Ким були полтавці, яких розстріляли в урочищі Сандармох

1997 року до Медвеж'єгорського району Карелії, а саме в лісове урочище Сандармох, з експедицією відправилося товариство «Меморіал». Разом із місцевим краєзнавцем Юрієм Дмитрієвим, учасники «Меморіалу» знайшли в урочищі 236 розстрільних ям із людськими рештками, цим самим порушивши плани колишніх правителів совєтського союзу. Адже за задумом совєтів, пам'ять про розстріляних людей мала бути витравлена з людської свідомості, а місце їх поховання мало б залишатися прихованим назавжди. Серед розстріляних в урочищі були й вихідці з Полтавської області. Одні з них усе життя прожили в рідному краї, інші – підкорювали Харків, а деякі – переїхали до москви. Що, однак, не вберегло їх від розстрілу. Професори, робітники заводів, звинувачені у контреволюційній діяльності, керівники великих підприємств, голова Комісії із закупівлі в Америці пароплавів та помічники НКВСників, які відповідали злочинному режиму влади й були пов'язані з порушенням прав людини та масовими репресіями – ким були  полтавці, які знайшли свій спочинок в урочищі Сандармох.

Трохи про Сандармох

Лісове урочище Сандармох в Медвеж'єгорському районі Карелії увійшло в історію як місце масового розстрілу та поховання жертв сталінських репресій. За архівними даними, розстріли тут тривали майже півтора року: з 11 серпня 1937-го по 24 грудня 1938 року. Розстрілювали українців, карелів, татар, ромів, німців, росіян, фінів, білорусів, євреїв. Відомо про випадок, коли впродовж тижня 27 жовтня – 4 листопада 1937 року в Сандармоху стратили 1111 в'язнів.  Засуджені до розстрілу проходили три кімнати у бараках. У першій — звіряли особу, роздягали та обшукували. У другій — роздягнених зв'язували. У третій — роздягнених і зв'язаних глушили ударом дерев'яної колотушки в потилицю. Потім вантажили в машину чоловік по сорок і накривали брезентом. Члени бригади сідали згори. Якщо хтось ізнизу приходив до тями, його «заспокоювали» повторним ударом. Нині дослідники встановили імена 4514 розстріляних в’язнів, а також 900 мешканців навколишніх сіл. Серед них були й полтавці.

Розстрільні списки Сандармоху (Полтавщина)

Розстріляли у 34 роки

Будницький Данило Зельманович народився у Лубнах у 1903 році. Походив із родини ремісників. Здобув вищу освіту у московському державному університеті. Опісля працював у москві – у Держвидаві та Електротехнічному інституті, а потім перебрався до Ленінграду, де і проживав перед арештом. Пан, чи то пак товариш Будницький, працював інженером на заводі «Ілліч», а опісля вісім років був заступником директора ленінградського фізико-технічного інституту. Це й було його крайнє місце роботи.  23 грудня 1936 року Данила Зельмановича арештували.  Будницького засудили за Статтею 58 (Стаття 58 поєднувала в собі комплекс злочинів, що передбачали відповідальність за «контрреволюційну діяльність» та «зраду батьківщині»), бо вона давала змогу органам внутрішніх справ ув'язнювати всіх підозрілих (на їхню думку) людей. Винними вважали й тих, хто на думку влади, не доносив про підозрілі випадки, які підпадали під 58 статтю карного кодексу.  Данила Зельмановича арештували на 10 років з позбавленням політичних прав на п'ять років і конфіскацією майна, звинувативши у тому, що він нібито мав терористичні наміри.  Спочатку чоловік відбував покарання на Соловках. Однак, уже 10 жовтня 1937 року його засудили до найвищої кари – розстрілу. Реабілітований у 1961 році.

