Андрій Миколайович: портрет сучасного вчителя або як це – у 24 роки мати 15 дітей

Розмова з вчителем початкових класів про реальність українських вчителів, освіту під час війни, професійне вигорання і мотивацію.

Невеличкий клас сільської школи. Тут є все: і мультимедійна дошка, і компʼютер, і контейнери для сортування сміття. У класі навчаються учні 2-Б класу. Їх навчає  – Андрій Миколайович. Йому 24. У розмові з нами він називає школярів «мої діти» і розповідає про мрію дитинства, яку втілив у життя, що насправді зобов'язаний робити вчитель та чому молодь не охоче йде працювати до школи, навіть коли відчуває, що це справа життя. Перед початком інтервʼю я напросилася до Андрія Миколайовича на урок, щоб подивитися, як він взаємодіє з дітьми, і як вони ставляться до вчителя. Перерва. У класі кілька дітей, вони всі кучкуються біля Андрія Миколайовича, а він – готується до уроку та прикріплює на дошці роздруковані літери з темою уроку.  Починається урок. І я потрапляю в клас, де діти не сидять весь час зі складеними руками на парті та не перебувають у напрузі. Діти тут жартують разом з вчителем, почувають себе вільними і не бояться говорити те, що думають. Клас схожий на вулик, але разом з тим слухає вчителя і працює. Поки Андрій Миколайович пояснює матеріал, один з учнів терміново просить відкрутити пляшку з водою. Учитель робить це і своєю терпимістю та розумінням більше нагадує старшого брата, до якого прислухаються. Коли ж урок закінчується, і Андрій Миколайович прощається з дітьми та договорює з батьками – ми нарешті переходимо до інтервʼю.

Чому ти став вчителем?

Це була ідея фікс із дитинства. Спочатку я хотів стати вчителем математики, потім, надихнувшись роботою наших учительок української мови вирішив, що буду словесником. Пішов вступати у 2018 році, а в університеті змінили предмети, які потрібно було складати для вступу на філологічний факультет.   А потім побачив, що на початкову освіту потрібно українську мову складати й подумав – чому б ні. Після першого курсу у нас була практика в дитячому таборі у Кирилівці, так все і почалося. Три роки відʼїздив і зрозумів, що школа – це моє. 

Чи бачиш ти, що діти отримують задоволення від навчального процесу?

Так. Перш за все, для мене важливо, щоб діти були щасливими і жвавими, а не роботами. І щоб вони мали бажання навчатися.  Для мотивації ми встановили систему оплати. Бо батьки ходять на роботу і заробляють гроші, діти у школі заробляють грошики: за активність, за правильно виконані роботи. А потім, обмінюють зароблене на спеціальні картки: найбільшою популярністю користується пуста картка – картка бажання. Вони купують бажання і я його виконую.  Коли заробляють 20 грошиків – отримують доступ до магазину. А тоді щопʼятниці вони приходять до мене з бажанням витрачати ці грошики. Я їм накупив канцтоварів і вони тоді обмінюють їх на те, що подобається.  Мені взагалі подобається, що коли діти щось не знають – то не губляться і не мовчать, а запитують. Тому треба знати сильні сторони всіх дітей. Це важливо.

Який у тебе стаж роботи в школі?

У березні три роки як я працюю у школі. Спочатку працював у школі села Мильці (Полтавська громада) – прийшов у квітні, потім набрав клас, а у кінці травня мене перевели у Супрунівський НВК, бо школа де я працював була малокомплектною, не мала укриття і ми працювали онлайн.  Коли перейшов то зрозумів, що весь цей час мені  не вистачало цього живого спілкування з дітьми. Вони мене чують. А ще я говорю їм, що вчителі теж люди, а не роботи, і теж можуть помилятися. Тому вони можуть виправити мою помилку і не боятися. Бо це нормально.

Що в школі трапилося такого, що ти точно не очікував

Памʼятаю, як ще за часів студентства мені говорили: «Так а що там тобі, прийдеш відпрацюєш з 8 до 12, субота і неділя – вихідні, і канікули». І уже зараз відпрацювавши три роки в школі думаєш: «Гад, як ви помилялися». Бо насправді я приходжу до школи о 7:40, з дітьми до 13:00, далі –  підготовка до уроків, щоденна перевірка зошитів. Кажуть, що на канікулах вчителі відпочивають – ні!!! На канікулах ми працюємо, за це отримуємо зарплату. Відпочиває вчитель лише у відпустку – 56 календарних днів.  Зараз я привчив себе лишати роботу в стінах школи. І додому йти відпочивати. Раніше я йшов додому пів години, брав зошити, і з 19:00 перевіряв зошити при свічці, бо були блекаути.  Та мені подобається робота, це моє, я горю цією справою. Мені до вподоби робота, колеги, ставлення адміністрації. Крім одного – зарплатня 10 500.

Як можна вижити на таку зарплату, коли ти по суті весь день працюєш з дітьми, їх виховуєш, вчиш? Чи взагалі реально, зважаючи на зарплату, залучити молодих вчителів прийти до школи?

