Зміст
Вступ
Південний вокзал та ті, хто чекають останнього потяга
«Нічний експрес» баби Валі
«Безхатьків тут немає, є тільки бомжі»
Київський вокзал: гра в «невидимку»
Чому допомога впирається у «глуху стіну»?
Шлях безхатька у Центрі адаптації
Повернення до станції «Нікуди»
Один потяг зникає, а на його місце миттєво прибуває інший з новими обличчями та історіями. У цьому вічному русі все здається тимчасовим, окрім них – безхатьків, які застрягли між перонами та залами очікувань.
Їх легко впізнати у натовпі, бо вони єдині нікуди не поспішають. Їхні погляди занадто втомлені для нових подорожей, а в руках немає валіз. Для них вокзал став не точкою відправлення, а глухим кутом.
Південний вокзал та ті, хто чекають останнього потяга
Від першої колії оголошують посадку на приміський поїзд «Полтава-Південна — Ромодан». За кілька хвилин перон порожніє, і нарешті можна побачити весь вокзальний колорит. Ось ромські дітлахи гасають між пасажирами, доки батько напівголосно намагається вгамувати нащадків. Біля останнього вікна приміських кас напівлежать двоє чоловіків. Розмова з ними не клеїться: важкий запах алкоголю випереджає їхні слова. Вони довго намагаються згадати власні імена, але зрештою махають рукою. Пасажири час від часу кидають на них гидливі погляди, проте чоловікам байдуже.
Південний вокзал у Полтаві
У другому ряду, поблизу кабіни чергового, міцно спить ще один чоловік. Звичайна людина його б і не помітила, але місцева прибиральниця одразу впізнає постійного відвідувача. Усі вони чекають на останній поїзд до Ромодана.
Прибиральниця розповідає, що вдень безхатьки зазвичай гріються у «Пунктах незламності», а під вечір роз'їжджаються до Ромодана або Гребінки. Вона знає їх в обличчя і може розповісти історію чи не кожного:
«Їх тут дуже багато. І вночі бувають, і вдень. Оце з електричок поприходили. Бачите, он жінка йде бездомна. А он сидить інший, акуратненький. Сам поїв, виправ речі, сходив у туалет, рушником ноги помив…».
Жінка ставиться до них зі співчуттям. Гнів викликають лише ті, хто б'ється, лається або відкрито розпиває алкоголь. Проте таких швидко забирає поліція.
«Нічний експрес» баби Валі
Щодня на перонах вокзалу можна зустріти бабу Валю. Вона завжди вбрана в чисте коричневе пальто з хутром на капюшоні, сіру шапку, навколо шиї дбайливо обмотаний зелений шарф. Від неї не тхне спиртним, а в руках вона гріє стаканчик чаю з найближчого кіоску. Баба Валя погано чує, тому кожне запитання їй доводиться кричати по кілька разів:
«Чуєте, дітки, а дасте десять гривень, щоб хлібинку купити? Пожалійте бабу», – саме з цього прохання починається її розповідь про себе.
Баба Валя починає свою вивірену історію: залишилася без даху над головою у серпні 2025 року, коли приїхала до Полтави з Камʼянки, що на Ізюмщині. Її дім розбомбили росіяни, а зять уже четвертий рік на фронті. Донька з двома онуками ще на початку повномасштабки виїхали до Німеччини. Вона залишилася зовсім одна.
Щиро кажучи, це звучить як неодноразово прорепетируваний сценарій. На вокзалі правда й легенда часто переплітаються, тож вірити чи ні – справа кожного.
Проте є й інша, абсолютно реальна частина її життя. Баба Валя не ночує на Південному вокзалі. О восьмій вечора вона сідає на електричку до Ромодана. Поїздка триває три години, і саме в вагоні вона отримує доступ до «благ цивілізації»: світла та тепла. Тут вона знає всіх постійних пасажирів, а сусідських дітей лагідно кличе «внучатами».
Баба Валя не зверталась до центрів адаптації, бо не вірить, що зможе отримати допомогу:
«Кому ми тут треба. Сиділа тут одна жінка, років під 90, дві доби. Я попросила машиніста визвать швидку. Вона не приїхала, другий раз вона теж не приїхала. Лише на третій».