Розстріляли у 49 років

Глущенко Тимофій Гнатович народився в Олександрівці Козельщинського району у 1888 році. Мав середню освіту, що, однак не завадило йому стати головою Комісії із закупівлі в Америці пароплавів для Совторгфлоту та, авжеж, членом комуністичної партії у 1917–1930 роках.  До арешту Глущенко жив у москві й керував Балтійською конторою Совторгфлоту в ленінграді. Арештували Тимофія Гнатовича прямо на вулиці 10 квітня 1930 року, не пред'явивши жодних звинувачень. Спочатку його засудили до розстрілу, звинувативши у шпіонажі. Згодом покарання замінили на 10 років ув'язнення у виправному таборі. Його він і відбував на Соловках. Однак, через сім років Глущенка таки розстріляли.

Розстріляли у 31 рік

Древаль Борис Іванович народився 1906 року у Веприку Гадяцького району. Німець за національністю. Працював конструктором у москві, до жодної партії не входив. Його засудили до п'яти років ув'язнення 16 серпня 1935 року, однак у наявних документах, статті, за якою звинуватили Древаля – не зазначено. Згодом вирок замінили на найвищу міру покарання – розстріл.  Розстріляли чоловіка 1 листопада 1937 року.

Розстріляли у 47 років

Зеров Микола Костянтинович народився у Зінькові у 1890 році. Українець, літературознавець, поет, перекладач, професор Київського університету. У лютому-березні 1930 року Зеров виступав свідком на процесі СВУ (справа, яку сфальсифікували радянські спецслужби, щоб кинути за ґрати українських науковців і літераторів дореволюційного покоління). До того ж сталінська епоха не залишала місця для мовчання: від творчих людей вимагали «ідейних» творів. 1934 року Миколу Зерова відсторонили від посади професора за «контрреволюціонізм», а згодом і звільнили. На Зерова тиснули, забороняючи йому продовжувати літературну діяльність. Проте, будь-які спроби спеціальної агентури Кремля зламати його дух, були марними.  Вже через рік, 27 квітня 1935 року вночі, до Зерова прийдуть з обшуком та арештують, як і ще 28 представників української інтеліґенції, за звинуваченням у контрреволюційній діяльності та тероризмі. «Слідство» тривало майже рік. Чи не щодня Зерова викликали на допити, а НКВС звинувачували письменника в «керівництві контрреволюційною терористичною націоналістичною організацією». Спочатку він опирався, пояснював, заперечував, але остаточно морально виснажений під кінець він був готовий на все, аби це закінчилося.  У лютому 1936 року йому дали десятирічний термін ув’язнення у виправному трудовому таборі на півночі росії з конфіскацією майна.  У червні 1936 року Зеров дістався пункту призначення. Спочатку табірний режим був «поблажливішим», бо за станом здоров’я Зеров не міг працювати на лісоповалі, тому колишнього професора призначили прибиральником. Після роботи він навіть мав змогу займатися перекладами: свідки стверджують, що в таборі він завершив переклад «Енеїди» Вергілія. Доля тексту досі невідома. 9 жовтня 1937 року справу Зерова переглянула особлива трійка НКВС у ленінградській області. 3 листопада 1937 року Миколу Костянтиновича розстріляв капітан НКВС Міхаїл Матвєєв в урочищі Сандармох. Тоді ж були розстріляні сотні українських інтелігентів – як  «подарунок» Сталіну до 20-річчя жовтневого перевороту. Розстріляли не за злочин, а за спосіб мислення, походження та виховання, які не відповідали радянській ідеології. Дружина митця Софія Зерова до 1942 року не знала, що овдовіла. У березні 1958 року Миколу Зерова реабілітували «за відсутністю складу злочину».

