«Сміливі провали важливіші за обережні успіхи»: інтерв’ю з братами Білоконями

Ми всі насправді дуже самотні. І в театрі ми знаходимо певну відраду. Бо приходимо і стикаємось з абсолютно іншим світом.

У Полтавському театрі імені Гоголя є родзинка, якій позаздрить будь-який режисер: близнюки Семен і Артем Білоконі — молоді, але вже відомі полтавські актори. Їх поєднує не лише зовнішність, а й глибокий погляд на мистецтво.

«Ми всі насправді дуже самотні. І в театрі ми знаходимо певну відраду. Бо приходимо і стикаємось з абсолютно іншим світом», — Семен Білокінь.

«Вистава, театр, будь-яке мистецтво, на мою думку, має або ставити питання, або шукати на нього відповідь. Мистецтво не може констатувати факт, тоді в ньому немає сенсу», — Артем Білокінь.

Розмова про певною мірою залаштунки театру відбувалася якраз за лаштунками в невеликій, але затишній гримерці театру Гоголя. 

Чому акторство?

Семен та Артем — актори з дитинства. Вони грали в Народному театрі «На Павленках». Перші ролі чотирнадцятирічні Семен та Артем зіграли у виставі «Дюймовочка».  Свою першу виставу хлопці згадують з ніжністю: Семен: Ми грали двох кротів-сватів при головному старшому кроті. Наш вихід був на кілька хвилин з пісенькою та танцем. Це була справді мила та симпатична вистава.  Чому ви вирішили працювати акторами? Артем: Я зрозумів, що хочу працювати актором після першої вистави в театрі Гоголя. Семен тоді вже працював там, а я навчався на художника в Луганському університеті. Мене запросили грати у виставі «Принц і жебрак», бо було прикольно, що ми два близнюки, це ж скільки можливостей. Після цього я схотів далі цим займатися, але мені сказали, що потрібна освіта. Далі мене запрошували на кілька ролей, і після мого вступу в університет на акторську спеціальність прийняли на роботу.  Семен: Ще в 14 років у мене заклалася думка, що я хочу пов’язати життя з театром. І з того часу вона мене не відпускає, на жаль або на щастя. Мої колеги-акторки з театру «На Павленках» закінчували коледж мистецтв. Вони запросили мене допомогти зі звуком під час репетицій дипломної вистави «Шинель».  Там я побачив, як працюють актори. Це було дуже наближено до професійного театру. Чесно, це було справді здорово. Коли я спостерігав, як вони працюють, збираються, сидять до ночі, спілкуються, обговорюють, пробують, пропонують, то сидів і думав, що от би на сцену вийти. Тоді я зрозумів, що мені це дуже цікаво. Тож Семен вступив до Полтавського коледжу мистецтв.  Семен: У моїй дипломній виставі участь брав і Артем. Пам’ятаю, під час виступу не було жодної повітряної тривоги. Сирена залунала вже на поклоні. Під час навчання для мене було щастям працювати з Тетяною та Олександром Любченко, які викладали акторську майстерність та сценічну мову. З Олександром мені одночасно і цікаво, і важко працювати, бо я відчуваю відповідальність та страх підвести. Це породжує тривогу, яка починає тебе збивати. І замість того, щоб розслабитись, ти напружуєшся, і нічого не виходить. Справлятися з цим допомагає психолог, адже підтримувати ментальний стан — це справді важливо.

