Олена Пчілка: королева-мати, яка відправила чоловіка у декретну відпустку та не пускала дітей до школи через русифікацію

Її справжнє імʼя — Ольга Косач (до шлюбу Драгоманова). Ви точно чули про неї як про матір Лесі Українки та  дитячу письменницю Олену Пчілку. Зазвичай шкільні знання про неї цими фактами й обмежуються. І, на жаль, мало хто з українців знає її як ту, хто зробив вишиванку модною, чоловік котрої пішов у декретну відпустку тоді, коли це було неприпустимим у суспільстві, або ту, яка стала першою видавчинею та академкинею, й була арештована совєтським режимом у 71 рік. Ми розкажемо вам про одну з найвеличніших українських жінок, про життя та діяльність якої занадто довго всі мовчали.

Її справжнє імʼя — Ольга Косач (до шлюбу Драгоманова). Ви точно чули про неї як про матір Лесі Українки та  дитячу письменницю Олену Пчілку. Зазвичай шкільні знання про неї цими фактами й обмежуються. І, на жаль, мало хто з українців знає її як ту, хто зробив вишиванку модною, чоловік котрої пішов у декретну відпустку тоді, коли це було неприпустимим у суспільстві, або ту, яка стала першою видавчинею та академкинею, й була арештована совєтським режимом у 71 рік. Ми розкажемо вам про одну з найвеличніших українських жінок, про життя та діяльність якої занадто довго всі мовчали. 

Родина 

Усе почалося 1839 року, коли Петро Драгоманов — нащадок козацьких старшин, що походив з дрібної полтавської шляхти, одружився  з Єлисаветою Цяцькою — представницею українського козацько-старшинського роду. Єлисавета, на відміну від чоловіка, освіти не мала, однак багато читала українською та російською мовами. А ще мала неабияке вміння «тримати» дім і господарювати. Потреба в духовно-інтелектуальному розвитку для неї також була не останньою.  Петро ж був колишнім чиновником, патріотом, перспективним літератором та аристократом із занадто ліберальними поглядами, які випереджали час. Свого часу чоловік навіть був замішаний у повстанні декабристів.   Після одруження у них народжується шестеро дітей: Ольга (письменниця, перша жінка-академкиня в Україні, більш відома загалу як Олена Пчілка), Михайло (громадський діяч, видавець українського часопису «Громада» у Женеві, історик, філософ, економіст, перекладач, публіцист), Варвара (померла молодицею), Олена (померла дівчиною), Іван (немає даних) та Олександр (психіатр, невропатолог, публіцист, перекладач).  Петро Драгоманов докладав величезних зусиль для виховання дітей, розвивав у них інтелектуальні інтереси, навіть перевіз з пєтєрбурга до Гадяча свою бібліотеку. Ольга Драгоманова про хатню атмосферу згодом висловиться так: Після здобуття домашньої освіти  Ольга поїхала навчатися до Києва. Там закінчила інститут шляхетних дівчат. То був престижний заклад, де фізику і математику викладав Пирогов, а історію — Драгоманов, винятковим було і викладання англійської та французької мов. Закінчивши навчання, дівчина їде до Гадяча, а вже через рік оселяється у Києві, в брата — Михайла Драгоманова. Саме там вона знайомиться з його другом Петром Косачем.  Знайомі дивувалися, що розумна, вперта, прямолінійна Ольга вирішила побратися зі скромним та нічим не примітним Петром Косачем.  Після того, як Косач і Драгоманова повінчалися у селі Пирогів біля Києва, то поїхали у Звягель, що на Житомирщині. Їхня родина була міцною. Пан Косач навіть став меценатом численних проєктів своєї активної дружини. До речі, цікаво й те, що чоловік найпалкішої патріотки розмовляв і вдома, і на роботі російською мовою. При цьому він гаряче підтримував всі діяння дружини та вкладався в українську освіту своїх дітей. Про підтримку Ольги  свідчить і той факт, що Петро Косач взяв відпустку на роботі й залишився доглядати маленьку Лесю. Річ у тім, що Леся була незапланованою дитиною. Оскільки часу після перших пологів минуло мало, а Ольга все ще  почувалася зле, їй порекомендували поїхати на курорт. У цьому чоловік також її підтримав. 

Перша жінка

Ольга Косач (Драгоманова) була першою академкинею, першою збирачкою українського фольклору, першою журналісткою, першою націоналісткою, першою видавчинею в Україні, а ще матірʼю шести феноменальних дітей, яких, попри довколишню русифікацію, виховувала українською. І в усьому цьому її підтримував чоловік. 