Розстріляли у 38 років

Кузьменко Тимофій Тарасович народився у селі Лютенські Будища Зіньківського району в 1899 році. Батьки Кузьменка були українськими селянами. Після школи Тимофій Тарасович закінчив Інститут марксизму. Згодом почав працювати викладачем історії, був членом компартії. Послужному списку товариша Кузьменка міг би позаздрити кожен «свідомий» мешканець совєтського союзу. Бо ж він: служив у червоній армії, був політпрацівником у прикордонних військах ДПУ (Державне політичне управління – відомство державної безпеки при НКВС), завідувачем сектору пропаганди комуністичної партії, завкафедри історії, професором Комуністичного університету імені Артема та Інституту червоної професури, був співробітником всеукраїнської асоціації марксистсько-ленінських інститутів. Жив у Харкові. Арештували Кузьменка 5 чи 6 грудня (точна дата не відома) 1933 року, звинувативши в антирадянській пропаганді та агітації. Спочатку той мав відбувати 10 років у виправно-трудових таборах. Та згодом вирок замінили на найвищу міру покарання – розстріл. Розстріляний 3 листопада 1937 року. Реабілітований у 1989 році.

Розстріляли у 38 років

Левитов Ісаак Йосипович народився у Пирятині у 1899 році. Мав початкову освіту. Був членом комуністичної партії. Працював на фабриці «Ізокульт». Жив у Ленінграді, де його і заарештували 25 вересня 1936 року за підозрою у тероризмі.  Спочатку він отримав 10 років в'язниці, згодом – вирок замінили на розстріл. Розстріляний 4 листопада 1937 року.

Розстріляли у 33 роки

Решал Арон Соломонович народився 1904 року у Пирятині. Єврей, зі службовців, освіта середня, був членом комуністичної партії України. З 1924 року був директором Всеукраїнського курортного тресту, заступником завідувача господарського відділу ради народних комісарів –  найвищого органу виконавчої влади у совєтській Україні. У квітні 1935 року Решала засудили на п'ять років у виправних таборах за антирадянську агітацію та пропаганду. Покарання відбував на Соловках. Однак через два роки вирок замінили на розстріл.  Вирок виконали 4 листопада 1937 року.  Реабілітований у 1957 році.

Розстріляли у 28 років

Решал Ізраїль Соломонович народився 1909 року у Пирятині. Мав середню освіту, з  1930 року був членом комуністичної партії, помічником  уповноваженого НКВС. Опісля був адміністративно-господарським працівником. Жив у Харкові. Його заарештували у 25 років, звинувативши у контрреволюційній діяльності. Спочатку його відправили до виправних таборів на п'ять років. Та вже через три роки його справу переглянули та засудили до найвищої міри покарання.  Ізраїля Соломоновича розстріляли 2 листопада 1937 року.  Реабілітований у 1957 році.

Розстріляли у 45 років

Ровинський Дмитро Діомидович народився у 1892 або 1888 (точний рік народження невідомий) році в Зінькові. Колишній член Центральної ради УНР (Українська народна республіка) після революції лишився безпартійним та займався режисурою в театрах, а інколи й сам грав на сцені. Пізніше Ровинський розпочав кар’єру у мандрівних українських трупах у театрах Києва, Харкова, Полтави, Дніпра (театр Садовського, театр ім. Шевченка та інші). У 1930 році переїхав до ленінграду, де організував і очолив український театр «Жовтень». Серед його вистав – «Наталка Полтавка» Котляревського, «Гайдамаки» за Шевченком в інсценізації Курбаса, «97» М. Куліша та інші. 14 листопада 1931 року Ровинського заарештували. Слідство тривало до близько чотирьох місяців. Його засудили до п'яти років концтабору за так звану контрреволюційну діяльність. Він відбував покарання у Свірзькому таборі, де працював завідувачем гужового транспорту.  30 листопада 1935 року його додатково засудили на один рік за статтею 111 (через злочинну недбалість допустив псування посіву. Чи правдиве це звинувачення – можна тільки здогадуватися). Перебуваючи на Соловках, він також працював у театрі та навіть зіграв роль у постановці Леся Курбаса «Аристократи». Постановка мала стати агіткою того, як гуманно і винахідливо чекісти перевиховують вчорашніх злодіїв і повій. 9 жовтня 1937 року Ровинського засудили до найвищої міри покарання.  Розстріляли чоловіка 3 листопада 1937 року, однак офіційною датою смерті зазначили аж 28 березня 1942 року.

