Геній зі «звіриним виразом обличчя»: домашня тиранія та культурний спадок Григорія Мясоєдова в Полтаві
Зміст
Вступ
Для імперії він був бунтівником, для колег – ідеологом із залізним характером, для родини – деспотом та тираном, а для Полтави ХІХ століття – відлюдником, який ближче до старості обрав життя у нашому місті замість шумного пєтєрбурга. Ми розкажемо вам про полтавський період життя Григорія Мясоєдова. Про те, як людина, що заснувала місцеву художню школу, роками змушувала власного сина вважати себе сиротою, а рідну матір лише нянькою. Що знаменитий образ Івана Грозного, який у безумстві вбиває свого сина на полотні Рєпіна, був списаний саме з Григорія Мясоєдова не лише через зовнішність, а й через його «звіриний» диктат удома.
Про Полтаву часів Мясоєдова у своїх спогадах писав мемуарист та художник-аматор Віктор Оголевець. Тоді за переписом населення у місті жили п’ятдесят три тисячі людей, які мешкали в маленьких, критих залізом будиночках, що нагадували прості українські хати. Цегляних будинків не було, як і тих, які сягали б вище другого поверху. У одному з таких, на вулиці малій Зустрічній, нині Мясоєдова, у 1889 році оселився відомий художник, організатор пересувних виставок Григорій Григорович Мясоєдов.
Переїхав він до міста за рекомендацією свого товариша, полтавського лікаря Олександра Волкенштейна. Раніше садиба площею 8 га з садом, парком і ставком, належала генералу Пінкорнеллі, але згодом отримала назву «дача Мясоєдова». Художник жив у будинку постійно, лиш подеколи ненадовго виїздив до москви та пєтербурга у справах Товариства пересувних художніх виставок, засновником якого був. Щоправда взимку, коли на дачі ставало холодно, бо будинок був не пристосований до великих морозів, переїздив у центр міста, де орендував квартиру.
Перенесімося в часі і поглянемо, яким був цей будинок, коли його придбав Григорій Мясоєдов. Уявіть, що ви йдете вулицею і бачите високий дерев’яний паркан, за яким неможливо розгледіти того, що знаходиться всередині. Але коли б відкрили фірточку, на якій прикріплений напис «у дворі злі собаки», то побачили б двір із сараями та старий дім з невисокими стінами, нависаючими стелями, скрипучими дверима, а всередині оселі – речі, які нерухомо стоять на своїх місцях так, ніби до них давно ніхто не торкався. А запах всередині схожий на той, яким наповнені музеї та галереї, через безліч картин на стінах.
Придбавши будинок, Григорій Мясоєдов поступово почав обживатися на новому місці: з'явилися знайомі, великий сад, у якому він любив працювати. Сусіди часто бачили, як поважний академік у солом’яному капелюсі міг годинами порпатися в землі чи власноруч обрізати дерева.
Портрет Григорія Мясоєдова. Автор: І. Шишкін
Мясоєдов у Полтаві потоваришував з Миколою Скліфосовським, який теж був затятим садівником і виноградарем. У селі Яківці відомий хірург зібрав велику колекцію яблунь, груш, абрикос, персиків та винограду та навіть займався гібридизацією кісточкових культур. Коли ж у Мясоєдова чи Скліфосовського вперше починав плодоносити новий сорт рослин, вони могли, не дивлячись на відстань чи погоду, йти пішки одне до одного, щоб подивитися на це.
Пізніше, з допомогою селекціонера-плодовода Лева Симиренка, Мясоєдов висадив на своїй ділянці 190 сортів яблунь. А власні спостереження за рослинами художник виклав на сторінках ілюстрованого посібника «Як розвести плодовий садочок» та об’єднував садоводів у товариство взаємодопомоги.
Мясоєдов вважав Полтаву тихим містечком, що підтверджує його лист до В. Черткова:
«Як у Полтаві тихо. Тихо у всіх відношеннях. Увечері так тихо, ніби життя зупинилося, здогадавшись, що продовжуватися глупо. Тільки у вусі дзвенить».
Та ця містечкова тиша не завадила художнику зробити свою садибу місцем, де збиралися інтелектуали. У нього гостювали Іван Бунін, Володимир Короленко, художники Микола Ярошенко та Михайло Нестеров.
Окрім живопису, він організував симфонічний оркестр, влаштовував літературні вечори та ставив живі картини.
Відомо, що вже в поважному віці Григорій навчився грати на скрипці та альті та брав участь у домашніх концертах, а ще організував вдома камерний ансамбль, бо мав струнні інструменти, рояль, багато нот.
«Наш гурток був помітним явищем в культурному житті Полтави, але не мав на меті публічні виступи».
Наприкінці 90-х років ХХ століття, коли в Полтаві почали будувати театр, Мясоєдов погодився створити завісу. Оголевиць Віктор Степанович писав:
«Дізнавшись, що художник пише завісу, я попросив батька повести мене на будівництво, щоб я міг подивитися, як М’ясоєдов малю. Ми приїхали на будівництво й підійшли до великого дерев’яного сараю, пристосованого під майстерню. Зазирнувши через прочинені двері всередину приміщення, я побачив там постать Мясоєдова в синьому халаті. Озброєний довгими пензлями та палітрою, він щось писав на розістланому по підлозі величезному полотні. Ми зайшли до майстерні. Скрип дверей, що відчинялися, змусив М’ясоєдова підвести очі. Побачивши батька, він підійшов до нас, і вони почали розмовляти, до того ж М’ясоєдов показував пензлем на окремі місця полотна, пояснюючи подробиці зображуваного на завісі сюжету. На мою радість, він не заперечував проти того, щоб ми побули в майстерні. Із цікавістю та повагою я вперше так зблизька розглядав художника, стежив за його рухами, за виразом обличчя...