Перша видавчиня 

Усе почалося у Звягелі. Саме тут вона записує пісні, перекази, збирає перші етнографічні матеріали та розпочинає свої фольклорно-етнографічні дослідження, гуртує довкола себе активну молодь. Починає з того, що збирає книги виключно українською мовою, аби створити у місті українську бібліотеку.  А потім закрутилося: спочатку вона як видавчиня займається упорядкуванням та виданням «Співомовок» Руданського, позаяк хотіла створити видавництво, яке спеціалізуватиметься виключно на українській літературі, що була б доступна і зрозуміла народу.  Далі більше — збирає та розкодовує  узори вишивки на Волині, маючи двох малих дітей. Уперше її книга «Український орнамент» вийшла у Києві 1876 року, після Емського указу (Указ мав на меті витіснення української мови з культурної сфери. Заборонялося друкувати книги українською мовою, викладати нею у початкових школах, влаштовувати концерти з українськими піснями чи театральними виставами, ввозити на територію російської імперії книги українською мовою без особливо дозволу). Значущість роботи підтверджує те, що за життя Олени Пчілки книгу перевидавали пʼять разів. Востаннє — у 1928 році, уже при большевіках, які приходили її арештовувати, коли жінка вже була хворою та не могла підвестися з ліжка без допомоги. Але про все по черзі.  

Нова справа. «Рідний край»

У 1880 році Косачі переїздять в Колодяжне. Жодним поганим словом не могли згадати селяни Ольгу Петрівну. Зі спогадів Федора Іллюха, працівника у Косачів:  У 1887 році Олена Пчілка долучилася до видавництва альманаху «Перший вінок». Журнал був унікальний тим, що жінки мали змогу друкувати у ньому свої твори, маніфести та роздуми. Пчілка фінансувала видання, в якому жінки не боялися сказати, що вони призначені не лише для народження та виховання дітей, або ж ведення домашніх справ.  Пізніше вона зрозуміла, що, аби формувати в людей національну свідомість,  треба діяти через ЗМІ. Тому в 1905 році їде до пєтєрбурга — клопотатися, аби заборону українського друку нарешті скасували. Вчені російської академії наук зробили висновок, що українська мова — є. Після того, як заборону друкувати українською анулювали, перед Оленою Пчілкою відкрилися величезні можливості.  Тому в 1905 році у Полтаві зʼявляється україномовний журнал під назвою «Рідний край». До речі, аби мати змогу працювати над журналом, Пчілка переїхала до Полтави, залишивши родину в Києві.  Ідеологія журналу була націоналістичною, тому Ольга нерідко конфліктувала з лібералами, які не сприймали гостроти її поглядів. У Полтаві вона працювала майже рік, а потім видання перенесли до Києва, хоча літературні матеріали їй продовжували надсилати з Полтави.  Пчілка відгукувалася в журналі на всі пекучі політичні питання, зокрема  найдражливіші — про українсько-російські та українсько-єврейські проблеми. Тому не дивно, що люди боялися передплачувати журнал, а влада неодноразово його конфісковувала, що приносило їй матеріальні збитки. Пчілка часто докладала свої гроші й вірила, що становище покращає. Пізніше  Пчілка створила «Молоду Україну» — журнал для дітей. Тоді на всю країну передплачували журнал українською лише 30-40 людей. Але навіть це її не зупинило.  Вона говорила «Чи дитина виросте приятелем, чи ворогом України, се багато залежить од виховання». Тому саме вихованню своїх (та і загалом українських  дітей) вона приділяла значну увагу.  Олена Пчілка — мати не лише Лесі Українки. Вона народила шістьох дітей. І вихованням кожного з них спочатку займалася самостійно. Малі Косачі не ходили до школи через русифікацію та складали іспити екстерном.