Розстріляли у 36 років

Сакало Олексій Григорович народився у 1900 році у селі Патлаївка Полтавського району. Українець. З робітників. Мав початкову освіту. Жив  у Полтаві, працював слюсарем паровозоремонтного заводу.  Вперше його заарештували у 1929 році, звинувативши в антирадянській агітації та пропаганді. Тоді він і отримав покарання – позбавлення волі на три роки. Вдруге Сакала заарештували у 1932 році за тими ж звинуваченнями. Третій арешт відбувся у 1935 році за контрреволюційну діяльність. Олексія Григоровича позбавили волі на п'ять років. Чи ці арешти рахували за різні, чи чоловіка навіть не відпускали між увʼязненнями — невідомо й нині. Однак, вже у 1937 році чоловіка розстріляли. Реабілітований у 1989 та 1995 році.

Розстріляли у 44 роки

Хижняк Михайло Федорович народився 1893 року в сім’ї слюсаря полтавських паровозних майстерень. Український політик лівого спрямування, інженер-конструктор, у минулому –  старшина армії Української Народної Республіки, учасник революції на території України.  Хижняк повідомляв, що до 1917 року зовсім не цікавився політикою, а коли Київ захопили більшовики, активно співпрацював із ними, хоча й залишався позапартійним. Опісля був підпільним секретарем революційного комітету, який в часи совєтів існував для боротьби з національно-визвольними рухами й більшовик з 1920 року.  Встиг повоювати як політичний керівник на бронепоїзді проти «Петлюро-Скоропадських банд і поляків». Потім таки почалося партійне життя Хижняка. Наприкінці 1921-го його відправили в розпорядження центрального комітету комуністичної партії, але незабаром виключили за нерозуміння її нової економічної політики. Сам він вважав, що на нього звели наклеп.  Та все ж, навіть після вигнання з партії Хижняк зміг вступити до Харківського технологічного інституту й навчався там до 1930 року. Коли ж йому запропонували співпрацювати з органами ДПУ (Державне політичне управління при НКВС), які обіцяли допомогти відновитися в партії, – не відмовився.  Отож, з 1924 року Хижняк «на запрошення» чекістів став інформувати оперативників секретно-політичного відділу та допомагати в їхніх справах. І аж до дня арешту, як стверджував репресований, жодних попереджень і зауважень від чекістів він не мав. Спочатку його таємна робота стосувалася діяльності низки українських «контрреволюційних груп» («Селянська спілка», «Спілка визволення України», видавництво «Рух» тощо), а далі репресивні органи взялися «вичищати» українців у лавах партії. Однак Хижнякові компартійні «українські групи» вже не довіряли, тому зиску з нього було небагато. Товариша Хижняка взяли під варту 5 грудня 1933 року й «засудили» 28 лютого 1934-го як контрреволюціонера, хоча, за його словами він не знав навіть назви тієї вигаданої чекістами «організації», в якій нібито перебував.  Колишнього помічника чекістів стратили у груповій справі «на українських буржуазних націоналістів», яку сфабрикувала оперативна частина Соловецької тюрми.  Хижняк був одним із 1111 розстріляних в'язнів, яких масово знищили впродовж п’яти ночей. Реабілітують уродженця Полтави лише 1989-го – коли комуністична імперія, в яку він та багато таких, як він, вірили, і в якій зневірилися, доживала останні роки своєї історії та перероджувалася у не менш криваву країну – росію. У матеріалі частково використані матеріали Сергія Шевченка та матеріали із сайту «Меморіал»   Ця стаття/матеріал стала можливою за підтримки програми “Голоси України”, яка є частиною Ініціативи Ганни Арендт і реалізується Лабораторією журналістики суспільного інтересу спільно з Європейським центром свободи преси та медіа і фінансується Федеральним міністерством закордонних справ Німеччини. Програма не впливає на редакційну політику, а даний матеріал містить виключно погляди та інформацію, отриману редакцією.