Ляля Убийвовк: підпільниця, героїня чи жертва системи? Вся правда про полтавську легенду

Підпільниця, героїня чи жертва системи? Відповідь на це питання ми знайшли десь поміж історичних фактів, розсекречених документів та художніх вигадок.

Чи не кожен полтавець знає її. Знає хоча б тому, що у місті є вулиця та зупинка, названі її імʼям, є погруддя у центрі міста та меморіальна табличка на школі №10. Ще у 2000-х на шкільних виставках, присвячених визволенню міста від нацистів, учні робили композиції «Нескорена полтавчанка». Це не рандомна назва. Так начебто називалася підпільна організація у Полтаві,  якою керувала Ляля Убийвовк. Разом з тим Лялю називали повією, яка не була причетна до підпілля, а її імʼя буцімто відоме лише тому, що у кожній області мав бути свій герой «вєлікой оттєчєствєнной войни». Ми зібрали спогади та історії про Лялю Убийвовк та знайшли дані, розсекречені Службою Безпеки України у 2017 році про те, що ж насправді робила Ляля Убийвовк, чим відома та як загинула.

Історія пафосна. Відома широкому загалу після закінчення Другої світової війни 

Жила собі дівчинка. Народилася вона в Полтаві у листопаді 1918 року. Владу в Україні вже захопили більшовики, тож дівчинку виховували в дусі епохи. Її звали Олена, але батьки називали її Лялею. Ляля була чемною — у школі вчилася на відмінно, працювала піонервожатою. А потім поїхала вчитися до Харкова. Вступила у Харківський університет імені М. Горького (зараз має імʼя Василя Каразіна) та мріяла стати астрономом. Та через Другу світову війну мрії Лялі не здійснилися.  Червень 1941 року дівчина зустрічає в Полтаві. У рідному місті вона починає шукати однодумців-активістів, які готові чинити супротив ворогові. Й уже у листопаді 1941 року разом з друзями створює підпільну організацію, яку назвали на її честь  – «Нескорена полтавчанка». Спочатку Ляля і команда агітували місцевих чинити опір, повідомляли новини за допомогою листівок, збирали зброю. Дещо пізніше налагодили звʼязок із партизанськими загонами, що діяли в Полтавській області. Далі псували німецьку техніку. А уже через рік після створення, учасники організації допомогли вісімнадцятьом військовим втекти з концтабору й організували підтримку увʼязнених, яких німці морили голодом – таємно передавали їжу та одяг. До організації також долучився колишній журналіст Сергій Сапіго, якому дівчина передала повноваження керівника. Разом з ним вони почали планувати більш жорстоке, вже військове протистояння нацистам. Та у травні 1942 році Гестапо заарештувало найактивніших учасників організації, серед яких була і Ляля Убийвовк. Організацію викрили через зраду Валентини Терентьєвої, яка отримала завдання від Сергія Сапіго перейти лінію фронту, встановити звʼязок із радянським командуванням і повернутися назад. Але за три кілометри від фронту Валентину затримали румунські жандарми. На допиті вона видала 19 людей, що були у «Нескореній полтавчанці». Їх негайно заарештували. Шістьох з них — Лялю Убийвовк, Сергія Сапіго, Сергія Ільєвського, Бориса Сергу, Валентину Сороку та Леоніда Пузанова — розстріляли 26 травня 1942 року. 

Історія літературна. Зʼявилася, завдячуючи Олесю Гончару

У 1947 році радянський письменник Олесь Гончар взявся писати твір про відому полтавку Лялю Убийвовк та її подвиг. Він описав настрої та характер дівчини, змалював її як ту, хто під час окупації не могла всидіти вдома, бо хотіла бути корисною для свого народу. Ляля у творі – комсомолка, віддана своєму народу та готова на смерть заради вітчизни. Гончар написав і про її друзів, разом з якими вони створили «Нескорену полтавчанку» і так почали підписувати агітки. До складу організації у тексті спочатку входило пʼятеро: Борис Серга, який  вчився з Лялею у Харкові, Валентин Сорока, Сергій Ільєвський – однокласник Лялі, Леонід Пузанов та власне Олена Убийвовк.  Перш за все учасники організації поширювали патріотичні агітаційні листівки, далі допомагали звільняти військовополонених.  Загалом, Олесь Гончар своїм твором та описом характерів канонізував полтавську молодь. А пишучи твір, автор особисто зустрічався з родичами та свідками тих подій. Завдяки пропаганді та повісті Гончара імʼя Лялі Убийвовк надовго вписали в полтавську історію, а сама дівчина стала символом боротьби проти ворогів. Однак важливо врахувати, що художній твір не є історичним фактом.  Те саме стосується і любовної історії Лялі Убийвовк. Олесь Гончар пише, що вона була закохана у свого товариша Марка, який пішов на фронт і якого вона пообіцяла чекати, а в організації симпатію до неї проявляв Леонід Пузанов. Тоді як архівні дані не збігаються з написаним.  Та й загалом, полтавці, які щось чують або читають про підпільницю, мають різні думки про неї. Одні говорять, що «вона працювала машиністкою у полтавському Гестапо і ніякою підпільницею ніколи не була, а версій про те, чому була розстріляна і чи насправді була – декілька». Інші стверджують, що «не катували її в тюрмі, а нібито там їй влаштували весілля із Сапіго, а розстріляли, бо одна команда змінила іншу, й вирішили цю справу сховати з кінцями».

