Елітні полтавські некрополі під шаром бетону або як нашу памʼять закатали в асфальт

Полтава – місто, що влітку радує тінистими парками та особливим затишком. Часто вона толерантна, рідко — не зручна і завжди – мовчазна. Особливо там, де варто було б голосно говорити. Особливо, коли розмова стосується власної історії. Бо якщо розгорнути карту міста середини XIX століття і накласти її на сучасну Google-мапу, ви дуже здивуєтеся.

Виявиться, що наші улюблені маршрути для ранкових пробіжок, місця, де ми призначаємо побачення, і навіть затишні дитячі майданчики – побудовані на місцях цвинтарів, від яких не лишилося й сліду. Полтава як Атлантида. Різниця лише в тому, що Атлантида була затоплена водою, а у Полтаві цвинтарі та історія – вмуровані в землю.

Дослідниця Оксана Коваленко у своїх роботах зауважувала, що впродовж XVIII - початку XIX століття в Полтаві існувало чотири міські цвинтарі. Перший – навколо Успенського храму, на Соборному майдані. Другий – за межами фортеці, навколо Стрітенської церкви. Третій – поряд з церквою Всіх Святих. Четвертий – на місці сучасного парку імені І. Котляревського.

Кладовище біля Успенського собору

Про наявність цвинтаря поблизу Успенського собору свідчать не тільки праці Оксани Коваленко, а й розкопки. Так, у своїй книзі «Дослідження літописної Лтави: Іванова гора» археолог та музейник Олександр Супруненко зауважує, що на Соборному майдані за 50-80 метрів від ресторану «Лілея» у 1978 році знайшли ділянку підземного ходу, у якій виявили труну:

«Вузький лаз провалу вів у підземний хід, перерізаючи 2,1 м культурних нашарувань роменського і давньоруського посаду. У західній його стінці простежувалася яма поховання XVII–XVIII ст. зі складу цвинтаря навколо старого дерев’яного Успенського собору, завглибшки 1,8 м, з рештками дерев’яної труни» .

Поховання на центральній вулиці

На розі вулиць Стрітенська та Соборності раніше знаходилася Стрітенська церква. Саме довкола неї був цвинтар, на якому ховали полтавці за часів Руїни та Гетьманщини.

Перші поховання біля Стрітенської церкви датувалися ХVІІ століттям. Спочатку кладовище було цвинтарним (поховання при церкві), а згодом – перетворилося на міське. На ньому, ще у 1750 році поховали представника відомого дворянського роду Р. А. Бісмарка. Там знайшов свій спочинок і київський генерал-губернатор І.Б. Вейсбах.

Саме кладовище закрили у 1830 році  у зв’язку з розширенням міста. Пізніше його територію почали забудовувати.

А у 1983 році, коли прокладали траншеї ливнівки на розі Соборності та Стрітенської, на глибині 2 метрів виявили поховання.

«О. Б. Супруненком та І. С. Мельниковою були виявлені поховання, здійснені за християнським обрядом із західною чи близькою до неї орієнтацією. Поховання залягали під досить ущільним шаром міських культурних відкладень… Поверх них лежали кілька шарів покриття вул. Олександрівської – прошарки піску, глини, зотлілого дерева від дерев’яної «мостової» і бруківки ХІХ–ХХ століття».

Усього тоді виявили залишки понад десяти поховань, здійснених у дерев’яних дощатих трунах, що вміщувалися у прямокутні ями.

«Поховані лежали на спині випростано, руки складені кистями на животі або вздовж тулуба. Поховання були безінвентарними. Лише в одному з них трапилася мідна російська монета – «денга», що через поганий стан збереження не могла бути визначена точніше, ніж як карбована у 1730-х рр. Поховання виявилися частково зруйнованими земляними роботами 1950-х рр. з прокладання міських комунікацій. Це була частина цвинтаря тоді ще першої дерев’яної Стрітенської церкви».

Хрести замість торгівельних рядів

Ще одне кладовище, на місці якого зараз знаходяться ряди центрального ринку – відкрили у 1740 році. Саме там знаходилася дерев'яна Всіхсвятська церква, яку у 1808 році перенесли на інше місце (теперішній парк І.Котляревського), у зв’язку із закриттям кладовища.