Попри власну біду, баба Валя опікується іншими. Вона кличе нас в Ромодан, обіцяючи познайомити з усіма «своїми»:
«А ви теж бездомні? Хочете, я вас покатаю?» – запитує вона з несподіваною турботою.
О 20:00 жінка звично застрибує у свій «експрес», щоб переночувати на кінцевій станції, а вранці знову повернутися на Південний вокзал. І так по колу.
«Безхатьків тут немає, є тільки бомжі»
Щоб пізнати справжнє вокзальне життя, варто завітати до єдиного генделя на Південному. Продавчиня Ірина працює тут роками і знає всіх, хто приходить не за квитком, а за прихистком. Її вердикт звучить сухо й безжально:
«Безхатьків тут немає, є тільки бомжі. У них є свої дома, це просто образ жизні такий».
Для багатьох Південний вокзал став зоною комфорту. Тут тепло, працює «Пункт незламності» з гарячим чаєм, а волонтери регулярно привозять обіди. Ірина згадує, що часто лише смерть змушує цих людей назавжди покинути перон. Так було і з Серьогою.
«Це не безхатьки, а алкаші в основному. Вони робити не хочуть, а тільки лазять. У них багатьох є будинки, рідні. У нас колись був Серьожа, на колясочці їздив. Ми ж думали, шо він безхатько. А у нього є сестра, і на Половках квартира. Йому просто не нравилось».
Одного разу дільничний таки відвіз Серьогу до сестри. Але той витримав лише три дні і знову повернувся на вокзал.
За словами Ірини, місцеві «мешканці» іноді сваряться між собою, але до пасажирів майже не чіпляються, хіба що просять сигарети чи трохи грошей.
Київський вокзал: гра в «невидимку»
На Київському вокзалі Полтави безхатьки намагаються бути «невидимками», щоб не вигнали на холод.
Київський вокзал у Полтаві
Лише в останньому ряду біля кас лежить жінка, загорнута в строкату ковдру зі слідами бруду. Пасажири обходять її десятою дорогою, прикриваючи носи від важкого запаху, а вона навіть не здригається від гучних оголошень про прибуття поїздів.
Юрія ж натомість важко відрізнити від звичайного пасажира. Він одягнений у теплу червону куртку, бежеві шкіряні ботинки, у руках тримає книгу, а поруч – його незмінний затяганий рюкзак і милиця. За кілька місць сидить його знайомий Вадим. Час від часу вони перемовляються, ніби вартують безпеку одне одного.
Юрій незмінно дивиться на одну й ту саму сторінку й майже відразу зізнається, що «Історія Русі» з жовтими аркушами – це не тільки символ знань, а й надійне прикриття. Раніше він мав роботу, але після інсульту втратив все, у тому числі і житло, натомість отримав милицю. Юрій говорить коротко. Майже без емоцій. Каже, що на вокзалі часто немає води, що з укриттям проблеми. Вдень гріється у «Пункті незламності», а уночі – грає в рулетку з патрульними. Щоб не привертати уваги, він часто виходить на вулицю, «провітритися», а потім повертається до своєї книги. На питання, чому не йде до притулку, він не відповідає. Здається, чоловік і сам не знає відповіді.
Поліція заходить у зал очікування не поспішаючи, кидає короткий погляд у бік Юрія. Він не підіймає очей від книги ні на секунду. Цього разу йому пощастило, патрульні крокували до Вадима.
«Покажіть, будь ласка, документи», – звертається поліцейський до чоловіка.
Вадим не налаштований на діалог. Поруч стоїть пляшка алкоголю, яку він «бачить уперше»:
«Я не зобовʼязаний! Яке право ви маєте? Пляшка не моя, де мої відбитки?» – агресує він.
Проте поліцейські непохитні. Зрештою Вадим здається, дістає з подертої сумки важкий конверт. Паспорт є. Перепалка згасає. Поліцейські пояснюють нам пізніше: вони не чіпають тих, хто просто сидить. Тільки тих, хто порушує порядок або на кого є скарги. Їх впізнають з першого погляду. Загалом, на Київському та Південному вокзалах поліцейські чергують з 5 ранку до 12 ночі позмінно.
Чому допомога впирається у «глуху стіну»?
У Полтаві є Центр адаптації для безхатьків, де людям, які опинилися на вулиці, допомагають відновити документи, отримати медичну допомогу, знайти роботу і тимчасове житло. Загалом – шанс почати все спочатку. Проте, не кожен готовий прийняти допомогу.
