«Шум за сценою» в театрі Гоголя: смішний фарс, який став гіркою правдою

До дня Театру у Полтавському обласному академічному драматичному театрі імені Гоголя глядачам показали премʼєру вистави "Театр, або шум за сценою". Ми відвідали допремʼєрний показ 26 березня і нам є що сказати. Ми свідомо не публікували цей текст у професійне свято, й дали тексту трішки "вистоятись". Що не так із постановкою і чому вона могла не відбутися (як, до речі, і цей текст)? 

До дня Театру у Полтавському обласному академічному драматичному театрі імені Гоголя глядачам показали премʼєру вистави «Театр, або шум за сценою». Ми відвідали допремʼєрний показ 26 березня і нам є що сказати. Ми свідомо не публікували цей текст у професійне свято, й дали тексту трішки «вистоятись». Що не так із постановкою і чому вона могла не відбутися (як, до речі, і цей текст)? 

Про що вистава?

(обережно, можуть бути спойлери)

Пʼєса Майкла Фрейна «Шум за сценою» — хрестоматійна і майже культова театральна комедія положень: складна, ритмічна, місцями абсурдна. Варто розуміти, що це британська пʼєса, тож гумор тут тонкий, на грані сатири та гротеску. Загалом ми бачимо виставу у виставі — оповідь про те, як актори намагаються зіграти п’єсу, але щоразу провалюються — на репетиції, на сцені й поза нею. Ця блискуча комедія насправді про вічну боротьбу мистецтва з реальністю, де все валиться, а актори намагаються вдати, що так і треба. І чим гірше їм — тим смішніше глядачам. Актори грають п’єсу в п’єсі, паралельно розгрібаючи власні конфлікти.  Структура оригінальної пʼєси триступенева:

• Перший акт показує генеральну репетицію провінційної трупи перед прем’єрою.
• Другий акт — ту ж виставу, але вже з-за лаштунків, де киплять пристрасті та взаємні образи,
• Третій — фінальне «пекло» з повним розвалом сюжету, логіки і стосунків між акторами.

В адаптації гоголівців вистава вийшла на дві дії, де друга та третя частина обʼєдналися в одне. На сюжет і зміст вистави це особливо не вплинуло. Варто сказати, що рішення було правильним — три дії глядачі напевно б не витримали. Сюжет побудований на повторюваних мотивах, плутанині в діях, несподіваних паузах і майже хореографічному фарсі. Тож вибір пʼєси саме до Дня театру зрозумілий і виправданий. Це можливість через призму самоіронії показати глядачу, хай і дещо гіперболізовано, світ, який прихований від нього за лаштунками. Але специфіка жанру і динамічність тексту вимагають абсолютної злагодженості трупи.  Вистава вимагає від команди абсолютної зібраності, синхронності, темпу і точності. Інакше все розвалюється, адже все це працює лише, коли акторська гра — точна, темп — вивірений, а фізична комедія — бездоганна. Інакше замість шаленого темпу та абсурдного гумору глядач отримує затягнуту плутанину — як власне моментами ми й побачили у постановці гоголівців. 

