Want a news site like this? Launch your own in minutes. No code. No developers.
Зміст
Вступ
Про що
Власне враження
28 серпня на великих екранах стартував показ другого фільму Мстислава Чернова «2000 метрів до Андріївки». Перша документальна стрічка режисера «20 днів у Маріуполі» отримала премію Оскар у 2024 році. Новий фільм також номіновано на Оскар. Стрічка складна, емоційна та навряд чи будь-яке ігрове кіно про повномасштабну війну коли-небудь перевершить новий фільм Чернова. Фільм «2000 метрів до Андріївки» на кінофестивалі Sundance у січні 2025 року отримав нагороду за найкращу режисуру в категорії World Cinema Documentary. Тоді програмна директорка фестивалю Кім Ютані зауважила, що «Чернов створив неперевершений фільм про жахливу красу звільнення власного дому, а також безкомпромісно показує жах війни». На фестивалі Docudays UA фільм переміг одразу в трьох категоріях. Документувати події, що зображені у стрічці почали у вересні 2023 року, а вся робота зайняла майже півтора року. Крім Чернова над стрічкою працювали фотограф Олександр Бабенко та продюсерки Мішель Мізнер і Рейні Аронсон-Рат.
Про що
У цивільному житті ми долаємо 2000 метрів приблизно хвилин за 20 пішки. У стрічці, аби подолати 2000 метрів до села Андріївка, яке вже повністю стерте росіянами, українські захисники віддають значно більше, ніж час. У центрі документального фільму воїни третьої штурмової бригади, які мають завдання – просунутися через посадку та звільнити населений пункт Андріївка поблизу Бахмута, що є стратегічно важливим для росіян і підняти над руїнами український прапор. Отож, є посадка з вигорілими деревами, а по обидва боки від неї заміновані поля. Рухатися вперед і вибивати противника можна тільки пішим ходом. Разом із бійцями поруйнованою лісосмугою, від якої лишилися тільки стовбури дерев, рухається і Чернов зі своєю групою. Бій триває весь час, а шлях до Андріївки ділиться метрами: 2000 метрів, 1000 метрів, 300 метрів, Андріївка. Кожен метр позначений стріляниною, розмовами з бійцями, пораненнями та смертями. Фільм переносить нас по той бік екрана у прямому сенсі цього слова. Глядачі бачать все очима військових, які долають ці 2000 метрів. І кожен міліметр шляху – надважкий. Знищена земля, попелище замість села, тіла окупантів. А ще багато історій про наших воїнів, які викликають гордість попри те, у яких умовах вони знаходяться. Це не тільки історія про боротьбу. Це і про проблеми з якими стикається військо, і про події, які переживають не так давно цивільні чоловіки на лінії фронту. Це історія про Фріка з Покровського району, який навчався у Харківському політехнічному університеті та у 22 роки пішов добровольцем на фронт і «сам перевчився» розмовляти українською. Це про Шеву, який пішов добровольцем і переживає за дружину, бо вона витрачає багато сил, коли переживає за нього. Це про Фєдю та Кобзаря, Гагаріна та тих, хто загинув на тих 2000 метрів. А ще це історія про те, що залишається від знищених війною населених пунктів. Про віру військових у краще майбутнє, за яке вони тримаються, та про доброту. Бо геть виснажені штурмом, мріючи лише про душ або похід в баню, вони знаходять в Андріївці маленьку кицьку, яку називають Андріївкою та забирають із собою. Для українців це фільм про те, як насправді відбуваються контрнаступи. Це кадри, які фіксують нашу реальність без прикрас та вирваних з контексту фраз. Для іноземної аудиторії це чітке та детальне відображення нашої реальності та про те, що очікування не завжди дорівнюють реальності, особливо якщо ти в рожевих окулярах і не хочеш їх знімати. А остання фраза змушує задуматися: «А якщо війна триватиме все наше життя?».
Власне враження
Переглядаючи фільм, хотілося обхопити голову руками і кричати. Голосно.