То хто ж така Ляля Убийвовк?

У 2017 році у вільному доступі зʼявилися документи, які стосуються організації «Нескорена полтавчанка». Саме вони дали нам змогу зрозуміти, що ж відбувалося в організації насправді та яку роль у цьому відіграла Ляля Убийвовк.  Історик Віктор Ревегук у своїй праці «Полтавщина в роки другої світової війни (1939-1945)» зауважує: Про діяльність Лялі розповідав й історик та журналіст Володимир Дряпак, який збирав матеріали про дівчину. За його даними теж відомо, що організацією керував Сергій Сапіго. Ляля Убийвовк відповідала за ідеологічну роботу. А ще, разом зі своїм батьком, який був лікарем, дівчина працювала на станції переливання крові та користуючись цим, рятувала приречених на смерть військовополонених із табору, який був розташований на території полтавської школи №27. Дівчина з батьком привозили людей на станцію нібито для того, аби взяти в них кров. Певний час їх там переховували й лікували, а потім як мертвих вивозили за Копили у ліс і там залишали. Так урятували десятки полонених.  З документів, розсекречених СБУ, відомо, що організацію створили у Полтаві у листопаді 1941 року на квартирі автослюсаря німецької військової частини Сергія Іллєвського. Вона називалася «центр по боротьбі з німцями міста Полтава». До складу ініціативної групи тоді входило троє людей – Олена Убийвовк, Сергій Ільєвський та Леонід Пузанов.  Відповідно до архівних даних Олена Убийвовк була єдиною дівчиною в керівному осерді. У постанові бюро Полтавського обкому КП(б)У від 2 червня 1945 року зазначено: Отож, спочатку група поширювала листівки серед поранених солдат у госпіталях та військовополонених, які ремонтували на заводах німецькі машини, забезпечувала довідками з лікарень та місця роботи людей, які не мали документів. Ляля разом з підпільниками забезпечувала визволених з полону цивільних одягом та продуктами й знайомила з новинами.  Усе змінилося у січні 1941 року. До організації приєднався Сергій Сапіго. Він був занадто зухвалий, різкий у висловлюваннях, відмовлявся здавати кошти на потреби військовополонених та й Ільєвському, у якого на квартирі й збиралися учасники, він до душі не припав. До березня організація збори не проводила, а у перший місяць весни Сапіго познайомився з Оленою Убийвовк, у них завʼязалися стосунки. Зважаючи, що в Ільєвського також були почуття до Лялі – виник любовний трикутник, який точно не сприяв єдності організації.  Ставлення підпільників до Сапіго також погіршилося після того, як він «систематично почав з’являтися на збори пʼяним та поводився необережно». У результаті інші члени групи почали його уникати, і він залишився сам з Оленою (є свідчення, що до них долучився Георгій Іванов).  Неприязнь до Сергія Сапіго посилилася після того, як він оголосив себе Героєм Радянського Союзу.  У квітні 1942 року Олена дізналася, що деякі учасники групи збираються перейти лінію фронту і розповіла про це Сапіго. Той же вирішив випередити їх. План був простий: Ляля відшукала Валентину Терентьєву, яка не була членом організації. Валентина мала перейти через лінію фронту та передати листа від Сапіго, у якому він розповідав про подвиги організації редколегії газети «Красная звєзда». Сапіго писав про вигадані подвиги, буцімто під Решетилівкою був розгромлений штаб німецького полку. Прикріпив до листа своє фото і передав Валентині. Дівчину затримали, листа забрали. Вона ж розповіла про Убийвовк та Сапіго, бо інших учасників організації не знала. Лялю та Сергія заарештували. Дівчина у вʼязниці ні про що не признавалася, на відміну від Сапіго. Бо той під тортурами розповів про все, що дізнався від Лялі. Тож з подачі Сапіго, який до речі казав, що Терентьєву він нікуди не посилав, а лист був жартом, заарештували й інших членів організації. Ільєвський, коли опинився у вʼязниці, усю провину складав на Сапіго і таким чином хотів помститися за Лялю.  Сама ж дівчина з тюрми зуміла передати кілька листів до рідних. Рядки з останнього, написаного у ніч з 24 на 25 травня 1942 року перед стратою наводить у своїх працях історикиня Ірина Петренко:  Ірина Петренко також пише, що родина Убийвовків дуже болісно пережила смерть єдиної доньки та скоїла колективний суїцид. Унаслідок цього Оленина тітка померла, а мати отримала тяжкі наслідки для здоров’я. Ця інформація була засекречена, адже, згідно з офіційною версією, сім’я мала пишатися подвигом дівчини, а не перетворювати її героїчну смерть на особисту трагедію.  Уже через роки, після закінчення Другої світової війни, комуністам треба було з новою силою показати всенародний подвиг в імʼя перемоги. Тож Олена Убийвовк була возвеличена та канонізована.  А назва «Нескорена полтавчанка» виникла у повоєнний час і жодного стосунку до підпільної молодіжної групи не має. Це художня, літературна назва, яка з’явилася в публічному просторі завдяки повісті Олеся Гончара «Земля гуде» і потім була підхоплена партійними органами.  При підготовці використані матеріали з сайту Бориса Тристанова, матеріали Віктора Ревегука, Ірини Петренко, дані з архівів у відкритому доступі, спогади очевидців про Лялю Убийвовк, опубліковані на сайті «Полтавщина» та «Коло».