Війна і я: три неочікуваних підсумки за пів року

Уже шість місяців, як на території моєї країни відбувається оця (шукаю цензурне слово) прутня. Українцям випала можливість відчути на собі те, про що раніше читали в книгах і дивилися у фільмах на 9-травня. Виявилось, що це і справді страшно, моторошно, непередбачувано, а місцями ще й бридко. Проте війна, як і будь-який складний життєвий процес, здатна повертатися до нас різними сторонами. Розкажу трішки про те, якими неочікуваними гранями війна показалася мені.

Коли справджуються найбільші твої страхи, стає легше

Коли моєму сину не було і пів року, я дуже боялася, щоб він не підхопив якогось вірусу. Коли це таки сталося, я з подивом відчула у своєму коктейлі з тривоги й переляку ще й полегшення. Все, страх справдився, перетворився на завдання.

Щось подібне я відчула зранку 24-го. Ще за чотири місяці до повномасштабного вторгнення мені стало ясно, що щось буде, а вночі двадцятого лютого, після маячні бункерного діда, сумнівів майже не лишилося. Тож прокинувшись від звуків вибухів та гулу літаків я подумала: «Почалось», — і тривога останніх ста двадцяти днів спала. Правда потім почалася нова. Та ця вже не така виснажлива, а підігріта інстинктом самозбереження.

Війна – це не все життя

Мені здавалося, що війна ставить на паузу всі процеси, окрім тих, які відповідають за виживання людей і країни. Ні, що діти народжуватимуться, я допускала.

А от, шлюби, які бралися в перші дні війни, мене щиро дивували та надихали. А ще дарували надію не гірше Арестовича. 

Війна була для мене абсолютною невідомістю, і перші кроки в ній я робила мов дитина, яка навчається ходити: помила голову – вау, у воєнний час може бути чиста голова; відсвяткували день народження братової дружини – ти ба, так теж можна! 

Зараз навіть писати смішно, а тоді це були цілі відкриття! Говорили нещодавно з подружкою. Я збиралася на пломбування, а вона продовжувала якісь дуже серйозні процедури з імплантації зуба. Питаю її: «Ти думала колись, що під час війни можна ремонтувати зуби?». «Ні, — відповіла вона, — я гадала, що це цілковиті руїни та розруха». «Цок», — черговий досвід у скарбничку, — «під час війни так теж можна». Я вже не кажу про те, що доки я пишу цей текст, мій чоловік змінює провідню в спальні, бо не можна ж зустрічати Перемогу з надірваними шпалерами!

І, нарешті, кілька днів тому я дізналася, що моя знайома завагітніла. Плановано. Життя успішно посилає війну в слід за літаками на аеродромі в Саках.

Війна не лише забирає, а дає та навчає

Одним із найбільших відкриттів для мене став той факт, що навіть в розпал війни, можна відчувати щастя. І на фоні того, що відбувається, воно відчувається якось гостріше, чи що.

 В останні дні лютого мені раптом захотілося почитати Франкла, вайб, мабуть, був відповідним. Мене витверезила одна з його фраз, яка близько до тексту звучить так: «Жоден поліцай не може заборонити мені прийняти рішення, як сприймати свою реальність». Тоді я подумала, що якщо вже минає четвертий день війни, а я все ще жива, то може треба жити, а не лише чекати перемоги. Того вечора я зробила зарядку. Моє напружене тіло було в шоці від радості, а мозок просто в шоці, бо хто робить зарядку під час війни, та ще й в умовах світломаскування?

Війна також навчила помічати звично хороші речі та дякувати на них: за те, що прокинулась, і за те, що в мене був цей день, на відміну від багатьох інших людей; за безлад в хаті, бо вона є, і за можливість купити дитині фломастери. Дякую досі. До речі, і не планую зупинятися – мені дуже подобається ця звичка. Деколи ловлю себе на думці, що не розумію кому саме говорю «спасибі»: Богу, Всесвітові чи ЗСУ, а потім зауважую, що для мене всі перелічені пункти стали тотожними.

А ще, я зовсім по-новому відкрила для себе українців! Були дні, коли я, дізнаючись про те, які неймовірні речі роблять мої земляки, мов мантру повторювала: «Боже, які круті!» Я щиро захоплююся тим, як ми переживаємо війну: з гумором, запалом і оптимізмом, хоч втому ніхто не скасовував. Для тих, хто робить меми, взагалі існує окремий шматок раю, бо їхній вклад в психічне здоров’я нації ще оцінять історики. З особистого: мій син завдяки повітряній тривозі здобув друга, а наша родина прекрасного компаньйона, з яким кожна вечеря смачніша. Не знаю, для чого це вам, просто знайте.

Моя бабуся завжди говорила, що ми живемо в найкращому місці. І ці шість місяців мені довели, що це правда. Велике щастя, що ми, на відміну від мільйонів наших людей, можемо рахувати не лише збитки від війни, а і подарунки. Спасибі кожному, хто доклав до цього зусиль. Дяка ЗСУ! Слава Україні! І хай Китай якомога швидше стане нашим східним сусідом. Іф ю ноу вот я мін.