Діти

У листуванні з бабусею Єлисаветою Драгомановою є чимало інформації Лесі Українки про домашні навчання з братом Михайлом. Учили латину, грецьку. Кожного дня до них приходили вчителі та студенти, які їх навчали.  Літературу дітям  Пчілка підбирала сама. Настільними стали «Міфи класичної давнини», українські казки, зібрані Іваном Рудченком, описи мандрів та розповіді про «диких людей». Роль бездоганної матері була одним із покликань Ольги Косач. З одного боку вона була «ідеальною» рольовою моделлю для чотирьох доньок — носила фешенебельні сукні з буфами за останньою модою, обожнювала українське вбрання. З іншого — послідовно й вимогливо виховувала і доньок, і обох синів. Леся називала її «королевою-матір’ю» та «Її величністю» — напівшанобливо, напівіронічно.  Ольга не зважала на думку інших людей і завжди робила те, що вважала за потрібне. Попри вимогливість, для власних дітей Пчілка була подругою, порадницею, суддею. Чи не єдине тертя між поколіннями викликала розбіжність у поглядах на шлюб. Косачівни свободу жінки вбачали у звільненні її від церковного шлюбу, а Ольга була переконана, що свободу жінки визначає спеціальна освіта і культура родини, в якій батьки є рівними в усьому, мають спільні інтереси та однаковий вплив на виховання дітей.  Домашня освіта мала очевидні переваги. У мемуарах навіть збереглася історія про педагогічний тріумф Олени Пчілки. Її десятирічний Михайло розговорився про походження Червоної Руси з іменитим гостем, російським істориком та автором гімназійних підручників Дмитром Іловайським. Між Михайликом та Дмитром розгорнулася дискусія, у якій  професор був змушений визнати інтелектуальну перевагу малого опонента. Він захоплено сказав Ользі, що в неї росте «справжній дока». Дитина ж чемно відмовилася від похвали: мовляв, просто багато читав про це.  Чи виявився експеримент Олени Пчілки з домашньою освітою вдалим — бачимо з того, ким виросли її діти:

Українська мова

1903 рік. Полтава. Відкриття памʼятника Котляревському. Діє заборона говорити українською мовою. Олена Пчілка виходить на сцену і починає говорити. Українською. Єдина з усіх присутніх там. І цим ніби показує — не бійтеся.  Славінський згадував епізод, який характеризував ставлення влади до Олени Пчілки. Чоловік тоді жив у пєтєрбурзі й  хотів надіслати Пчілці телеграму з нагоди її літературного ювілею. Однак на пошті відмовилися брати текст, написаний українською мовою. І тільки директор пошти «Для мадам Косач» зробив виняток, бо «вона навіть на прийомі у генерал-губернатора, де ми з нею познайомилися, говорила зі мною по-українськи». І телеграму українською вислали, попри заборони та правила.  

Непохитність

1907 року, коли у Києві відбувалося одне із засідань Наукового Товариства, на якому головував Грушевський, професор Перетц запропонував письмово привітати Толстого з 80-ми роковинами від дня його народження. Олена Пчілка гаряче виступила проти, сказавши, що «Толстого загалом не варт вшановувати так, як це робило тодішне громадянство». Перетц довго боронив свою пропозицію і завершив свій виступ словами: «Хотя мне часто гаварят, что я страждаю женской болтлівостью, но…». Не встиг він закінчити, як Пчілка звернулася до присутніх: «Я певна, що наш професор, – тут вона показала на Грушевського, – ніколи не дозволив би при дамах сказати таку неделікатність, як це дозволив собі кацапський професор!..», — і показала на Перетца.  Обох намагалися заспокоїти, але не вдалося.  Професор, щоб не залишитися в боргу, сказав, що нині  він студіює українські приказки, і серед них є така: «Це та баба, що їй чорт на махових вилах черевики подавав». Усі розуміли, кого це стосується. Пчілка ж відповіла, що, справді, в українців дуже влучні приказки, як така: «Покірне телятко дві матки ссе», маючи на увазі, що Перетц працює одночасно у російському й українському товариствах, сповідуючи різні ідеології. Засідання довелося закрити. Про непохитність поглядів свідчить і історія на святкуванні до дня народження Шевченка у 1920 році, що відбулося у Гадяцькій гімназії.  На початку свята ніяких представників влади в залі не було, тому все йшло без  перешкод. На сцені стояв великий бюст Шевченка, огорнутий жовто-блакитним прапором. Доповідач почав свою промову. І в цей час до залу увійшли представники влади. Розпорядник вечора непомітно загорнув одну сторону прапора, щоб видно було тільки один колір. Побачивши це, Олена Пчілка підійшла до сцени й розгорнула прапор так, щоб видно було обидва кольори. Коли розлючений комісар Крамаренко зірвав прапор, жінка обурено заскандувала: «Ганьба Крамаренкові!». Переповнена зала дружно підтримала її. Того ж року Пчілку заарештували за антибільшовицькі виступи. Після звільнення вона виїхала в Могилів-Подільський, де перебувала до 1924 року, а відтоді до смерті жила в Києві, працюючи в етнографічній та літературно-історичній комісіях Академії наук УРСР, кореспонденткою якої була з 1925 року. Восени 1929 року до неї загрюкали у двері. Так приходили тільки вони – співробітники ГПУ, в час, коли Україною саме котилися репресії. Пчілка лежала в ліжку. На той час вона вже й не вставала. Зовні спокійна, тільки рум’янець ледь видавав хвилювання. Ті шукали чогось у кімнаті. Не знайшли… Ґебіст пішов дзвонити начальству: Померла Олена Пчілка в жовтні 1930 року. Як дізнаємося від сучасників, на її  похороні влада суворо заборонила будь-які промови. Про те, як прощалися з культурною діячкою, відомо зі спогадів Марії Туркало, яка була там присутня. Публікуємо їх без змін.

