Історії
6 хв читання
(Оновлено: 9 months ago)
Алкоголь, депресія та суїцид: як зацькували новеліста з Полтавщини Григора Тютюнника
Зміст
Вступ
***
Війна
Українізація через втрату
Гордість і упередження
***
Григір Тютюнник написав близько 600 сторінок художніх текстів, а його твори ще за життя переклали майже всіма європейськими мовами, а ще японською та мовою гінді. Тютюнник, який третину життя спілкувався російською, добирав кожне слово у своїх новелах. І описом однієї деталі міг схарактеризувати свій персонаж так, як це вдавалося іншим письменником лише на чотирьох і більше сторінках своїх творів. До того як стати українським, а не всесоюзним письменником, Григір закінчив ремісниче училище, працював на заводі, відсидів в колонії, працював будівельником на шахті, вчителював, налагодив стосунки з братом і втратив його. Але давайте по черзі. Він походив із селян — як і мільйони українців, що зростали у 1920–30-х роках під тиском колективізації та репресій. Йому пощастило – до шести років він мав люблячого батька Михайла, який цитував на памʼять майже всього Кобзаря та мріяв колись стати вчителем. Однак після шести Григір фактично осиротів, при живих батьках. У 1937 репресували батька. Аби вберегти сина від клейма «син ворога народу», мати відправила хлопчика з Шилівки на Полтавщині в Щотове на Луганщині, в родину дядька Григора по батькові. Родичі віддали його до школи, в український клас. Однак через те, що в цьому класі було всього семеро дітей, його розформували, а хлопчика перевели до російськомовного. Відтоді і аж до 30 років він і розмовляв, і писав російською, за винятком часу, який проводив на Полтавщині.Війна
Усе змінилось, коли в домівки українців раптово вторглася Друга світова війна. Дядька забирають до війська. Його дружина залишається з Григором та новонародженою дитиною. Зважаючи на скрутне становище родини, одинадцятирічного Григора відправляють додому на Полтавщину… пішки. Цей свій досвід він згодом опише у повісті «Климко» Удома хлопця чекала несподіванка — мати вдруге вийшла заміж. Ще й за чоловіка, якого батько майбутнього письменника вважав ворогом і совєтським послужником. Григір сприймав цей союз матері як образу за батька та осквернення його памʼяті. А у його творах тема складних стосунків з матірʼю чітко пояснює і його почуття до своєї. Хоча усе життя Григір приїздив до матері, допомагав їй (про стосунки з матірʼю рекомендуємо почитати у новелі «В сутінки»). Далі було ремісниче училище. У 1947, аби якось врятуватися від повоєнного голоду, Тютюнник навчається там на слюсаря 5-го розряду і щодня отримує 700 г глевкого хліба і 20 г масла. Ця пайка допомагає йому і матері вижити в той час (про навчання в училищі можна прочитати у повісті «Вогник далеко в степу»). До речі, у повісті він згадує і дівчину Маню, яка живе в одному селі з головним героєм. У Шилівці подейкували, що саме перше кохання Григора — Маня і стала причиною його втечі з Харкова, що й «привело» Тютюнника до вʼязниці. По завершенню навчання його відправляють на завод імені Малишева. Правило просте — держава тебе вчила, мусиш віддати їй за те борг: три роки роботи. Мешкали новоприбулі працівники у гуртожитку. 68 людей купкувалися в одній невеликій кімнаті. Робочих ще й годували. Що ще треба совєтській людині: їжа, дах над головою, робота, ще й можливість зачепитися у великому місті. Та Тютюнника це не влаштовувало. У листах він писав, що почалися проблеми з легенями, тому і повернувся додому. Та ненадовго, бо хто не віддав «долг родінє» — мусив відсидіти чотири місяці в колонії. Певна річ, після тюрми Григір уже не був «добропорядочним гражданіном». Яблуко від яблуні, так би мовити, — син ворога народу, який сам відсидів. Він повертається на Донбас. І до 20 років має: пʼять класів шкільної освіти, диплом про закінчення Зіньківського училища, досвід роботи на заводі Малишева у Харкові, 4 місяці колонії, досвід роботи слюсарем, робочим у колгоспі, будівельником шахти. А далі була армія. Тютюнник служив у морфлоті на Далекому Сході. Під час служби багато читав. Перед демобілізацією навіть бібліотекар бідкався: А Григір, повернувшись додому, йде навчатися до вечірньої школи і паралельно працює токарем у Щотовському вагонному депо. Згодом у листах Тютюнник згадуватиме: Саме під час служби на флоті Григір починає тісно спілкуватися зі старшим на 11 років братом по-батькові – Григорієм. Григорій на той час уже відомий письменник, фронтовик. Вони обоє мали однакові імена – Тютюнник Григорій Михайлович. Так сталося через діда старшого брата. У спогадах про Григорія Григір Тютюнник розповідав, як вибирали ім'я: Через десять років після розлучення батько Григорія вдруге одружився. 19-річна дівчина подарувала йому другого сина. Назвати дитину вирішили Григорієм, адже ще не знали, що попереднього теж записали цим іменем. Коли вже стало відомо про помилку в свідоцтві старшого брата, молодший вирішив, щоб його називали Григором.Українізація через втрату