З того часу я назавжди запам’ятав високу постать художника, його гордо підняту голову, що міцно сиділа на широких плечах, красиве обличчя, обрамлене борідкою, виразний орлиний ніс, високе чоло та дещо іронічний гострий погляд глибоко посаджених розумних очей».
Закінчивши полотно, Мясоєдов відмовився брати за нього плату чи будь-яку винагороду. Нині воно зберігається у стінах Полтавського краєзнавчого музею.
На завісі зображувалися мальовничі околиці Полтави. Ліворуч біля дороги сидить кобзар, у якому легко впізнати Т. Г. Шевченка, і грає думи свої перехожому, що сидить поруч, з обличчям М. В. Гоголя.
Коли ж у Полтаві відкривали пам’ятник Івану Котляревському, Мясоєдов разом із Сергієм Васильківським, Опанасом Сластіоном, Василем Волковим та Йозефом Хмелевським організували художню виставку, присвячену письменнику.
Мешкаючи в Полтаві Григорій Мясоєдов відкрив свою школу малювання, яка успішно працювала кілька років, не дивлячись на те, що за навчання треба було платити.
«Зустрічі з Мясоєдовим допомогли мені пізнати його як простого, сердечного, скромного й доступного чоловіка. Гостинного господаря та цікавого співрозмовника», – згадував В. Оголевиць.
Незважаючи на участь в культурному житті та гостинність до відвідувачів садиби, ставлення до Мясоєдова було неоднозначне. Наприклад, всі знали, що у Полтаві разом із ним мешкає цивільна дружина Ксенія Іванова, яка не покидала території садиби, та хлопчик Іван, якого Григорій офіційно не визнавав сином.
Григорій з сином Іваном
«Це був чоловік з незвичайною прямотою і чесністю, але з характером жовчним, дратівливим, який не прощав людям жодної слабкості», — писав про нього його учень, художник Михайло Нестеров (джерело: «Давні дні. Спогади»).
Коли Рєпін списав з нього Івана Грозного, Григорій Григорович з неприхованим задоволенням говорив: «Ілля взяв царя з мене, тому що ні в кого не було такого звіриного виразу обличчя, як у мене».
Картина «Іван Грозний вбиває свого сина» Іллі Рєпіна, де Івана Грозного художник змалював з Григорія Мясоєдова.
Загалом, стосунки з сином розкривають нам Григорія Мясоєдова зовсім з іншого боку – тиранічного. Наприклад, після народження Івана він віддав його на виховання своєму знайомому до москви. Але через паскудну поведінку хлопчика, Мясоєдову довелося забрати його назад. Щоправда малий Іван думав, що він сирота. А Григорій Григорович – добрий пан, який взяв його на виховання. Якщо батька Іван називав паном, то до матері звертався – няня. Григорій Мясоєдов заборонив Ксенії говорити хлопчику, що вона його мама. Правду Іван дізнався лише у сімнадцять, уже після смерті жінки.
Григорій був деспотом. Коли він помітив у сина хист до малювання, то замість підтримки влаштовував справжні тортури критикою. Він міг розірвати полотно сина, висміяти його перед гостями. Одного разу після сварки з батьком Іван спалив свої малюнки.
Іван бунтував постійно. Окрім малювання займався фотографією, знімався оголеним. Ще займався силовим спортом та виступав у цирку.
Стосунки батька й сина не складалися. Однак, коли Мясоєдов-старший захворів, Іван приїхав до Полтави.
Перед смертю Григорія Мясоєдова, коли той перебував в передсмертній агонії, Іван написав його портрет
Останні дні син провів біля ліжка батька. А 17 грудня 1911 року Григорій Мясоєдов помер. Перед смертю заповів, щоб його поховали на власній садибі, однак місцева влада не дала на це дозвіл, посилаючись на санітарні норми та чинне законодавство імперії, яке забороняло поховання поза межами офіційних міських кладовищ. Тож Григорія Мясоєдова поховали на міському кладовищі, а через два дні після цього, з пєтєрбурга таки прийшов дозвіл на поховання на території садиби. 24 грудня Іван переніс тіло батька та перепоховав його на вказаному Григорієм місці, де могила знаходиться й донині.
Уже через рік Іван позбавився всього, що перейшло йому у спадок від Григорія Мясоєдова – розпродав колекції картин та роботи батька за безцінь. На місці садиби збудував двоповерховий будинок у італійському стилі для своєї коханої Мальвіни. Щоправда довго пожити в ньому не довелося. Сьогодні на території колишнього маєтку Мясоєдових (вул. Мясоєдова, 27) розташована Полтавська гравіметрична обсерваторія. Там зберігся його флігель і могила Григорія Мясоєдова.
Минуло більше ста років. Садиба Мясоєдова змінила свій вигляд, перетворившись на науковий простір. Але навіть з часом неможливо збагнути, як у Григоріюю Мясоєдову вживалися мистецький геній та домашній тиран. У цьому і є головний урок художника для Полтави. Мистецький простір, який він створив у місті – ожив і переріс Мясоєдова, а внутрішню тиранію – розвіяв час.
Зрештою, геніїв ми пам’ятаємо не за те, якими вони були в побуті, а за світи, які вони залишили по собі. М’ясоєдов подарував Полтаві новий масштаб мислення. І саме цей масштаб, а не його родинні драми, досі проростає крізь колишні сади Павленок.
У матеріалі використані спогади Оголевиця Віктора Степановича про Г. Мясоєдова.