У 1858-1864 рр. замість дерев’яної споруди збудували муровану, п'ятибанну Всіхсвятську церкву з двома баштами-дзвіницями обабіч головного входу. Під нею були склепи з численними похованнями. Це була церква поблизу великого кладовища, яке проіснувало в Полтаві офіційно з 1872 по 1930 роки.

На початку 1960-х років Всіхсвятську церкву зруйнували. На місці церкви та міського кладовища заклали парк.

Унікальні склепи на місці великого парку‌‌

Як помітно за картою 1844 року, кладовище уже існувало і було чималих розмірів. А історик І. Павловський у своїх працях зауважував, що некрополь мав чітку квартальну структуру з алеями, які розходилися від церкви.

Структуру старого кладовища можна уявити так:

Якщо ви зупинилися біля могили І. Котляревського то знайте, умовно ви стоїте на місці, де раніше в Полтаві ховали міську еліту та дворян, склепи та могили яких могли б дати фору тим, що знаходяться на Личаківському цвинтарі. Далі – другий сектор, що був місцем спочинку середнього класу: чиновники, викладачі, купці, відставні офіцери. Замість грандіозних склепів-мавзолеїв тут переважали кам’яні обеліски, стели з хрестами та чавунні плити.

У третьому секторі ховали звичайних полтавців, а четвертий призначався для масових поховань: тут знайшли свій спочинок найбідніші, безхатьки, загиблі у Кримській та Першій світовій війнах та ті, кого скосили епідемії, чи підрозділи ЧК.

Очевидець подій доктор О. Несвіцький у своєму щоденнику зафіксував лише деякі випадки масових розстрілів за «бандитизм і Петлюрівщину» у Полтаві:

«26 січня 1921 року – 8 осіб, 2 лютого – 34, 18 травня – 10. В ніч на 7 жовтня в місті відразу було розстріляно 85 осіб. На міський цвинтар їх звезли двома партіями – по 25 та 60 чол. і звалили в одну спільну яму. 27 жовтня за вироком Чека також було розстріляно дві групи заарештованих: 18 і 17 осіб».

Нічого не змінилося й під час німецької окупації.

Найціннішим історично та архітектурно можна визначити перший та другий сектори. У книзі Павловського ми знайшли перелік полтавців, яких там поховали. Серед них: Іван Котляревський; батьки Миколи Гнєдича (письменника, перекладача), чия родина мала на кладовищі власний сектор поховань; Єлизавета Милорадович (відома меценатка, яка фінансувала видання українських книг); мали на міському кладовищі почесні місця для тих членів роду, які помирали в місті, обіймаючи адміністративні посади, і Кочубеї.

Серед похованих також були: офіцери Полтавського кадетського корпусу, загиблі у Першій світовій війні, лікарі земської лікарні — учні та колеги Миколи Скліфосовського. Прізвища багатьох із них зараз носять вулиці Полтави (наприклад, лікар Олександр Волкенштейн), настоятелі Всіхсвятської церкви — священники, які десятиліттями вели метричні книги цього кладовища, та інші.

Серед похованих і Микола Дмитрієв (адвокат, видавець, публіцист, громадський діяч). Його вдова замовила надмогильний пам’ятник чоловікові у Василя Кричевського (уявіть його історичну та культурну цінність зараз!). Це був монумент у формі каплиці із сірого граніту.

Однак у 1960-х прах Дмитрієва перенесли на інше кладовище, а от від витвору Кричевського лишився тільки орнаментований цоколь.

На міському кладовищі спочатку поховали і Панаса Мирного, який придбав собі місце поряд із могилою загиблого сина. Прах письменника перенесли, доля праху сина – невідома. Тут знайшов спочинок і Володимир Короленко, рештки якого зараз знаходяться на території Парку «Перемога».

Узагальнюючи зауважимо, що цінність кладовища була величезною. Це був генетичний код міста. Пройшовши поміж могилами можна було зрозуміти, хто мешкав у Полтаві та хто її будував. До того ж, чи не кожен надгробок був своєрідним витвором мистецтва.

Незважаючи на це, у 1960-х роках міськвиконком ухвалив рішення ліквідувати кладовище. Причиною стало створення паркової зони. До того ж місто розбудовували. А кладовище серед житлових районів – точно було не найкращим кейсом менеджменту совєтської влади. Та й своєю історичною знаковістю точно заважало б створювати та до досконалості шліфувати новий вид людини – гомосовєтікус, який не мав своєї прадавньої історії.