Про роботу в театрі

Хлопці працюють у театрі Гоголя. Наприклад, Семен має ролі Лукаша в «Лісовій пісні», Лавріна в «Кайдашевій сім’ї», Мікеле в «Шлюбі по-італійськи» та Артем – пажа в «Мюнхгаузені», мреця в «Страшній помсті». Є вистави, де актори грають близнюків: Оса та Вальда в «Королі Лірі», лигарів у «Візиті Дами».  Також Артем грає у виставах  театру ляльок: «Занадто довгий сон однієї холодної зими» – Пан Морок, Ясь, Маноцівник, «Червона шапочка» – Вовк, «Лускунчик» – Кіт Мур, «Енеїда» — Меркурій, «Вовк та семеро козенят» – Вовк. Як режисери обирають, кому дістанеться яка роль? Семен та Артем: У нас різні акторські типажі. У одній виставі ми часто можемо грати близнюків, що не дивно, мабуть. Тому за роль конкуренції не буде. Семен: У нас є вистава «Остання любов Гетьмана», класна вистава, одна з найкращих у нашому театрі. Режисер дав мені виконувати дві ролі: Карла XII та козака Чуйкевича. У мене генералізований тривожний розлад, що іноді заважало в роботі. Під час вистави я зрозумів, що не можу вийти, тож попросив Артема мене підмінити й за п’ять хвилин до виходу віддав йому костюм. Артем: Пам’ятаю, як я переодягаюся в того Карла, а Семен мене за ручку веде і каже, ти дивись зараз є сцена, вона закінчиться й буде музика. Рахуй до восьми, тоді виходиш до центру, на четвірку дістаєш шаблю, на четвірку йдеш, тобі стріляють ногу, ти падаєш і на вісьмірку маєш бути з іншого боку сцени. І тоді ми поділилися на ролі Карла та Чуйкевича.  За останні два роки, мені здається, не було майже жодної прем'єри, в якій ми не грали близнюків. Але там нас обирали не за нашими акторськими типажами, а для використання персонажів-близнюків.  Якщо говорити про комедійний талант, то в нас з Семеном цього немає. Це велика майстерність і досвід. Є актори, які щойно виходять на сцену, всім уже смішно. Це справжня майстерність. Мені навіть здається, що з комедійним даром треба народитись.  Семен: Дійсно, комусь певною мірою інтуїтивно легше відчувати комедійний жанр, бо в ньому дуже багато нюансів. Трагедію грати легше. Хоч емоційно вона більш затратна, але в технічному плані набагато зрозуміліша. Немає нічого складнішого комедії, мені здається. Наприклад, коли ми граємо «Конотопську відьму» і виходимо у фіналі на поклон, дивимося в залу і бачимо сльози на очах. Хоча, на мій особистий погляд, я не знаю, що в ній може викликати таке розчулення в глядачеві. Вона доволі легка, у ній немає механізмів, що мали б викликати сльози, хоча це все індивідуально. Улюблені та неулюблені ролі? Семен: Під час створення ролі робота актора з режисером  — це необхідний етап будь-якої вистави. Під час роботи з режисером можна побачити те, що ти сам в собі не бачиш, якісь неінтегровані риси, можливості. Коли актор сам працює над роллю, то ризикує топтатися на місці дуже довго. Та задача актора знайти щось в ролі, за що її можна полюбити. Є вистави, які я дуже не люблю, є ролі, які я дуже не люблю. І мені може бути дуже неприємно про них думати. Але, коли ти виходиш і граєш її, вона стає справді рідною. Актор не може виходити на сцену і ненавидіти роль. Ти виходиш і любиш її, а потім закінчується вистава, і ти знов її ненавидиш. Але в моменті це любов. Артем: Моя улюблена роль у виставі в театрі ляльок – «Занадто довгий сон однієї холодної зими». Це прекрасна вистава, прекрасна роль. Якщо говорити про театр Гоголя – це роль у «Візиті дами». Семен не погодиться, але у мене рідкісний випадок, коли про виставу приємно і думати, і працювати. Бо часто буває, що приємно її згадувати, а потім виходиш і такий … Або думати не дуже приємно, а в процесі розумієш як класно було. Таке задоволення отримав.  Семен: Моя улюблена роль – Біллі Біббіт у «Польоті над гніздом Зозулі». Це моя улюблена вистава наразі, яка йде в театрі. Ще я дуже любив, коли мені пощастило кілька разів зіграти у виставі «Наполеон і Жозефіна» капітана Попплтона. Я дуже любив цю виставу, а Богдан Чернявський – прекрасний режисер. Це був дивовижний досвід, правда. Я за нього дуже вдячний. Також у «Страшній помсті» у нас були малюсенькі ролі, але кожну виставу від початку до кінця дивимося з-за куліс з захопленням. Як воно готуватися до ролей? Семен: Мабуть, найважче було готуватися до «Лісової пісні». Бо це був ввод, доволі стресова історія, адже ти не брав участі під час постановки. І ти приходиш уже в готову виставу, маєш вбудуватися. Це накладає на тебе певну кількість обмежень. І ти, як правило, або не маєш часу, або не маєш можливості для того, щоб якось цю роль під себе підлаштувати. Тож вбудовування у вже готовий твір завжди дуже відповідально і складно.  