Вистава, якої могло би не бути

Виставу за пʼєсою «Шум за сценою» замовили київському режисерові Юрію Одинокому. Фактично це мала бути репліка на постановку «Глядачі на виставу не допускаються», яку він уже ставив у Київському академічному театрі драми і комедії на лівому березі Дніпра. Навіть назву режисер обрав для полтавського театру ідентичну, хоча й стверджував, що це буде зовсім інша постановка.  За нашою інформацією столичний постановник мав підготувати для вистави два акторських склади і запремʼєрити виставу 27 березня у День Театру. Але щось пішло не так. Як відомо нам із власних джерел, режисер повідомив керівництво, що якісно підготувати виставу зможе лише до літа, а це вочевидь йшло в розріз із побажаннями директора театру Олексія Андрієнка. Та й давати задню було вже пізно. На всіх платформах театр неодноразово проанонсував, що нову виставу представлять глядачу у професійний день.  Відомо, що роботу над виставою Одинокий розпочав з ще одним вихідцем з Театру на лівому березі, Левом Сомовим, який роками грав у цій виставі і є її носієм, тож вибір асистента режисера в постановці не дивує. Але десь саме у той час навколо Сомова розгоряється скандал, повʼязаний із заявами щодо систематичного харасменту, домагань до акторок і студенток та доволі агресивної манери спілкування із жінками в цілому.  Ще 11 лютого Юрій Одинокий розводить акторів по мізансценах, 19 лютого театр публікує відео із репетицій хореографії вистави… … а вже 6 березня театр виходить із заявою, що відбулася заміна. Чи став причиною заміни скандал з харасментом, чи неможливість вкластися до крайдати — нам не розкажуть. Однак, стає відомо, що замість Юрія Одинокого роботу над виставою продовжить вже відомий у Полтаві своїми численними постановками херсонець Сергій Павлюк. Відомий він як вдалими, так і доволі сумнівними постановками на сцені полтавського театру, і навіть відвертим плагіатом (про плагіат, самоплагіат і рімейки Павлюка в Полтаві ми поговоримо в окремому матеріалі).  Вибір насправді дивний. Вкотре постає питання, навіщо театр утримує ставку головного режисера театру, якщо йому майже не дають працювати? Чому виставу не доручили під постановку Олександру Любченку – ще одне важливе питання. Адже для нього цей матеріал далеко не новий. Можна навіть сказати, що «Шум за сценою» проходить через чи не половину його карʼєрного шляху. Ще у  2002-му році саме з цією виставою Любченко розпочав карʼєру у Полтаві. Хоч показали її тоді всього лиш раз чи двічі: готувати провальні постановки для полтавського театру — нормальна практика. Можна собі дозволити, маючи 40 мільйонів бюджетних коштів.  Менше з тим, опускаючи за дужки риторичні питання, маємо те, що маємо – на підготовку вистави у гоголівців лишилося трохи більше ніж два тижні. Ми не знаємо, як відбувалися репетиції, але є підозра, що в такому сумбурному та екстрашвидкому режимі, за лаштунками вирували пристрасті незгірше тих, які акторам треба було показати на сцені. Зміна режисера, зміна назви вистави, бачення і підходів. Частину акторів знімають із вистави й до премʼєри замість двох готовий лише один склад. 

Що вийшло?

