанцію між людьми. За інших обставин ми б мовчали, втупившись у телефони. Але тут люди починають говорити про дорогу, дітей, роботу, плани. Кожен шукає когось поруч – хоча б для кількох фраз, щоб переконатися, що у темряві ми не одні.

«Без вас не поїдемо, чекатимемо усіх. Перед відправкою дамо кілька гудків», – заспокоює когось провідник.

Дали відбій. Ми повертаємося до вагонів, знаючи одне одного на ім’я. Власниця Марса махає мені рукою, підходячи до свого вагона.

«Ало, Володічка, вже залажу, щас будем їхать», – звітує синові тепер вже усміхнена Марина.

Провідник перевіряє, чи всі повернулися з вимушеної прогулянки.

«Коля, у мене всі, передай 5 вагону хай заходять швидше», – передає колезі.

Лише після кількох гудків ми рушаємо. Наступні зупинки ми скорочуємо до хвилини, і просто летимо через поля. Через годину ми знову стаємо просто пасажирами: хтось дрімає, хтось дивиться у вікно, хтось пише повідомлення рідним.

Однак тепер ми усі об’єднані історією. І все ж ми продовжуємо їхати. Купувати квитки, планувати зустрічі, сваритися через місця біля вікна. Наче самим рухом уперто доводимо: життя не скасовано. Просто тепер у кожній поїздці за нашими потягами женеться війна.

Цей матеріал став можливим за підтримки програми “Голоси України” / SAFE, що координується Європейським центром свободи преси та медіа спільно з Лабораторією журналістики суспільного інтересу. “Голоси України” / SAFE реалізується в рамках ініціативи Ганни Арендт за підтримки Федерального міністерства закордонних справ Німеччини. Програма не впливає на редакційну політику, а даний матеріал містить виключно погляди та інформацію, отриману редакцією.