Пам’ятаю, це був кінець 2022-го або початок 2023-го, я тоді починав працювати в театрі. І це була, мабуть, одна з перших ролей, на яку мене ввели. Щойно прийшов і одразу велика роль, головна роль, ще й у такому творі. Це було дуже цікаво, але біда, що ми її дуже рідко граємо. Тому кожна «Лісова пісня» як вперше. Артем: Мені найважче було готуватися до гри в «Королі Лірі». Я тоді вже працював у театрі ляльок. У нас там була постановка, і тут постановка. Ти розриваєшся, бігаєш сюди та туди. Це був шалений  цикл з ранку до дев'ятої вечора. Ми виставу робили, здавалось, довго, але доробляли все в дуже обмежені терміни. Це було дуже стресово. Ми її доробили й поїхали на гастролі. Вона емоційно дуже виснажила.  Тоді мені запропонували зіграти голим, я подумав, що прикольно буде. Та це стало викликом на перших виставах. Технічно ванна, в яку я мав залазити, розташована по-дурному. Глядачам то нічого не видно, але я стою обличчям в куліси. Мені було важко потім заспокоїтися, але я подумав, а чого мені з цього приводу переживати? Я ж не просто так попу показав. Глядачі знали, за що вони заплатили гроші, куди прийшли.  Як вжитися в роль? Семен: Наразі для цього не потрібно якихось методик. Але все залежить від специфіки вистави. Якщо вона, наприклад, пластична, то там інша кухня зовсім. Але якщо ми говоримо про класичний театр, драматичний, то головне — це робота з текстом. Там є всі відповіді на всі питання. Їх просто треба вміти знайти. І добре, коли на це є достатньо часу та уваги.  Артем: Я тут в принципі нічого не додам, всі ролі – це різні специфіки. Це не як в кіно, де Хіт Леджер місяцями бігав у костюмі Джокера. Одна справа, коли в тебе є один дубль в кіно, ти підготувався, провів певну роботу, вийшов, це зробив і пішло далі. А в театрі це не спрацює. Це можна було б здуріти.  Скільки часу йде на підготовку вистави? Артем: Це все опирається на дуже багато факторів. Тут нема винних, нема правих. Бо робота над виставою — це робота з медіа, костюмерів, гримерів, декораційних цехів. Виставу можна зробити і за два тижні, якщо все уже готове. Але якщо це починається з нуля, то в ідеалі, мабуть, хоча б два місяці на те, щоб все було готове і всі розуміли, що вони мають робити.  Семен: Мені, мабуть, хотілось б більше. Як на мене, два місяці може бути і замало. Хотілося б три. Справа не в часі, а в розумінні того, що ми робимо. Я чув про випадки, коли вистави ставили за три дні. Не у нас в театрі, але загалом таке було. У такому випадку головне – це робота з актором. Він має розуміти для чого я сюди виходжу, що я маю зробити, що я роблю. Та повністю пробудовує для себе шлях персонажа. І не важливо, якщо не буде у тебе костюма, декорації та реквізиту. Головне внутрішнє розуміння того, що ти робиш. Але буває таке, що цього розуміння не приходить на прем'єрі. І ти виходиш, для себе ти щось вигадуєш, якось виправдовуєш те, що відбувається, але пазл не складається. І коли пазл не складається, тоді дуже некомфортно. І цей пазл може не складатися роками. Бувають такі вистави, і це сумно. Артем: Також буває, що люди думають «ого, театр, це ж можна вийти на сцену, щось сказати, а тобі ще потім поплескають». Людям здається, що це легко і прикольно. Але це набагато важче, ніж здається. На сцені не можна не витрачати ресурс. Нащо ти тоді виходив, якщо не віддався. Ти маєш розуміти ціль. Ти не можеш вийти пустим і зайти пустим.  Кого хотіли б зіграти? Артем: Дуже хотів би зіграти Меккі Ніж у «Тригрошовій Опері». Цікаво було б спробувати, але ми зараз не граємо цю виставу. Семен: Чесно, я не знаю, добре це чи погано, але я зараз знаходжусь на тому етапі, коли мене не цікавлять ролі, а цікавлять проєкти. Я хочу попрацювати у виставі, яка стала б для мене чимось важливим і дорогим. Не важливо, що це буде. Нехай і дерево в третьому ряду. Я хочу проєкт, з якого можна винести цікавий досвід, професійний, творчий. Далі Семен справді натхненно та щиро розповідає про Андрія Приходько. Є режисери, з якими мені було б дуже цікаво працювати. Я б дуже хотів, щоб нас запросив Андрій Приходько. Геніальний режисер. Зараз у нього прем'єра «Жанни Дарк» в Чернівецькому театрі. Він автор, на мій погляд, найкращої вистави, яку я бачив в житті. Вона геніальна. Вона божественна. Також «Лісова пісня» в театрі Леся Курбаса – неймовірна робота. Близький той напрямок, в якому цей режисер рухається. Він прекрасний. Таку виставу не можливо створити випадково. Геніальні речі не робляться випадково. Це неймовірна робота з акторами. Це неймовірна робота з текстом. Це неймовірна глибина занурення в драматургію. Це чиста поезія театру, а я обожнюю поезію. От мені б хотілося поетичного театру, щоб в нас були поетичні вистави. Не в тому сенсі, що це робота саме там з віршами, бо поезія — це ж набагато ширше явище, політ думки, особливий вимір існування. От Андрій Приходько – поет театру. 