Я працюю, бо мені подобається. Молодь спочатку працює до першої зарплати, а потім приходить розуміння, що ці гроші не варті часу і зусиль, які вкладаєш у роботу. Я жертвую своїм часом, жертвую побутом. Якщо це вчитель, у якого є сім'я, де мала дитина, то уявіть – він приходить додому і весь вільний час витрачає на роботу, і при цьому не заробляє грошей. Мої діти кажуть – «ми люди з Майнкрафту, у них квадратні голови», А я собі думаю –  «Андрій Миколайович після уроків теж людина з Майнкрафту». Бо приходиш додому і бачиш, скільки всього треба зробити й розумієш, що неправильно так жити. Я зараз вчу себе наперед приділяти час собі.  Хоч і проводжу більше часу в школі.    Молодь не завжди йде за зарплату. Більшість почують мінімальну суму і обсяг навантаження й скажуть – ні. Бо вони обирають себе. Сумно, коли з двома вищими освітами банально люди йдуть працювати касиром, бо там платять.  А найприкріше, що ти спілкуєшся зі старшими колегами й розумієш, що через роки зарплата значно не зросте.  Кинути школу я можу в будь-який момент, тим більше маю ще одну роботу, яка мене задовольняє і обслуговує – це супервайзер спортивних подій. Там платять. Насправді робота вчителя – це хоббі, яке приносить мене задоволення.  

Розкажи про стосунки з батьками учнів

Часто я дивлюся на батьків і думаю, що їм за життя треба поставити памʼятник. Бо вони ходять на роботу, мають сімʼю, їм треба тримати себе, і не забувати, що є дитина, батьківські обовʼязки й домашка, яка нікуди не дівається.

Задаєш домашку?

З понеділка по четвер. Я цього не дуже люблю робити, але коли не вистачає часу, бо тривоги, війна, ми ходимо в укриття і діти банально там не можуть нічого зробити, бо важко сконцентруватися – доводиться.  Єдине, я прошу батьків не сидіти з дітьми над уроками після 21:00 навіть, коли у них є вільний час. Краще прийти й сказати, що без домашнього і попросити про допомогу. Я приділю час. А ще ж поробки. Я з тих вчителів, які коли діти не принесли матеріал для поробок – дістаю свої матеріали, переношу урок, або імплементую в інший. Я намагаюся ставитися до батьків лайтовіше, бо бачу, що у них і так багато всього.   

Часто чула фразу, що вчитель зобов'язаний. Розкажи, що насправді зобов'язаний робити вчитель, а що не входить у його обовʼязки?

Професія вчителя зараз чомусь іде на рівні професій сфери обслуговування. Бо він має вивчити вундеркіндра, зробити з дитини олімпійського чемпіона, виховати людину. При цьому часто забувають, що важливу роль відіграє особистий приклад батьків. Я можу навчити дітей користуватися ножем і виделкою, але робитиме це дитина лише коли вдома це теж робитимуть.  Для мене важлива синергія у трикутнику батьки-діти-вчитель. Якщо щось із цього впаде –  хатка буде стояти, але чи буде вона стійкою та міцною – це навряд. Зараз завдання вчителя навчити дітей вчитися і розуміти як застосувати свої знання або де знайти потрібну інформацію.  Вчитель не впливає на дітей прямо, бо є ще батьки й друзі. Але вчитель має бути прикладом. Бо коли немає прикладу для наслідування, учні його шукають у будь-кому. 

Ти ще не вигорів?

Я відволікаюсь і мене це трохи повертає в себе. Бо кожного разу ти виходиш з зони комфорту, а якщо не відновлюватися, то станеш пеньком декоративним. Я не хочу таким бути. Хочу, щоб і діти в мене були щасливими, розумними, активними, рухалися та розвивалися.

Розкажи про дітей, дисципліну та навчання

Діти зараз дуже переймаються війною. Якщо батьки думають, що, коли читають новини, діти нічого не чують, хай знають – вони чують все і пропускають це через себе втричі болючіше, ніж дорослі. Вони стежать за повітряними тривогами у застосунках, вони переживають за рідних, не за себе, бо їх у сховищах заспокоюють вчителі. Але під час цих переживань дитина не в освітньому процесі. Тому багато чого пробачаєш.  Для Андрія важливо, коли дитина може пояснити, чому вона припустилася помилки, або знайшла її й виправила. І зауважує, що його завдання зараз – психологічно підготувати їх до того, що зміни – це нормально. Що помилятися – нормально, а нові знання потрібні, щоб у майбутньому бути кращими.

Які в тебе плани на майбутнє?

Я вкладаюся у своїх дітей і хочу їх випустити. А далі – буде видно. Зараз маю три роботи, вимотуюся в нуль, але ще на плаву. Чи надовго – не знаю. Але мені подобається те, що я роблю.  Поки ми з Андрієм Миколайовичем спілкувалися, до нього заходили три вчителя з проханням допомогти, коли звільниться. Він нікому ніколи не відмовляє і завжди посміхається. Це не показова чи ввічлива посмішка. Бо ж я памʼятаю Андрія Миколайовича, ще Андрієм, учнем восьмого класу, який сидів на першій парті, був на позитиві та завжди посміхався. Здається, він народився з цією посмішкою. Тож перейшовши для нього зі статуса вчительки у статус журналістки, я так хочу, аби молодь обирала школу, аби робота там нарешті стала шанованою. Бо вчитель – це не той хто навчає, це той, хто формує. І я точно знаю, що за дітей у класі Андрія Миколайовича можна бути спокійною.   Здійснено за підтримки Асоціації «Незалежні регіональні видавці України» та Amediastiftelsen в рамках реалізації проєкту Хаб підтримки регіональних медіа. Погляди авторів не обов’язково збігаються з офіційною позицією партнерів.