Спогади Марії Туркало про похорони Олени Пчілки

«Оповістка в газеті сповнила скорботою серця всього українського громадянства, яке ще лишилося «на волі». І потягнулися з жалем в грудях «недобитки буржуазного українського націоналізму», як нас усіх тоді називали, до скромного помешкання на Овруцькій вулиці Лук’янівки, де в маленькій кімнатці, вся вкрита квітами, стояла труна з тілом Ольги Петрівни. В день похорону вся вулиця перед будинком була повна народу. Стиха розмовляли, озираючись навколо, бо серед натовпу напевне є чимало агентів ГПУ. Оглядаючи тих, що зібралися, бачу професора Михайла Грушевського з дружиною, Людмилу Старицьку-Черняхівську з чоловіком та її сестру Оксану Стешенко, а далі Миколу Садовського, Миколу Зерова і багатьох інших знайомих. Усіх нас зібрало й об’єднало тут, біля гробу Олени Пчілки, одне почуття, одна туга. Тихо винесли домовину, поставили на катафалк, і процесія рушила, розтягнувшись на кілька кварталів. Не було духовенства, не було й звичайної тоді оркестри. Всі йшли мовчки. Розпорядники похорону скерували похоронну процесію йти повз Українську Академію Наук. Очевидно, в глибині їх душ ще жевріла надія, що українська культурна установа не може не зреагувати й хоч чим-небудь не вшанувати пам’яті одного з піонерів української культурної праці, невтомної діячки й письменниці. Але даремні були ці надії. В Академії Наук тоді вже запанував новий дух. І ніхто там не подумав, що годилося б комусь вийти назустріч процесії й сказати бодай пару, хоч і не дуже щирих слів. Будинок Академії стояв мовчазний і непривітний. Поволі процесія проминула його і потягнулася в напрямку до Байкового кладовища. Місце останнього спочинку Ольги Петрівни біліло свіжою глиною поряд з могилою Лесі Українки. Мовчки зняли труну з катафалка. Не грала оркестра, не було промов. Що скажеш? Офіційні промови, дозволені в таких випадках, не передадуть того, що лежить на серці в кожного. Та вони б були образою покійної. Ніхто не наважився порушити урочистість моменту. І ця могильна, абсолютна тиша тільки підкреслила велич цієї хвилини. В ній був протест, німий протест і жаль. Михайло Грушевський, який стояв над самою розритою ямою, нахилився, взяв грудку землі й кинув на труну, стиха промовивши «Хай тобі земля буде легка!». Це був перший і останній звук людського голосу. Мовчки всі підходили до могили, кидали в яму грудку землі й так само мовчки, не дивлячись один на одного, відходили. Вузенькою стежкою потягнулася людська шерега до виходу з кладовища, і незабаром біля свіжо насипаного горбочка залишилась тільки близька родина». Олена Пчілка прожила довге життя і знайшла свій спочинок поруч з могилами сина Михайла, доньки Лесі та чоловіка Петра. Навіть зараз українцям складно розказати щось про Пчілку, окрім того, що вона була матірʼю Лесі Українки. Короткі відомості про неї діти дізнаються у четвертому класі, читаючи її вірші. У старших класах годин, виділених на вивчення життя і творчості письменниці, немає. Її згадують, лише вивчаючи біографію Лесі Українки, повністю оминаючи твір «Товаришки» у якому вона описала модель сучасної жінки. Жінки, яка прагне вчитися і розвиватися, жінки сильної та самостійної. Тоді її брат та друзі, що читали «Товаришок», говорили, що вони надто нереальні. А нині ми бачимо, що саме вони показують жінок, такими, якими вони є зараз. Попри все, що зробила Пчілка для України, — єдиний памʼятник їй встановлений у Луцьку.  Зараз триває національний збір коштів на встановлення пам’ятника Олені Пчілці у Гадячі. Загалом на встановлення пам’ятника планують зібрати 2,5 млн грн. Задонатити можна за посиланням.  Ця стаття/матеріал стала можливою за підтримки програми “Голоси України”, яка є частиною Ініціативи Ганни Арендт і реалізується Лабораторією журналістики суспільного інтересу спільно з Європейським центром свободи преси та медіа і фінансується Федеральним міністерством закордонних справ Німеччини. Програма не впливає на редакційну політику, а даний матеріал містить виключно погляди та інформацію, отриману редакцією.