Передусім — вистава вийшла смішною. Раз по раз люди в залі вибухали сміхом. Тож основної мети — розвеселити глядача — досягти вдалося. Утім, проблема в тому, що сама вистава місцями виглядала не як сатира на провальний театр, а як провальний театр, замаскований під сатиру. Ті моменти, де глядач має сміятися з іронічної плутанини, губилися через повільний темп, недостатню динаміку і брак синергії в окремих мізансценах. Комедія положень — жанр, який потребує ювелірної точності. Тут кожні дверцята мають закритись вчасно, кожен погляд повинен мати ритм. Вистава подекуди вийшла пласкою, а загалом — доволі посередньою.  Вистава місцями виглядала не як сатира на провальний театр, а як провальний театр, замаскований під сатиру Якесь мимовільне розчарування виникло насправді вже від входу у фоє. Це не про щось погане, але гоголівці вже розбестили публіку яскравими перфомансами перед кожною виставою. Тож порожній вестибюль театру виглядав незвично порожнім і осиротілим.  Гра акторів рятувала ситуацію — особливо там, де було видно щире бажання витягнути сцену на інтонаціях чи міміці. Варто сказати, що цього разу актори дійсно викладалися. Але загалом вистава трималась на ентузіазмі, а не на режисурі. Було відчуття, що актори покладались на «внутрішню смішність» п’єси, а не на точне вибудовування комічних ритмів. Макіяж, одяг, зачіска Марії Озерянко, яка зіграла Брук Аштон у ролі Віккі, зробили її настільки схожою на Дарʼю Петрожицьку, що місцями хотілося протерти окуляри. Але роль їй відверто вдалася. Вкотре виникає дивне відчуття, що Олександр Князь на двадцять першому році роботи на сцені став заручником образу: усе частіше йому випадають ролі простаків і дурників. Не те щоб ці амплуа давались йому важко, але почасти стає шкода його драматичного таланту. У цій же виставі задача була ще складнішою, адже фактично йому дісталася роль дурня, який грає дурня. Таке собі комбо, результатом якого стала дуже динамічна буфонада.  Але перебити харизму Віталія Крапіви, який зіграв Селздона Моубрея у ролі Грабіжника, не вдалося майже нікому. Затьмарив він навіть Олександра Любченка, який був архіорганічний в цій виставі. Моментами здавалося, що він грає не Ллойда Далласа, а втілює на сцені камео на самого себе.  Щодо сценографії — вона проста, функціональна, але інакшого й у пʼєсі не передбачено. Утім якась вона така – без характеру. Декорації (особливо двері, які мали бути ключовим інструментом комізму) іноді більше заважали, ніж допомагали. Моментами здавалося, що їх зібрали нашвидкуруч за принципом «зліпили із того, що мали», а в якихось елементах перегукувалась із риштуваннями з «Ромео і Джульєти».  Перша дія, динамічна і весела, більш вдала. А от в другій дії темпоритм просідає, під кінець сміх у залі почасти стає вже скоріше ввічливим, аніж веселим. По факту ми чуємо той самий текст, що й в першій дії, але на першому плані в центрі уваги глядача вся дія побудована на німих етюдах. Тож не дивно, що в якийсь момент люди почали нудьгувати. У підсумку — вистава залишає по собі відчуття недоробленої репетиції. А «шум за сценою» — перетворився на плутанину і з боку глядача. Однак, будемо відвертими – ця постановка має потенціал. Вона легка, ненавʼязлива, не спонукає до важких думок чи навіть емпатії. Можливо, це саме те, що треба нині глядачеві, аби відволіктися від щоденної рутини і переживань. 

Заключне слово (тривожне)

Окремо мусимо сказати, що цей огляд на виставу міг би не відбутися. Редакцію «Полтавської хвилі» тривожить тенденційність до закритості театру від громадськості та конструктиву. Підприємство, яке працює коштом платників податків, а отже має працювати на умовах прозорості й підзвітності, в ручному режимі регулює висвітлення своєї діяльності. До прикладу, із запитанням про дату допремʼєрного показу вистави редакція звернулась до театру ще 22 лютого, більше як за місяць до премʼєри. 24 березня ми перепитали, чи можемо долучитись до перегляду вистави напередодні премʼєри, чи «журналісти на виставу не допускаються». А у відповідь нам повідомили, що «журналісти допускаються, але запрошення вже скінчилися» і мʼяко натякнули, що ми можемо купити квитки на сеанси в квітні. Дякуємо, дуже дякуємо. І це не про те, що ми не можемо купити собі квитки до театру — ми йдемо на допремʼєрний показ працювати, а не відпочивати. Однак критичні відгуки про почасти неефективну роботу адміністрації театру, про невдалі вистави та марно витрачені кошти вочевидь не до вподоби керівництву. Що ж, нам не звикати бути в опалі. На виставу ми все одно потрапили, побачили, що на інших журналістів запрошень не забракло. Тож продовжуємо працювати для читачів. А тим часом закликаємо дирекцію використовувати критичні відгуки як ресурс для розвитку і виходу зі стагнації, в якій опинився театр, а не як привід для особистих образ.  Ця стаття/матеріал стала можливою за підтримки програми “Голоси України”, яка є частиною Ініціативи Ганни Арендт і реалізується Лабораторією журналістики суспільного інтересу спільно з Європейським центром свободи преси та медіа і фінансується Федеральним міністерством закордонних справ Німеччини. Програма не впливає на редакційну політику, а даний матеріал містить виключно погляди та інформацію, отриману редакцією.