«Вибач, друже, що в скрутну минуту не було кому тобі помогти». Диканька попрощалася із загиблим Олександром Сикальчуком

Військовослужбовець П'ятого відділу Полтавського районного ТЦК та СП рядовий Олексанлдр Сикальчук загинув під час виконання службових обов'язків у ніч проти 1 лютого в тилу. Його застрелив з мисливської рушниці на заправці поблизу Пирятина цивільний чоловік у балаклаві.

Військовослужбовець П'ятого відділу Полтавського районного ТЦК та СП рядовий Олександр Сикальчук загинув під час виконання службових обов'язків у ніч проти 1 лютого в тилу. Його застрелив з мисливської рушниці на заправці поблизу Пирятина цивільний чоловік у балаклаві. Олександр Сикальчук народився 29 серпня 1985 року в смт Понорниця Чернігівської області. Проходив строкову військову службу у 2003-2004 роках. Закінчив Соснинський професійно-аграрний ліцей у 2006 році. Був одружений, разом з дружиною Оленою виховували двох неповнолітніх дітей – сина Артема та доньку Софію. Проживав з родиною в Диканьці, що на Полтавщині.  Призваний за мобілізацією 27 вересня 2023 року на посаду гранатометника відділення охорони. З 26 квітня 2024 року проходив військову службу на посаді стрільця першого відділення охорони. Як розповідають односельці, Олександр до мобілізації працював робочим, робив ремонти та лагодив авто 4 лютого. Траурний кортеж з пів сотні автомобілів розтягнувся на кількасот метрів на вулицях селища. Диканьці зустрічали земляка на колінах, схиливши голови в скорботі. Люди зупиняли авто на узбіччі та виходили, щоб віддати останню шану військовому. За традицією заведеною в Диканьці, кортеж неквапом проїхав центральними вулицями селища та повернув до церкви, де відбувався чин похорону. Тим часом перед храмом Святого Луки збираються кількасот людей. Жінки – з заплаканими очима, чоловіки бліді та мовчазні. Вглибині церковного подвір'я стоять чоловіки та жінки у військовій формі з шевронами Диканського добровольчого формування. Впівголосу обговорюють трагічні події. Серед добровольців ДФТГ, які прийшли попрощатися з Олександром, стоїть жінка з золотими сережками-кільцями у вухах. Це Марина, яка знає Сикальчуків, бо її дитина навчається в одному класі з Артемом, сином Олександра. На очах жінки з'являються сльози. Не проливаються – встигає висушити їх, кілька разів кліпнувши очима. Окремою групою стоять військовослужбовці ТЦК з траурними чорно-червоними пов'язками. У декого замість шевронів установи на плечах красуються шеврони десантних бригад, в яких вони служили та отримали поранення, після чого були переведені на військову службу в ТЦК. Це товариші по службі Олександра. Кажуть, що глибоко вражені тим, що сталося. Про загиблого відгукуються тільки добрими словами, тому що були в товариських стосунках.  До гурточка підходить високий сивоволосий чоловік у військовій формі з погоном капітана. До церкви під'їжджає білий мікроавтобус, з якого військові дістають та заносять до храму труну і хрест, перев'язаний рушниками. Розмови враз стихають. Над майданчиком панує гнітюча тиша. Невелика церква не вміщує усіх, хто прийшов провести військового в останню путь. Тому більшість людей залишаються надворі. Сумирно стоять, і тільки вітер ворушить траурні стрічки на букетах, що люди тримають у руках. З церкви пахне ладаном та віє сумом. Після звершення чину похорону, коли з храму виносять труну, над майданчиком лунає «Пливе кача». Усі присутні стають навколішки, окрім членів ДФТГ, які тримають українські прапори, створивши жовто-блакитний коридор. По завершенню відспівування, коли мікроавтобус з тілом загиблого вирушає далі, кортеж заїжджає додому до Сикальчуків. Відбувається прощання на подвір'ї невеликого старого, але доглянутого будиночка. Разом з мамою та бабусею зі свічками в руках біля труни стоять діти Олександра. Майже ніхто не стримує сліз, поки священник читає молитви. Після прощання на рідному подвір'ї, наступна зупинка кортежу – біля дому батьків, буквально на хвилину. Ще декілька поворотів звивистими вуличками селища і кортеж виїжджає на околицю, де поміж чорним ріллям розкинувся один з диканських цвинтарів. Тут кількасот доглянутих могил, а з одного боку на щоглах майорять синьо-жовті прапори – над похованнями військовослужбовців. Відтепер тут на одну могилу більше. Виконавши, як належить, обряд, священник запрошує до останнього слова присутніх. Один за одним беруть слово військові та цивільні, які знали Олександра особисто. З-поміж людей виходить на центр, трохи шкутильгаючи, високий широкоплечий чоловік в армійській зеленій куртці, з-під якої видніється чорний каптур толстовки. Солдат Марченко два роки брав участь безпосередньо в бойових діях, отримав важке поранення під Авдіївкою. Після тривалого лікування був переведений до ТЦК та СП в Диканьку. Служив у одній роті з Олександром Сикальчуком. Дочекавшись, поки всі, хто хотів, сказали прощальне слово, священник оголошує, що присутні можуть попрощатися, і до труни вишиковується довга черга. На коліно біля тіла загиблого військового стають не лише чоловіки, а й дехто з жінок. Над цвинтарем лунає гімн України, і військовослужбовці тричі дають залп одиничними пострілами з автомата. Після звуків пострілів тиша, здається, аж дзвенить. Тільки чути, як на вітрі тріпотять прапори. І наостанок, коли кришка труни навіки закривається, над полем моторошно розноситься відчайдушний крик згорьованої матері:

Хронологія

У ніч на 1 лютого військовослужбовець ТЦК Олександр Скальчук доправляв мобілізованих до навчальної частини. Одному з чоловіків, полтавцю Євгену Щербаку, нібито стало погано, тож група зупинилася на автозаправці в Пирятині. Тоді до військових при виконанні підійшов озброєний чоловік і попросив військового віддати зброю, а коли не отримав бажаного – відкрив вогонь з мисливської рушниці. Нападник був у балаклаві та піксельних штанах, тож його особу відразу встановити не вдалося. Після пострілу він забрав автомат пораненого і втік разом з новопризваним чоловіком, який раніше прикидався хворим. Пізніше зʼясується, що полтавець кілька разів дзвонив родичці з Лубен і повідомляв маршрут їхнього автобуса. Розуміючи, що знайомий не встигає доїхати до місця планової зупинки, мобілізований прикинувся хворим і попросив на декілька хвилин зупинитися, аби затягнути час.  Пораненому військовослужбовцю надали невідкладну допомогу, викликали поліцію та швидку, однак врятувати його життя не вдалося. У загиблого залишилися дружина, діти, батьки. Оперативники почали переслідувати втікачів. Підозрюваних затримали того ж дня, через кілька годин після нападу. Під час обшуку у лубенця вилучили два корпуси ручних гранат, мисливську рушницю, патрони, балаклаву, мобільні телефони. Автомат військового знайшли в лісопосадці. У вбивстві військовослужбовця Олександра Сикальчука підозрюють мешканця Лубен Вадима Кузуба. Йому інкримінують перешкоджання законній діяльності ЗСУ в особливий період, умисне вбивство та викрадення вогнепальної зброї, поєднане з насильством, небезпечним для життя і здоров’я (ч. 1 ст. 114-1, ч. 1 ст. 115, ч. 3 ст. 262 КК України). Третього лютого Вадиму Козубу обрали запобіжний захід – 60 днів тримання під вартою без права застави. На суді він визнав свою провину і сказав, що хотів лише налякати військового, але це йому не вдалось, і тоді він вистрілив. Підозрюваний сподівався, що поранив військового, а не вбив.   Полтавцю повідомили про підозру за пособництво у перешкоджанні законній діяльності ЗСУ в особливий період (ч. 5 ст. 27 ч. 1 ст. 114-1 КК України). Його теж взяли під варту.

Реакція

Командувач Сухопутних військ ЗСУ Михайло Драпатий назвав напад на військовослужбовця ТЦК «червоною лінією, яку не можна перетинати». За його словами, це не можна толерувати. 2 лютого у приміщенні Рівненського обласного ТЦК та СП стався вибух. Одна людина загинула, ще шестеро поранено. Один з потерпілих у важкому стані. І той самий сценарій повторився біля будівлі Павлоградського РТЦК та СП. Унаслідок вибуху чоловік отримав поранення, його стан легкий. Головнокомандувач Збройних Сил України назвав ці випадки насильства щодо військовослужбовців ганебними та неприпустимими. Він додав: Текст Уляни Гридас для «Полтавської хвилі»