Непомітно для глядача

Семен: Взагалі на багатьох виставах трапляються смішні речі. І часто вони непомітні для глядача. Але, на щастя, у нас рідко бувають якісь такі екстремальні історії. Та одного разу я випадково на виставі «За двома зайцями» з рук випустив тростину, вона полетіла прямо в оркестрову яму, де сиділи музиканти. Дуже боявся, що воно когось приб'є. Та вони сказали, що до цього звикли. Коли я тільки прийшов в театр, була моя перша вистава «За двома зайцями». Я мав запалити цигарку, а потім потушити її і позбутися від неї. І це сумбурно все відбувалось, я знав, що її потрібно викинути, але в який спосіб? За кулісами стояла пані реквізиторка, і вона говорила, що мені сюди-сюди. Це була доля секунди, я, недовго думаючи, просто зашвирнув її за куліси. Вона провалилася під сцену. Звідти почав валити дим. Мені це вже після вистави розповіли, як її одразу дістали.

Про камерну сцену

Семен: Вистава «Маруся Чурай» – взагалі окрема історія.  Для нашого театру – це сценографічно унікальний проєкт, тому що глядачі і актори знаходяться в одній площині на сцені. Для українського та європейського театру – це не нове.  Наприклад, абсолютно мною коханий театр Леся Курбаса у Львові. Вони працюють здебільшого за школою Єжи Гротовського. Один з основних принципів цього напрямку полягає в тому, щоб зруйнувати межу між глядацьким залом і сценою. А саме сцена – це не лише підмостка, і я вважаю, так і має бути, а простір, що можна дуже по різному організовувати. Ігровий простір «Марусі Чурай» організований таким чином, що глядач стає учасником дії. І я думаю, що в цьому плані, звісно, вона дуже емоційна для глядача. Бо ви знаходитесь з акторами на відстані витягнутої руки. І коли ти бачиш сльози акторів та переживання, то ти так чи інакше підключаєшся до них, вас нічого не розділяє, як от оркестрова яма або 100 метрів до третього балкона. Чи будуть ще такі вистави у театрі Гоголя? Семен: У планах немає, але дуже хотілося б. Це формат, який необхідно розвивати. Тим паче, що в нас в театрі немає камерної сцени. А вона необхідна, мені здається. (Це меншенька сцена на 100-200 місць.) Камерна сцена –  простір для експерименту. Бо, очевидно, вистава на великій сцені коштує дорожче. І дозволити собі якийсь сміливий експеримент чи сміливий провал, особливо якщо ми єдиний драматичний  театр в Полтаві та маємо обслуговувати всіх глядачів, важко. Та на камерній сцені це можна. Проте, мені здається, історія будь-якого мистецтва стоїть на таких сміливих провалах. Вони рухають загалом будь-який напрямок вперед. І тому нам необхідні сміливі провали більше ніж обережні успіхи.  Також мені дуже хотілося б, аби наш театр більше співпрацював з різними режисерами, молодими режисерами, режисерами-студентами. Бо у глядача має бути альтернатива, має бути вибір та доступ до різного театру. 

Чому люди ходять в театр

Семен: Для спілкування. Мені здається, це основна функція театру як і будь-якого мистецтва. І вона полягає в тому, аби налагодити комунікацію між людьми. Це може трошки сумно звучати, але, на мою думку, найбільша проблема, з якою стикається людство і людина як індивідуальність, це самотність. Ми всі насправді дуже самотні. І в театрі ми знаходимо певну відраду. Бо приходимо і стикаємось з абсолютно іншим світом. Я маю на увазі не сцену, як простір, де люди грають. А режисер створює на майданчику цілий всесвіт, свою проблематику, свою міфологію. І коли ці всесвіти між собою зустрічаються, їм стає трішки менш самотньо. І це прекрасно.  Театр, як і будь-яке мистецтво, має слугувати якщо не причиною, то хоча б приводом для спілкування. І спілкування інколи на рівні душ, це може відбуватися не вербально. Я, наприклад, зовсім не розумію, коли говорять, що нібито в театрі люди ходять за емоціями. Я просто не можу зрозуміти, бо емоції ми отримуємо всюди. Артем: Багато людей думають, що актори на сцені показують емоції. Але емоції — це взагалі останнє, про що треба в роботі думати. Головне донести думку. Вистава, театр, будь-яке мистецтво, на мою думку, має або ставити питання, або шукати на нього відповідь. Мистецтво не може констатувати факт, тоді в ньому немає сенсу. Це і є принцип спілкування «питання-відповідь».

Цей матеріал став можливим завдяки проєкту «Голоси України», який є частиною програми SAFE, що реалізується Європейським центром свободи преси та медіа (ECPMF) у партнерстві з ЛЖСІ в рамках Ініціативи Ганни Арендт та за підтримки Федерального міністерства закордонних справ Німеччини. Партнери програми не впливають на зміст публікацій редакції та не несуть за нього відповідальності.