Людям у яких на кладовищі були поховані близькі, дали кілька днів на перепоховання на Боженка. Усе інше – зрівняли з землею. А мармурові та гранітні надгробки використовували як вторсировину: перешліфовували для створення пам’ятників новим вождям або використовували як фундаменти при будівництві доріг (наприклад, стара бруківка на деяких ділянках вул. Європейської).

Тож на місці старих поховань з часом з’явився новий меморіал, що був свідченням уже совєтської ідеології і довгі роки підтримував міф вєлікой отєчєствєнной войни і вєлікой побєди наших общіх дєдов.

Єврейське кладовище

Мала власне кладовище у Полтаві і єврейська громада. Тут померлих ховали відповідно з канонами власних традицій.

Час відкриття кладовища дослідники відносять до 1820-х, коли міським головою був Абрам Мойсейович Зеленський. Документально це ніде не зафіксовано. Однак найстаріша знайдена могила датується саме цим роком.

Посаду доглядача некрополя з покоління в покоління займали представники сім’ї Лембек аж до 1917 року.

Єврейське, кладовище діяло до німецької окупації міста. У 1941–1943 – знищене.

Склепи і саркофаги зруйнували, надгробки, ворота, огорожу розбили.

На місці великого кладовища тоді лишилися поодинокі поховання та частини плит. Після Другої світової війни на місці давніх поховань почали ховати людей різних віросповідань, а кладовище стало міським.

У наш час кладовище вважається закритим для нових поховань померлих.

Кладовища замість міста або із крайнощі в крайнощі

Авжеж, ми пишемо про полтавські кладовища, яких давно немає і слід враховувати, що будували їх за околицями міста. І певна річ, Полтава – не єдине місто з такою історією. Але що ж не так у нас?

У нас, разом із кладовищами стерли великий шмат історії про те, ким були полтавці насправді та чим жило місто раніше.

Совєтській владі не було потрібно, аби нова людина, створена їхньою ідеологією, пишалася дворянськими чи козацькими коренями або шукала своїх предків. Бо совєтська влада писала свою історію, марковану своєю мовою та власними героями.

Авжеж, руйнувати парки чи будинки, збудовані на місцях колишніх некрополів, ми не можемо. Та й з якою метою. Але можемо маркувати простір.

Приміром, у Парижі, коли в XVIII столітті цвинтарі в центрі міста стали загрожувати епідеміями, рештки шести мільйонів людей протягом кількох років перевозили в підземні каменоломні. Тепер це музей, а не просто забудована територія.

‌Сім великих приватних кладовищ XIX століття досі існують у Лондоні як парки-заповідники. Це саме ми можемо зробити і з Єврейським кладовищем, впорядкувавши його.

А у Бостоні на старовинні кладовища водять екскурсії. Це частина їхньої історії, яку вони не закопали, а виставили як гордість.

Що ми можемо зробити у Полтаві вже зараз?

Розробити інформаційні стенди, на вході парків, де було б зазначено, що раніше тут було кладовище, і цим самим розширити межі уже існуючого маркованого простору. Це допоможе переосмислити значення Меморіалу Слави. Він не має зникнути, але його контекст значно розшириться. Для початку буде достатньо меморіальної таблиці-визнання: «Цей комплекс зведено на території старого міського некрополя, де були поховані тисячі полтавців...».

Наступним кроком може стати дослідження церковних книг та архівів і створення електронного реєстру знищених могил, аби полтавці знали, де спочивають їхні родичі та кого з відомих діячів нам ще слід відкривати для себе в контексті історії міста. Далі – створити QR-коди, аби кожна алея парку Котляревського вела до цифрової бази даних з біографіями людей, які тут спочивали.

Для відновлення історії можна створити мобільний додаток з використанням доповненої реальності. Користувач наводить смартфон на об’єкт і бачить на екрані те, що було раніше. Це дозволить відновити архітектуру без жодної забудови.

Ці всі рішення як ніколи на часі, бо вони дадуть полтавцям змогу зрозуміти, що місто – це не лише квадратні метри, а багатошарова пам’ять. А повертаючи імена меценатам, лікарям та звичайним сусідам з минулого, ми лікуємо власну історичну травму та дізнаємося правду про минуле нашого міста.