%%title%% Збирати великодній кошик, фарбувати крашанки, пекти паски та святити частування в церкві — звична справа для українців. Однак колись робити це безтурботно було привілеєм. Адже під час совєтської окупації українських земель шанувалася лише віра в лєніна, «світле» комуністичне майбутнє та старанну працю. Як раніше полтавці намагалися дотримуватися християнських традицій попри заборони — розбираємося у матеріалі. 

Збирати великодній кошик, фарбувати крашанки, пекти паски та святити частування в церкві — звична справа для українців. Однак колись робити це безтурботно було привілеєм. Адже під час совєтської окупації українських земель шанувалася лише віра в лєніна, «світле» комуністичне майбутнє та старанну працю. Як раніше полтавці намагалися дотримуватися християнських традицій попри заборони — розбираємося у матеріалі.  Музейник додає, як у 1937 році його прадіда розстріляли зокрема через незаконні релігійні зібрання. Музейник розповідає, що в Андріївці на Полтавщині люди досі пам’ятають, як учителі або сільрадівці перевіряли руки дітей на шкільній лінійці у післясвятковий понеділок. Якщо руки були в яйцях або пофарбовані — лаяли. Навіть могли вигнати з піонерів чи жовтенят. 75-річна пані Анна з Миргородщини також пригадала, що в її дитинстві фарбувати яйця перед Великоднем було соромно:

Антирелігійний терор

«Піп гірше розбійника» — такою фразою можна описати ставлення совєтів до релігії. Навіть у тогочасній дитячій читанці для другого класу, яку вивчали й у Степному на Полтавщині, є казка, яку автори позиціюють як «українську народну». У ній розповідають про злого попа, який забрав у бідного селянина останніх курей, яких навіть розбійник пожалів. Атеїзувати Україну совєти розпочали в 1920-х. Церкву відокремили від держави та школи, позбавили будь-якого майна. У навчальних закладах заборонили викладати релігійні предмети. Духівництво звинувачували у контрреволюційній діяльності, арештовували й розстрілювали.  Очільник відділу інформації та використання документів Держархіву Полтавщини Тарас Пустовіт зазначає, у нашому регіоні подібне розпочалося з 1919 року, коли розстріляли сімнадцять ченців лубенського Мгарського чоловічого монастиря.     Совєтська влада хотіла взяти під контроль всю діяльність церкви. У період Великого терору (30-ті роки) церковників знищували. Проте подібні утиски практикували й після відлиги. За словами історикині, весь період існування совєтської влади знаменувався репресіями, зокрема в духовній сфері. Це доводить кількість атеїстичної, протирелігійної літератури, що зростала в геометричній прогресії.

Поклоняємося тільки вождю

Наталія Кузьменко розповідає, що релігію та церкви намагалися знищити, аби змусити українців вірити в совєтську владу та вождів, які «могли забезпечити рай на землі й всесвітнє щастя». Совєти контролювали релігійні організації, як-от в 1938 році цим займалася каральна система НКВС. Боротьбу з релігією маскували під усунення контрреволюціонерів та так званих прихильників антидержавства. Якщо церкву збудували до 17 століття, її могли не руйнувати, а перетворити на інше приміщення.   Наприклад, 1931 року до Жоржівки, що на Полтавщині, прийшов запит на закриття церкви, попом у якій був племінник Петлюри. Згодом у церкві відкрили сільський клуб та кінотеатр. Загалом у Полтаві з майже 30 церков відкритими залишили лише чотири. У 1943 році Сталін відновив православну церкву, аби підсилити свій вплив на українських землях. Уповноважена людина, яка слідкувала за церковним життям, в кожній області збирала відомості про людей: хто одружився, охрестився, кого відспівали й так далі. 

Храмове свято в селі Козубівка, 1950-ті роки. Фото музею «Етнографічна збірка “Древо”»

Як заважали святкувати Великдень та інші свята

У 1920-х роках в полтавський Хрестовоздвиженський монастир під час святкової Великодньої служби зайшла група комсомольців. Вони влаштували мітинг: зірвали ікони, розбили іконостас та підпалили все навколо. Історикиня називає це «передачею» церкви в громадські руки: комсомольська пасха замість Великодня та комсомольські святки замість Різдва. Під час таких заходів релігійні традиції лише висміювали. Ще одним способом перешкоджання святкуванню Великодня та інших подій був безперервний робочий тиждень. У 1929 році кожному робітнику ставили п'ятиденний тиждень з одним вихідним на шостий день. Тобто робочий тиждень міг розпочатися у будь-який день: понеділок, вівторок, середу тощо. Такий графік довгий час не змінювали наперекір суттєвим недолікам:

• станки часто ламалися, а відремонтувати їх не було кому, бо в майстра в той день міг бути вихідний;
• важко було організувати роботу колективу;
• сім’ї не могли зібратися разом для спільного відпочинку чи праці.

Ба більше, у ті часи створили циркуляр про саботаж робочого часу — через запізнення працівника могли навіть посадити до в’язниці. Віряни через такий графік не могли відсвяткувати Великдень або піти до церкви, бо боялися покарання. Після 30-х років, аби заважати людям святкувати Великдень, весною часто влаштовували суботники.  У Великодню ніч ходили спеціальні патрулі довкола церкви та ловили комсомольців і школярів, яких наступного дня в навчальному закладі «викликали на килим».

Збережені традиції

За словами Наталії Кузьменко, перепис населення 1930-х років свідчить про те, що 35% молоді, яка народилася після створення СРСР, визнають себе вірянами.  Наперекір совєтам родини з Полтавщини, як і по всій Україні, зберігали святкові традиції. На Великдень фарбували яйця не лише цибулинням, а й нелегально здобутими фарбниками. На Великдень та Різдво варили смаколики з цукру та молока — солодощі для особливого свята.  Також пекарі виробляли випічку, яку маскували під весняний кекс. Його продавали саме у великодній період. До того, як совєти захопили Україну, світське життя проходило в церквах.  За словами Тараса Пустовіта, репресовані в тюрмах теж намагалися дотримуватися великодніх традицій. У спогадах є інформація, як вони шукали яйця та робили примітивні паски з хліба: Певне відродження національних традицій було в період перебудови. У 1990 році люди освячували паску на місці майбутнього Покровського храму та проводили перше богослужіння під час Великодня біля дзвіниці Свято-Успенського собору. Тарас Пустовіт розповідає, що інформація про церковне життя зберігалася на заході. Священники емігрували, щоб вижити. За кордоном виходили праці про репресованих, представники нашої діаспори записували релігійні традиції та обряди.  Завдяки закордонним працям вдалося зберегти частину інформації про українські релігійні звичаї. Робота над цим матеріалом стала можливою завдяки проєкту Fight for Facts, що реалізується за фінансової підтримки Федерального міністерства економічного співробітництва та розвитку Німеччини.