Григорій, про якого Григір памʼятав ще з дитинства, коли перший у голодний 33-й рік, дорогою до школи приносив батькові окраєць хліба — мав на молодшого брата неабиякий вплив. Спокійний і поміркований старший брат мав достатньо терпіння, аби достукатися до меншого. Бо ж писати та спілкуватися українською Григір почав після смерті брата, аж у 30 років (нагадаємо, що прожив письменник 49). До цього ж навіть у Харківський університет вступив на факультет російської філології. Навчався спокійно, познайомився у закладі з майбутньою дружиною Людмилою Корецькою, яку називав Лю. Дівчина теж була з Полтавщини, щоправда, навчалася на українській філології. Тож кохана Лю стає ще однією людиною, з якою Григір спілкується українською. Чоловік красивий — вищий середнього зросту, худорлявий, половецька засмага, трохи суворі брови, з-під яких дивилися карі, аж чорні очі. А ще дуже романтичний — сам виготовляє альбом для фотографій з коханою і навіть робить підписи до кожної світлини. Але це все було до того, як письменник їде жити до Києва працювати редактором. Після навчання Григір живе на Луганщині, де працює вчителем вечірньої школи. Тоді ж його твір «У сумерках» друкують у журналі «Крестьянка». Після цього Григір зустрічається з братом, розповідає Григорію, що писати треба як Ремарк, хизується, що його оповідання читає весь Союз. На що Григорій відповідає: «Коли по-чесному, ти ніколи не напишеш значних творів Гришо, якщо не писатимеш мовою народу, який тебе народив. Тому що інакше твої твори будуть неприродними». Того ж року Григорій помирає. А Григір починає писати і спілкуватися виключно українською.Гордість і упередження
Далі був Київ, робота у «Літературній газеті», кількох видавництвах, письменницька діяльність та багато алкоголю. У 1963 році у родині Григора та Людмили народжується син, якого називають на честь батька письменника — Михайлом. Через сім років на світ зʼявляється син Василь. Однак родинне життя Тютюнника теж не можна назвати райдужним. Спочатку маленька службова квартира, без кухні, і підвіконня замість письмового столу Григору. Далі — брак коштів. За спогадами письменника Анатолія Дімарова, Григір був єдиним письменником, який взагалі нічого не писав про совєтський союз. Авжеж, це не могло не впливати на його гонорари. А друг письменника Петро Засенко згадував: Серед інших спогадів Засенко розповідає як ходив із Григором свататися до акторки Ніли Крюкової (до речі, теж з Полтавщини), яка часто читала твори Григора зі сцени. Однак Тютюнник не був донжуаном, попри яскраву зовнішність, вміння влучно жартувати та постійну увагу, зі стресом йому допомагала впоратися чарка. Григір не любив міста, пристосуванців і був дуже прямолінійним. Просто в очі міг стрельнути «стукачеві», що він про нього думає. Одному сказав: Його гнітив Київ, але коштів на власний будинок у селі він не мав, та й родину треба було годувати. А ще йому не подобалося що звідусіль чує російську. Тому часто ходив на обідній перерві на Бессарабський ринок «послухати українську мову». Як письменник Григір довго виношував ідеї майбутніх творів, ділився ними з друзями. Його могла надихнути лише одна фотографія. А зважаючи, що він дійсно був талановитим автором, якого читали, уже у 70-х йому запропонували вступити до партії. Та Григір був категоричним: знайомому чиновнику відповів просто і без ходінь околяса: У 1974 р., коли Тютюнник працював у видавництві «Веселка», у день, коли Григора не було на роботі, приїхав цензор. З трибуни говорив про те, що: Після того, як Григору переповіли суть зборів він обурився і сказав: У тому ж 1974 році, його занесли в чорний список для всіх видавництв. Його ім’я стало забороненим у будь-яких публікаціях. Сам письменник переживав це дуже важко. Про Григора писали, висловлюючись сучасною мовою, заказухи і чорнуху, мовляв він «пише лише про дядьків і дідів», що його персонажі «злі, убогі та ображені». Критика Тютюнника знищувала, зважаючи, що він добирав кожне слово. З року в рік Григір все більше пиячив, друзі-письменники згадували як Тютюнник говорив, що втомився жити. У 1980-му році ситуація змінилася — Григору дали премію імені Лесі Українки за повісті «Климко» та «Вогник далеко у степу». Однак тиск на нього не зменшився, до всього додалося ще й публічне приниження зі звинуваченням в крадіжці в ресторані, яке зрештою і підштовхнуло до самогубства. І лише через девʼять років по смерті за двотомник творів Григору Тютюннику посмертно присвоїли Шевченківську премію. «Немає загадки таланту, є вічна загадка любові», – Григір Тютюнник.0