У Центрі адаптації пояснюють, що більшість безхатьків обирають такий спосіб життя свідомо. Вони уникають спеціалізованих закладів через суворі правила: повна відмова від алкоголю та наркотиків, обов’язкова праця.
«Дехто обирає такий шлях принципово. Буває, вони звертаються до нас, коли стає зовсім погано або підводить здоров'я. У критичних випадках, наприклад, із обмороженнями, ми викликаємо швидку. Людина певний час перебуває у нас, але згодом знову повертається на вокзал. Вона просто не хоче нічого змінювати», – розповідають у Центрі.
Для багатьох соціалізація стає непідйомним тягарем. Люди, які роками живуть за рахунок жебракування, втрачають базові навички самообслуговування. Навіть звичайна рутина, як помитися чи почистити зуби, видається їм надскладним завданням.
Центр адаптації «Світло надії» у Полтаві
Навіть коли волонтери самі підходять до безхатьків на вокзалах, вони часто наштовхуються на глуху стіну небажання щось змінювати.
«Волонтери розповідали: підходять до людини, яка вже давно на вулиці, видно, що вона у скрутному становищі. Питають: "Не хочете до нас у центр? Там тепло, помиєтеся". А у відповідь: "Ні". Питають чому, а він каже: "Я вже там був. Не хочу. Мені так зручно". Тобто людині об’єктивно погано, але вона не хоче робити жодного кроку назустріч допомозі».
Проте не всі історії трагічні. Пані Марина, працівниця Центру, згадує переселенця з Луганщини, який опинився на вокзалі в повному розпачі. Йому допомогли відновити документи та знайти роботу. Сьогодні чоловік повністю інтегрувався у суспільство.
Центр ніколи не зачиняє двері перед тими, хто пішов. Сюди можна повертатися знову і знову, якщо є готовність до змін:
«Ми приймаємо людину повторно, навіть якщо вона не впоралася з першого разу. Якщо ми бачимо, що є залежність, то спершу пропонуємо звернутися до наркологічного диспансеру для безкоштовної детоксикації. Також радимо реабілітаційні центри, зокрема християнські, де можна перебути перший час. Якщо людина з алкогольною залежністю потрапить до нас одразу, є великий ризик, що вона зірветься, щойно в її руках з’являться перші гроші».
Тільки після курсу реабілітації людина може повернутися до Центру адаптації, щоб спробувати почати все з чистого аркуша.
Безхатько у Центрі адаптації. Фото: О. Величко
Шлях безхатька у Центрі адаптації
У перший день людину відправляють купатися та обробляють від вошей, також за бажанням можуть підстригти. Потім алгоритм дій варіюється в залежності від того, що сталося:
«Якщо треба медична допомога, можемо викликати швидку, з'ясувати де документи. Це буде ускладнене потрапляння до сімейного лікаря, оскільки якщо немає декларації, то його і не приймуть. Це ми вже самостійно просимо, вирішуємо, щоб людину прийняли», – Марія, менеджерка Центру адаптації.
Якщо у людини вже є документи та її життю нічого не загрожує, починається надскладний етап – адаптація. Їх вчать заново висловлювати думки словами, а не кулаками, прибирати за собою та працювати. Найчастіше їх влаштовують у будівельні компанії чи охоронні фірми.
У Центрі можна жити до шести місяців, після чого людина має почати самостійне життя. Дехто приходить лише помитися чи поїсти й знову повертається на вокзал, бо боїться відповідальності адаптаційного процесу. Як дівчина ромської національності, яка нещодавно прийшла в центр, помилася, відігрілася, а наступного ранку знову зникла в напрямку перону.
Повернення до станції «Нікуди»
Для безхатьків на вокзалі кожен наступний день є копією попереднього. Суспільство звикло їх не помічати, поліція – виганяти, а волонтери – жаліти. Але головна трагедія не в тому, що їм нікуди йти, а в тому, що багато хто з них уже не хоче нікуди повертатися. Герої перонів обирають цей «комфортний занепад», бо він легший за суворий шлях відновлення. І доки вокзальна «свобода» здаватиметься солодшою за відповідальність, лави полтавських залів очікування ніколи не спорожніють.
